П'єр і Жан - Сторінка 4

Він ходив по кімнаті, тарабанив своїми незграбними пальцями по меблях, немов по роялю, повертався на закаблуках і повторював:

— Оце так поталанило! Оце так поталанило! П'єр запитав:

— Значить, ви раніше були добре знайомі з цим Ма-решалем?

Старий відповів:

— Ще б ігак! Та він бував у нас щовечора; ти ж мусиш пам'ятати^ що він у вільні дні заходив за тобою до коледжу і часто проводжав тебе туди по обіді. Стривай: саме в той ранок, коли народився Жан, це ж він бігав по лікаря! Він "снідав у нас, коли матері раптом стало погано. Ми зразу зрозуміли, в чім справа, і він кинувся бігом. Спохвату він узяв мого капелюха замість свого. Я це пам'ятаю, бо потім ми дуже з цього сміялися. Можливо навіть, що він перед смертю згадав цей випадок і, оскільки не мав спадкоємців, сказав собі: "Коли вже я допоміг цьому хлопцеві народитися, залишу ж йому своє майно".

Пані Ролан, відкинувшись у кріслі, здавалося, поринула в спогади. Вона прошепотіла, ніби думаючи вголос:

— О! Це був щирий друг, такий відданий, такий вірний, рідкісна людина, як на ці часи.

Жан підвівся:

— Піду трохи прогуляюся,— сказав він.

Батько здивувався, хотів затримати його, адже слід було все обговорити, скласти якийсь план, щось вирішити. Але Жан уперся, посилаючись на якесь побачення. Ще досить буде часу, щоб про все домовитися, поки оформлятимуть його права на спадщину.

І він пішов; йому хотілося побути на самоті, щоб розмислити про все.

За кілька хвилин і П'єр сказав, що йде, і вирушив за братом.

Лишившись наодинці з дружиною, старий Ролан схопив її в обійми й розцілував у щоки і, ніби відводячи докір, який вона йому часто робила, промовив:

— Ось бачиш, люба, і не треба було мені ще сидіти в Парижі, виснажувати себе задля дітей, замість того, щоб переїхати сюди і укріпити своє здоров'я. Достатки самі впали нам з неба. Вона спохмурніла.

— Це падає з неба для Жана,— промовила вона.—• Ну, а П'єр?

— П'єр! Але ж він лікар, він зароблятиме... Та й брат щось зробить для нього.

— Ні. Він не прийме допомоги. І потім ця спадщина належить тільки Жанові! П'єр, таким чином, дуже обділений.

Старий зовсім був спантеличений:

— Тоді ми в нашім заповіті залишимо йому трохи більше.

-г— Ні. Це теж буде несправедливо. Тоді він розсердився:

— А! Ну його під три чорти! Що ж я маю робити, скажи мені, будь ласка? Ти завжди знайдеш якусь неприємність. Тобі неодмінно треба зіпсувати мені настрій. Піду краще спати. На добраніч. Як не кажи, а нам пощастило, дуже пощастило!

І він пішов, задоволений і радий, не прохопившись жодним словом жалю про великодушного покійного друга.

А пані Ролан знов занурилась у думки, не відриваючи пильного погляду від вогника догоряючої лампи.

її

Вийшовши з дому, П'єр попрямував до Паризької вулиці, головної вулиці Гавра, освітленої, людної і. гомінливої. Свіжий морський вітер ласкаво повівав йому в лице; він простував повагом, з тростинкою під пахвою, заклавши руки за спину.

Настрій був у нього поганий, і він відчував пригнічення, незадоволення, ніби довідався про якусь прикру новину. Жодної чіткої думки не ворушилось у його мозку, і П'єр не міг би сказати, звідки цей тягар на душі і млость у тілі. Щось боліло йому, але він не знав, що саме; десь відчувалась якась болюча точка, одна з тих майже непомітних виразок, які важко визначити, але які мучать, втомлюють, пригнічують і дратують,— якесь несвідоме легке страждання, ніби зародок смутку.

Коли ГТ'ер дійшов до Театральної площі, його привабила яскраво освітлена кав'ярня Тортоні, і він повільно попрямував до неї, та в останню мить згадав, що зустріне там приятелів, знайомих, людей, з якими доведеться розмовляти; його раптом охопила відраза до банальної дружби, що виникає за чаркою та келихом. І, повернувши назад, він знову пішов головною вулицею, що вела до порту.

Запитував себе: "Куди б його піти?",— мислено вишукуючи місце, що було б йому приємним, відповідало його душевному стану. Але нічого не придумав, бо і самотність його гнітила, і зустрітися ні з ким не хотілося.

Дійшовши до набережної, знов завагався, потім звернув до молу і обрав самотність.

Помітивши біля хвилеріза лаву, він сів, уже втомившись ходити і втративши бажання продовжувати прогулянку.

Спитав себе: "Що це сьогодні зі мною?" — і почав аналізувати, що за прикрість могла трапитися з ним, як розпитують хворого, щоб встановити причину лихоманки.

Він мав запальну і в той же час розсудливу вдачу, захоплювався, але згодом розмірковував, схвалюючи або осуджуючи свої поривання; але, зрештою, перший настрій лишався в ньому міцнішим і людина чуття завжди брала в ньому гору над людиною розуму.

Отже, П'єр дошукувався, звідки взялося це нез'ясовне роздратування, ця потреба безцільно блукати, це бажання зустріти когось, щоб обмінятися думками, а разом з тим—відраза до людей, яких він міг побачити, і до того, що вони могли б йому сказати.

І запитав себе: "Чи не Жанова це спадщина?"

Так, це можливо. Коли нотар сповістив цю новину, він відчув, як серце його забилося трохи дужче. Звичайно, не завжди можна оволодіти собою, і доводиться зазнавати хвилювань раптових, інстинктивних, змагатися з якими — марна річ.

Він глибоко замислився над фізіологією впливу, який певна подія справляє на інстинкт, викликаючи потік думок та відчуттів болісних чи радісних, часто суперечних тим, на які сподівається і яких вважає за розумні і справедливі— інтелект, що переріс нашу натуру.

Він намагався уявити душевний стан сина, що дістав у спадок величезний маєток і завдяки цьому може пізнати чимало радощів, давно вимріяних, раніше недоступних через скупість батька, якого, проте, любив і жалів.

П'єр підвівся й пішов на край молу. На душі йому полегшало, він був задоволений, що зрозумів, розгадав самого себе, викрив другу істоту, що крилася в ньому.

"Виходить, я позаздрив Жанові,— думав він.— Це справді підло! Я зараз певен цього, бо перша думка, що промайнула в мене, була про його одруження з панею Роземійї. А тимчасом я зовсім не закоханий у цю маленьку, розсудливу індичку, ніби навмисне створену, щоб викликати огиду до здорового розуму й розсудливості. Це ж заздрість марна, безглузда, заздрість заради заздрості! Треба постежити за собою!"

Він підійшов до сигнальної щогли, що показувала рівень води у порту, і запалив сірника, щоб прочитати список кораблів, які були в морі, і мали під час наступного припливу увійти до порту. Чекали суден з Бра-зілії, Ла-Плати, Чілі й Японії, двох датських бригів, норвезьку шхуну й турецький пароплав, що дуже здивувало П'єра, нібито він прочитав "Швейцарський пароплав": і, наче в якомусь химерному сні, в його уяві виник величезний корабель з високими щоглами, на якому повно людей у чалмах і широких шальварах.

"Що за дурниці,— подумав він,— адже турки народ морський".

Ступивши ще кілька кроків, він зупинився, щоб подивитися на рейд. Праворуч, вище від Сент-Адресу, на Гевському мисі, два електричні маяки, подібні до двох близнят-циклопів, дивились у море владним поглядом. Два рівнобіжних промені, що скидалися на величезні хвости комет, вийшовши з двох суміжних джерел, линули безконечними спадаючими лініями з високого берега аж за край обрію. Далі, на двох молах, два інші вогні, діти цих велетнів, вказували вхід до гаврської гавані; а ген-ген, по той бік Сени, виднілися ще інші вогні, безліч інших вогнів, нерухомих чи мерехтливих, блискучих чи тьмяних, що заплющувались і розплющувались, ніби очі — жовті, червоні, зелені очі порту, які стерегли темне море, вкрите кораблями, наче живі очі гостинної землі, і самим незмінним і розміреним механічним рухом повік говорили: "Це я. Я— Трувіль, я — Онфлер, я — ріка Понт-Одмер". А понад усіма ними, так високо, що з далини скидався на планету, Етувільський маяк вказував шлях на Руан, поміж піщаних мілин біля гирла великої ріки.

Далі, серед глибокого, безмежного моря, темнішого за небо, тут і там, ніби дрібні зорі, миготіли в нічній імлі вогники близькі й далекі, а також білі, зелені й червоні. Майже всі були нерухомі, а проте деякі ніби пересувались; це були вогні суден, що стояли на якорі, чекаючи наступного припливу, або суден, що тільки шукають, де кинути якір.

Саме в цей час над містом зійшов місяць; і він теж скидався на велетенський фантастичний маяк, запалений серед неба, щоб вказувати путь незліченній флотилії справжніх зір.

П'єр промовив майже вголос:

— От! А ми тут отруюємо собі життя через кілька

су!

Аж раптом, зовсім близько біля нього, в широкій чорній западині між двох молів, майнула якась довга химерна тінь. Спершись на гранітний парапет, він побачив рибацький човен, що повертався в порт; ні людських голосів, ні плюскоту хвиль, ні шуму від весел не долинало від нього; він посувався повільно і нечутно, вітер надимав його високий, темний парус.

П'єр подумав: "Якби можна було там жити, певно, це дало б справжній спокій". Ступивши ще кілька кроків, він помітив людину, що сиділа на краю молу.

Мрійник, закоханий, мудрець, щасливий чи нещасний? Хто ж це? Зацікавившись, П'єр наблизився, щоб побачити обличчя цього самітника, і впізнав брата.

— Як? Це ти, Жане?

— А!.. П'єр... Що це ти поробляєш тут?

— Я дихаю свіжим повітрям. А ти? Жан засміявся:

— Я також дихаю свіжим повітрям. П'єр сів поруч з братом.

— Але ж як тут гарно, правда?

— О так.

З його голосу він зрозумів, що Жан нічого не бачив, і вів далі:

— Мене, коли я приходжу сюди, опановує шалене бажання поїхати, рушити на одному з цих суден на північ чи на південь. Уяви собі, що всі ці маленькі вогники прибувають з усіх кінців світу, з країн, де цвітуть незвичайні квітки і живуть прегарні дівчата, білолиці чи смугляві, з країн, де пурхають колібрі, де бродять на волі слони, леви, де правлять негритянські королі, з тих країн, які здаються нам чарівними казками, нам, що не віримо більше ані в Білу кішечку, ані в Сплячу красуню. Дуже добре 'було б відправитись у таку мандрівку; але на це потрібні гроші, і чимало...

Зненацька він замовк, згадавши, що його брат тепер має ці гроші і, вільний від усіх турбот, вільний від щоденної праці, нічим не зв'язаний, щасливий, радісний, може їхати, куди тільки забажає,— до білявих шведок чи до чорнявих жінок Гавани.

Але тут, як це часто з ним бувало, одна з тих мимовільних думок, які так раптово і швидко проносяться в голові, що їх не можна ні передбачити, ні стримати, ні змінити, бо вони ніби виходили з його другої душі, норовливої і невгамовної, пронизала його: "Де там! Він надто дурний, він одружиться з маленькою Роземійї, та й по всьому".

П'єр підвівся.

— Залишаю тебе мріяти про майбутнє; мені хочеться пройтись.

Потиснув руку братові й сказав дуже щирим, теплим тоном:

— Ну, мій братіку Жаіїе, ти тепер багатий! Дуже радий, що ми тут зустрілись і я можу тобі сказати, який я радий цьому, як поздоровляю і як люблю тебе.

Жан, ніжний і лагідний з природи, зворушено пробурмотів:

— Дякую...