П'єр і Жан - Сторінка 3

Після кількох хвилин мовчання старий промовив:

— Що ж це може означати? Пані Роземійї засміялась:

— Побачите, це — спадщина. Я певна цього. Я приношу щастя.

Але вони не чекали смерті нікого з близьких, хто міг би їм щось відказати.

Пані Ролан, яка чудово пам'ятала всю рідню, зараз же почала перебирати в думці чоловікових і своїх родичів, згадуючи фамільні зв'язки і відгалуження.

Ще навіть не скинувши свого капелюшка, вона почала розпитувати:

— Скажи-но, старий (вона звала його вдома "старий", а іноді, при сторонніх, "пане Ролан"), скажи-но, ти не пам'ятаєш, з ким одружився вдруге Жозеф Лебро?

— Пам'ятаю, з малою Дюменіль, дочкою паперового фабриканта.

— А діти були в нього?

— Аякже — щось четверо чи п'ятеро.

— Ні! Значить, це не від нього.

Вона вже захопилася цими розшуками, вже почала сподіватись, що на них звалиться з неба хоча б невеликий статок. Але П'єр, який дуже любив свою матір, знав її схильність до мрій і, боячися, що вона буде розчарована і прикро вражена, коли новина', замість доброї, виявиться лихою, стримав її.

— Не захоплюйся, мамо,— американських дядечків тепер не буває. Я гадаю, що справа скоріше йде про якусь матримоніальну пропозицію для Жана.

Усі були здивовані таким здогадом, а Жана трохи вразило, що його брат сказав це при пані Роземійї.

— Чому ж для мене, а не для тебе? Твоє припущення безпідставне. Ти старший, отже, спершу думали б про тебе. Крім того, я й не збираюся одружуватись.

П'єр засміявся:

— Може, ти закохався? Той з досадою відказав:

— Хіба конче треба бути закоханим, щоб говорити, що не збираєшся поки що одружуватись?

— А, чудово, це "поки що" все з'ясовує; ти чогось вичікуєш.

— Нехай так — вичікую, якщо тобі хочеться.

Аяе старий Ролан, що мовчки слухав і міркував собі, знайшов раптом найправдоподібніше рішення.

— Ото, чортівня! Чого ми, дурні, морочимо собі голову? Пан Леканю наш приятель і знає, що П'єру потрібен лікарський кабінет, а Жану — адвокатський, і він знайшов щось підходяще.

Це було так просто і ймовірно, що всі погодилися.

— Обід на столі,— доповіла служниця.

Усі розійшлись по своїх кімнатах, щоб умитися, перш ніж сісти за стіл.

За десять хвилин всі обідали в маленькій їдальні на першому поверсі.

Спочатку всі мовчали; але через кілька хвилин Ролан знов почав дивуватися з цього попередження нота-ря про візит.

— Зрештою, чому він не написав, а тричі присилав свого клерка, чому неодмінно має прийти особисто?

П'єр вважав це цілком природним.

— Мабуть, потрібна безпосередня відповідь або він мас розповісти щось конфіденціальне, про що писати не годиться.

Проте всі четверо були стурбовані і трохи незадово-лені, що запросили сторонню людину, яка заважала вільно обговорювати справу й прийти до певного рішення.

Як тільки вони повернулися до вітальні, прийшов нотар.

Ролан підвівся, назустріч:

— Добридень, дорогий метр!

Він ніби титулував добродія Леканю цим^сфзвом "метр", що звичайно стоїть перед ім'ям кожного нотаря. Пані Роземійї підвелася:

— Я піду, бо дуже втомилася.

Було зроблено слабку спробу затримати, але жінка рішуче відмовилася і пішла; жоден з трьох чоловіків, що звичайно' проводили її, не пішов з нею.

Пані Ролан заходилася коло нового гостя:

— Чашку кави, пане?

— Ні, дякую, я тільки з-за столу. '— Тоді склянку чаю?

— Не відмовлюсь, але трохи згодом,— спершу поговоримо про справи.

Глибоку тишу, що залягла після цих слів, порушував тільки ритмічний хід годинника та на верхнім пбверсі брязкіт посуду, який мила служниця, надто дурна навіть для підслухування під дверима.

Нотар почав:

— Чи знайомі ви були в Парижі з паном Мареша-лем, Леоном Марешалем?

Пан і пані Ролан одночасно скрикнули:

— Ще б пак!

— Він був вашим другом? Ролан заявив:

— Найкращим, пане, але це завзятий парижанин; він не може покинути паризькі бульвари. Він начальник відділу в міністерстві фінансів. З часу переїзду з столиці ми з ним не бачилися. Потім перестали й листуватися. Знаєте, коли живеш далеко один від одного...

Нотар урочисто промовив:

— Пан Марешаль помер!

У чоловіка та жінки на обличчях одразу ж з'явився мимовільний вираз сумовитого подиву, щирого чи вдаваного, з яким завжди сприймають такі новини.

Пан Леканю продовжував:

— Мій паризький колега повідомив мені головну волю його заповіту, в силу якої ваш син Жан, добродій Жан Ролан, стає його єдиним спадкоємцем.

Подив був такий великий, що усі наче втратили дар. мови.

Пані Ролан перша, опанувавши своє хвилювання, пробелькотіла:

— Боже мій, бідний Леон... наш бідний друг... боже мій... боже мій... Помер!

На очах у неї виступили сльози, мовчазні жіночі сльози, краплі скорботи, що йдуть ніби з самої душі й

котяться по щоках, світлі й прозорі, і сильніше слів —виражають глибокий сум.

Але Ролан менше думав про сумну втрату, ніж про багатство, яке обіцяла новина, повідомлена нотарем. Він не наважувався, проте, заговорити зараз же про пункти цього заповіту та про розмір спадщини і тільки запитав, щоб підійти до питання, що хйилює його.

— А від чого ж він помер, бідолаха Марешаль? Пану Леканю про це нічого не було відомо.

— Одне тільки я знаю,— сказав він,— що, не маючи безпосередніх спадкоємців, він залишає весь свій статок, двадцять тисяч франків ренти у трипроцентних паперах, вашому молодшому синові, що народився й ріс на його очах і якого він вважає гідним цієї спадщини. В разі, якщо добродій Жан відмовиться від неї, то її одержить будинок для безпритульних дітей.

Старий Ролан уже не міг стримати своєї радості й скрикнув:

— Чорт забери! Це справді благородна думкаі Я також, коли б у мене не було дітей, звичайно, ніколи не забув би нашого дорогого друга!

Нотар посміхнувся:

— Я дуже радий, що особисто повідомив вам це. Завжди приємно принести людям хорошу новину.

Він зовсім забув, що ця хороша новина—смерть друга, кращого друга старого Ролана; та й той сам зразу ж зачбув про цю дружбу, про яку тільки що так палко говорив.

Але пані Ролан і обидва сини мали засмучений вигляд. Вона весь час стиха плакала, витираючи очі хусткою, яку зараз же прикладала до уст, щоб приглушити голосні зітхання.

Лікар пробурмотів:

— Це була благородна, дуже сердечна людина. Він частенько бра.в нас з братом до себе обідати.

Жан, широко розплющивши блискучі очі, звичним жестом пригладжував правою рукою свою гарну русяву бороду і пропускав її між пальцями аж до останньої волосинки, ніби хотів, щоб вона стала довшою і тоншою.

Губи його кілька разів ворухнулися, щоб теж виголосити якісь підходящі для випадку слова, але після довгих роздумів він сказав тільки:

— Справді, він дуже любив мене. Завжди цілував мене, коли я бував у нього.

А в батька думки мчали, наче розгнуздані коні; вони носилися навколо повідомлення про несподівану спадщину, ніби вже одержану, навколо грошей, що наче тільки притаїлися за дверима і от-от посиплються сюди, зараз, завтра ж, з першого ж слова згоди.

Він запитав:

— Чи немає якихось перешкод?... Претендентів?.. Протестів?

Пан Леканю був цілком спокійний.

— Ні, мій паризький колега повідомляє, що справа зовсім певна. Бракує лише згоди пана Жана.

— Гаразд. А справи покійного в порядку?

— В цілковитому.

— Усіх формальностей додержано?

— Всіх.

Але тут раптом колишній ювелір ніби засоромився, відчув якусь інстинктивну й минущу невиразну ніяковість від своєї похапливості і сказав:

— Ви добре розумієте, що коли я так відразу розпитую вас про всі ці речі, то тільки для того, щоб позбавити свого сина тих прикростей, яких він не міг би передбачити. Часто буває заборгованість, заплутані справи тощо; встрянеш, бува, у скрутне становище. Зрештою, це ж не я одержую спадщину, але турбуюсь за хлопця.

В сім'ї завжди називали Жана "хлопцем", хоча був він куди більший за П'єра.

Пані Ролан, ніби прокинувшись і пригадуючи щось далеке, майже забуте, про що вона колись чула, а може, що їй тільки привиділося, заговорила, затинаючись:

— Ви, здається, сказали, що наш бідний друг лишив свій статок моєму синові Жану?

— Так, пані.

Тоді вона промовила просто:

— Я дуже рада, бо це доводить, що він любив нас, Ролан підвівся:

— Ви хочете, дорогий метр, щоб мій син зараз же дав письмову згоду?

— Ні, ні, пане Ролане. Завтра, завтра, в моїй конторі, о другій годині, якщо для вас зручно.

— Так, так, звичайно.

Тоді підвелася й пані Ролан, посміхаючись крізь сльози, підійшла до нотаря, поклала руку на спинку крісла і, дивлячись на нього розчуленим поглядом вдячної матері, запитала:

— А склянку чаю, пане Леканю?

— Тепер охоче, пані. З задоволенням. Покликали служницю; вона принесла спершу сухе

печиво, те несмачне і крихке англійське печиво, що готується ніби для папугачих дзьобів і зберігається в бляшаних банках, щоб витримати кругосвітню подорож. Потім вона пішла за сіренькими серветками, складеними маленькими чотирикутниками, тими чайними серветками з сурового полотна, що ніколи не перуться в незаможних родинах. Втретє вона повернулася з цукерницею і склянками; нарешті, пішла кип'ятити воду. Всі мовчки чекали.

Говорити нікому не хотілося; багато про що слід було подумати, а сказати — нічого. Лише пані Ролан кинула кілька банальних фраз.

Вона розповіла про рибалку, вихваляла "Перлину", говорила компліменти на адресу пані Роземійї.

— Дуже, дуже чарівна,— погодився нотар. Ролан, спершись об камін,— як бувало взимку, коли

палає вогонь,— заклав руки в кишені і витяг губи, ніби збираючись засвистіти; він не знаходив собі місця, так його розпирало непоборне бажання дати вихід своїй радості.

Два брати сиділи на однакових кріслах, однаково схрестивши ноги, з правого і лівого боку круглого столика і пильно дивилися перед себе; однакові пози ще дужче підкреслювали відмінність у виразах їхніх облич.

Нарешті, чай подали. Нотар взяв склянку, поклав цукру й випив чай, спершу накришивши туди невеличкого коржика, надто твердого, щоб його розгризти; потім встав, потиснув руки чоловікам і пішов.

— Отже,— ще раз перепитав Ролан,— завтра, у вас, о другій?

— Так, завтра, о другій. Жан не промовив ані слова.

По виході нотаря ще тривало мовчання, потім старий Ролан, ляснувши обома руками свого сина по плечах, вигукнув:

— Ну, чортів щасливчик, чого ж не цілуєш мене?

;,чан посміхнувся й поцілував батька, кажучи:

— Я не знав, що це необхідно.

А старий уже не приховував радості.