Острови в океані - Сторінка 5

У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців — оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. А то я одного разу вскочив у добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.

— А на чому ж я попався? — запитав Роджер Девіс.

Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях "а мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у в'язаній спортивній сорочці, на три розміри більшій, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.

— Привіт,— озвався Джонні.— А я й не чув, як ви подзвонили. Оце саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на сексуальному злочині.

— От і добре,— мовив Роджер.— І годі про це.

— Ви мені не наказуйте,— відрубав Джонні.

— Я не наказую,— мовив Роджер.— Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? — Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них.— А це хто?

— Ті, що були сьогодні в "Понсе". Не чули?

— А-а,— сказав Роджер.— Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.

— Бой! — гукнув Джонні. З каюти вийшов Фред.

— Слухаю, сер,— сказав він.

— Запитай, чого зволять ці джентльмени.

— Слухаю вас, панове,— мовив Фред.

— Я питиму те саме, що й містер Том,— сказав Роджер.— Він мій порадник і вихователь.

— Чи багато цього літа в таборі хлопців?— спитав Джонні.

— Поки що всього два,— відказав Роджер.— Я з моїм вихователем.

— Я і мій вихователь,— поправив його Джонні.— І як ви, в біса, книжки пишете?

— Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.

— Або й безплатно знайти,— сказав Джонні.— Я оце розмовляв тут з вашим вихователем.

— Вихователь каже, що йому тут добре живеться. Цей берег став для нього рідним назавжди.

— Вам би слід оглянути острів,— мовив Том до Джонні. — Часом він одпускає мене піти випити.

— А як щодо жінок?

— Жінок немає.

— Що ж ви, хлопці, робите?

— Та от цілий день сьогодні оце й роблю.

— Але ж ви давно вже тут. Що тоді робили?

— Купались, їли, пили... Том працює, читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо...

— І все без жінок?

— Все без жінок.

— Не до вподоби мені це. Якась нездорова атмосфера. Ви курите багато опіуму, хлопці?

— Як, Томе? — спитав Роджер.

— Тільки добірний,— сказав Томас Хадсон.

— А марихуани багато вирощуєте?

— Щось вирощуємо, Томе? — спитав Роджер.

— Поганий був рік,— сказав Хадсон.— Дощі занапастили к бісу весь урожай.

— В усьому цьому є щось нездорове.— Джонні випив.— Єдине трохи рятує становище — те, що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?

— Як, Томе? — спитав Роджер.

— Взаємини з богом на тому самому рівні,— відказав Томас Хадсон.

— Сердечні?

— Ми люди терпимі,— сказав Хадсон.— Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. Маємо на острові бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.

— Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі...

— Роджере,— докірливо мовив Джонні.— Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад вас і заміряється своєю биткою.

— Та певне ж,— сказав Боббі.— І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті свої картини, які весь час малюєте?

— Останнім часом їх добре беруть.

— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Споруджувані шхуни. Усе, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?

— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.

— З торгів?

— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.

— А самі ви можете їх продавати?

— Авжеж.

— Я б хотів купити смерч,— сказав Боббі.— Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще— два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно... То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.

— Це залежатиме від розміру картини.

— Малюйте яку вам захочеться,— велично промовив Боббі.— То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймалися аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у воду, мотор вибив дно й потонув.

— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно,— сказав Томас Хадсон.— Я візьму з вас тільки за полотно.

— О боже, то добудьте щонайбільше полотно,— сказав Боббі.— Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.

Його захопила велич задуму, але дальші можливості ще тільки-но почали відкриватися.

— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, що їх жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір.

І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря...

— Потрібне страшенно велике полотно,— сказав Хадсон.

— К бісу полотно! — вигукнув Боббі.— Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найграндіознішу в світі картину, чорт забирай, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!

— Почну я із смерчів,— сказав Томас Хадсон.

— Хай так,— погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись од свого великого задуму.— У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.

— Завтра ж беруся до смерчів.

— Ну гаразд,--сказав Боббі.— Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель "Титаника"?

— Із справжнім розмахом — ні.

— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою уяву. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен з жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?

— Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.

— Томе, я хочу зробити з вас великого художника,— сказав Боббі.— Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я. ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!

Він замовк і, витягши з-під прилавка пляшку, швидко ковтнув з неї.

— Це до рахунку не береться,— мовив він. — Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Грандіозні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні — їй бракує розмаху. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? — І він швидко ковтнув з пляшки.

— Про що?

Боббі перехилився через прилавок, щоб ніхто інший його не почув.

— Не здумайте відмовлятися від цієї картини,— сказав він.—Хай вас не лякає її грандіозність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу. — Він трохи помовчав.— На повну силу.

— Чортівня,— мовив Томас Хадсон.

— Ні. Чортівня — то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромляє їх на свої вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі такий собі великий отвір, і чорти тягнуть туди й негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули— й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі,— і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.

Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила об слуг божих.