П'єр і Жан - Сторінка 2

Приємно було дивитися на неї,— такою спокійною, поважною, щасливою і доброю вона здавалася. За словами її сина П'єра, вона вміла цінувати гроші, що не заважало їй, проте, втішатися чарами мрій. Вона любила читати романи й вірші і цінувала не стільки за художні якості, як за меланхолійні ніжні марення, що їх вони їй навівали. Вірші, частенько банальні, погані, зачіпали, як вона казала, якусь ніжну струну, давали їй відчуття якогось таємного, майже здійсненого бажання. І вона мала насолоду від цих легких хвилювань, що трохи бентежили її душу, яка завжди була в цілковитому порядку, немов книга рахунків.

З часу переїзду до Гавра вона стала досить повною; її колись дуже гнучкий і тонкий стан обважнів.

Прогулянка по морю була для неї великою втіхою. Чоловік її хоч і не злий, поводився з нею деспотично, з тією беззлобною грубістю, до якої мають звичку крамарі, бо для них наказувати — значить лаятися. При чужих він стримувався, але вдома давав собі волю й набирав грізного вигляду, хоча сам боявся усіх. Вона ж, з відрази до сварок, сцен та марних розмов, завжди з усім згоджувалась і ніколи нічого не вимагала. Вже давно вона не насмілювалася просити Ролана покатати її морем. Через це вона з радістю вхопилася за першу нагоду і втішалася новою та незвичною для неї розвагою.

Як тільки вони відпливли, пані Ролан всією істотою віддалася відрадному відчуттю плавного руху по воді. Вона не думала ні про що, її не турбували ні спогади, ні надії, їй здавалося, наче серце її, як і тіло, пливе по чомусь ніжному, текучому, що гойдає її й заколисує.

іі

Коли старий скомандував: "Ну, на місця й за весла!"— вона всміхнулася, дивлячись, як її сини, її дорослі сини, скинули свої піджаки і засукали рукави сорочок.

П'єр, що сидів ближче до жінок, взяв весло з правого борту, а Жан — з лівого, і обоє чекали наказу капітана: "Разом, вперед!",— бо він вимагав, щоб усе робилося по команді.

Єдиним рухом вони занурили весла, потім відкинулися назад, налягаючи з усієї сили, і між ними почалося змагання. Вранці вони вийшли в море під парусом, не поспішаючи, але тепер вітер ущух; виникла нагода помірятися силами і у братів зразу прокинулось чоловіче самолюбство.

Коли вони виїздили рибалити самі з батьком, вони веслували без стерничого, бо старий Ролан готував вудки, наглядаючи лише за ходом човна і виправляючи його самим жестом чи вигуком: "Жан, легше! А ти, П'єр, наддай!" Або примовляв: "Ану, перший, ану, другий,— більше жару!" Тоді той, що заґавився,— налягав, а занадто завзятий — зменшував свій запал, і хід човна вирівнювався.

Сьогодні ж вони мали продемонструвати силу своїх біцепсів. У П'єра руки були волохаті, жилаві і трохи худорляві, у Жана — повні й білі, дещо рожеві, з буграми м'язів/ що перекочувалися під шкірою.

Спочатку взяв гору П'єр. Зціпивши зуби, наморщивши лоба й витягши ноги, він гріб, судорожно вп'явшись руками у весло, так, що воно гнулось з кожним ривком; і "Перлину" відносило вбік. Старий Ролан сидів на носі човна (усю задню лаву зайняли жінки) і, надриваючись, командував: "Перший — легше, другий — наддай!" Перший брався ще заповзятливіше, а другий був неспроможний пристосуватися до цього безладного веслування.

Нарешті командир скомандував: "Стій!". Обидва весла разом піднялися, і Жан, з наказу батька, веслував кілька хвилин сам. І з цієї миті він взяв гору і, захоплений успіхом, запалився, тоді як П'єр, знесилений надмірним напруженням, ослаб і задихався. Чотири рази підряд старий Ролан наказував припинити веслування, щоб дати змогу старшому перевести подих і вирівняти рух баркаса. А лікар, зблідлий і спітнілий, відчував себе приниженим і злісно бурчав:

— Не знаю, що зі мною, мабуть, якась спазма серця. Виїжджаючи, я почував себе чудово, а зараз мені мліють руки.

Жан пропонував:

— Хочеш, я веслуватиму сам обома веслами? Мати з досадою говорила:

— Слухай, П'єр, навіщо доводити себе до такого стану? Адже ж ти вже не дитина.

Він знизував плечима й знову брався за весла.

Пані Роземійї ніби нічого не бачила, нічого не розуміла і нічого не чула. її маленька білява голівка з кожним раптовим поштовхом човна, відкидалася назад швидким красивим рухом, від чого її пухнасте волосся розліталося на скронях.

Аж ось старий Ролан крикнув: "Погляньте, нас наздоганяє "Принц Альберт"! "Всі озирнулися. Довгий, низький саутгемптонський пароплав наближався на всіх парах; виднілися дві його труби, нахилені назад, і два жовті опуклі, наче щоки, кожухи на колесах; на палубі юрмились пасажиои з розкритими парасольками. Колеса пароплава швидко, з шумом розбивали воду на піну і надавали йому вигляду кур'єра, що з усіх сил поспішає; його зовсім прямий ніс розтинав поверхню моря і здіймав біля бортів два тонкі, прозорі струмені.

Коли він опинився зовсім близько біля "Перлини", старий Ролан зняв свого капелюха, обидві жінки почали махати хустками, і з півдюжини парасольок, майнувши в повітрі, відповіли на це привітання; потім корабель віддалився, лишивши позад себе на спокійній блискучій поверхні моря легкі брижі.

Виднілися ще й інші кораблі, оповиті димом, які прямували з усіх боків до короткого білого молу, що, наче паща, ковтав їх один по одному. Тут були і рибальські баркаси, і великі парусники, що їх тягли ледве помітні буксири; легкі мачти цих суден чітко вирисовувались на фоні неба. Усі простували, швидко чи поволі, до цього ненажерливого страховища, яке час од часу, ніби наївшися, викидало у відкрите море нову флотилію пакетботів, бригів, шхун і трищоглових кораблів, обтяжених переплутаним такелажем. Жваві пароплави бігли праворуч і ліворуч по пласкому череву океану, тоді як парусні велетні, покинуті буксирами, що їх витягли, стояли нерухомо, окутані від грот-марса до брам-стеньги білими чи брунатними парусами, які в променях сонця здавалися червоними.

Пані Ролан, напівзаплющивши очі, промовила стиха:

— Боже, яке гарне море!

Пані Роземійї глибоко, проте без ніякого зворушення зітхнула і відповіла:

— Так, але інколи приносить чимало лиха. Ролан скрикнув:

— Гляньте, ось "Нормандія" входить у порт. Яка ж вона величезна! — Потім, вказуючи на узбережжя, що простяглося ген-ген аж до гирла Сени, сказав: — Воно завширшки двадцять кілометрів.

Він розповів про Вілервіль, Трувіль, Ульгат, Люк, Аромань, річку Кан і Кальвадоські скелі, що роблять судноплавство небезпечним аж до Шербурга. Потім заговорив про піщані мілини на Сені, що переміщуються при кожному припливі і збивають з пантелику навіть кійбефських лоцманів, якщо вони не перевіряють щодня фарватеру. Він нагадав, що Гавр відмежовує Нижню Нормандію від Верхньої, що в Нижній Нормандії берег пологий і пасовиська, луги й лани доходять до моря, а берег Верхньої Нормандії, навпаки, стрімкий, дуже крутий, порізаний, зубчастий, величний, і простягається аж до Дюнкерка, наче величезний білий мур, у кожній щілині якого притулилось село чи порт — Етрета, Фекан, Сен-Валері, Ле-Трепор, Дьєп тощо.

Жінки зовсім не слухали його, віддаючись приємній млості, зачаровані цим океаном, вкритим кораблями, що бігали, наче звірі біля свого лігва; вони мовчали, трохи пригнічені цим безмежним простором повітря та моря, занімілі перед заспокійливою і розкішною картиною заходу сонця. Один Ролан теревенив невгаваючи, він був з тих, кого ніщо не хвилює. Але жінки, в яких нерви тонші, часом навіть несвідомо дратуються від самого звуку голосу, наче від якоїсь грубості.

П'єр і Жан, заспокоївшись, веслували рівномірно; і "Перлина", зовсім маленька поруч з величезними кораблями, повільно простувала до порту.

Коли вони причалили до набережної, матрос Папаг-^ р'и Що чекав на них, подав жінкам руку, допомагаючи" зійти на берег, і всі разом пішли до міста. Численна публіка, яка завжди в години припливу юрмилась у гавані, теж розходилась по домівках.

Пані Ролан і Роземійї йшли попереду, а троє чоловіків— за ними. Підіймаючись вгору Паризькою вулицею, вони раз у раз , зупинялися перед крамницями мод чи то ювелірними, щоб поглянути на капелюшок чи на якусь коштовність, і, перекинувшись зауваженнями, йшли далі.

Перед Біржовою площею Ролан, за своїм звичаєм, почав розглядати повну кораблів Торгову пристань і примикаючі до неї інші пристані, де один біля одного стояли в чотири-п'ять рядів величезні судна. Пристань простягалась на кілька кілометрів. Незліченні щогли, реї, флагштоки, снасті надавали цій затоці, розташованій посеред міста, вигляду величезного мертвого лісу. Понад цим безлистим лісом кружляли чайки, вишукуючи на воді різні покидьки, і каменем кидалися на неї; а юнга, що прикріпляв блок на кінці бом-брамселя, здавалося, заліз туди дерти гнізда.

— Чи не пообідали б ви з нами без церемоній, попросту, щоб закінчити разом цей день? — звернулася пані Ролан до пані Роземійї.

— З охотою погоджуюсь, також без церемоній. Було б сумно лишитись цього вечора одній.

П'єр, якому вже почала дошкуляти байдужість молодої жінки, почувши це*, пробурчав: "Ну, тепер від удовички не відкараскаєшся". Вже кілька день він звав її "вдовичкою". Це слово, власне, нічого не значило, проте дратувало брата,— тон, яким П'єр вимовляв його, здавався Жану злим і образливим.

І чоловіки не промовили більше жодного слова аж до самого дому. Ролани жили на вулиці Прекрасної Нормандки у невеличкому триповерховому будиночку. Служниця Жозефіна, дев'ятнадцятилітня дівчина з тупим і завжди здивованим виглядом, яку взяли просто з села заради економії, відчинила двері, ввійшла за господарями до вітальні, що містилась на першому поверсі, і тоді тільки сказала:

— Тут тричі заходив якийсь пан.

Старий Ролан, що розмовляв з нею тільки з криком та лайкою, залементував:

— Хто там, у біса, приходив? Дівчину анітрохи не бентежив гучний голос господаря, і вона відповіла:

— Якийсь пан від нотаря,

— Якого нотаря?

— Та від пана Каню.

— Що ж сказав цей пан?

— Що пан Каню сам зайде ввечері.

Пан Леканю був нотарем і почасти приятелем старого Ролана, справи якого він вів. Якщо він повідомляв про свій візит, значить, йшлося про щось невідкладне й важливе. Четверо Роланів перезирнулися; збентежені новиною, як завжди буває з людьми середніх достатків при появі нотаря, бо це викликане думки про контракти, спадщину, процеси — про події або приємні, або лихі.