Перша світова війна - Сторінка 14

В Європі вимоги на мир ставали надто завзятими, щоб воюючі уряди могли ними знехтувати. Навіть Людендорф мусив зважати на притуги австрійського союзника та дедалі голосніші вимоги в Рехстазі на мир "без анексій і контрибуцій". Невдовзі після переобрання Вільсон запросив воюючих оголосити кожне свої умови миру.

Союзники радо на це пристали, знаючи що їхні засади американці сприймуть прихильно. Головне й перше — відновлення бельгійської та сербської незалежності з повним відшкодуванням збитків, завданих окупантами. На додачу вони вимагали "повернути провінції чи території, в минулому силою відібрані в Союзників"; Ельзас–Лотарінгію, очевидно, але можливо й інші землі. Італійців, слов'ян, румунів, чехів та словаків малося звільнити від чужоземного поневолення (ту деталь, що за Лондонською угодою Італії було обіцяно обширні слов'янські території, замовчали). Польща мала стати незалежною — на цю поступку в обмін на вже зайняті польські землі цар погодився під упертим вмовлянням Союзників. Нарешті, Отоманську імперію мали розчленувати, хоча по яких межах лишалося невизначеним.

Умови, яких, з іншого боку, жадало германське Верховне командування були такими крайніми, що Бетманн Гольвег не наважувався їх оприлюднити, остерігаючись їхнього впливу, не тільки на американців, але й на Рейхстаг. Він конфідеційно повідомив Вільсону версію, розбавлену водою, пояснивши, що це було найкраще, що він зумів зробити сприйнятним для своїх колег. Бельгію не малося анексувати одразу ж, але її незалежність залежала б од політичних, економічних та військових гарантій, що робило її по суті німецьким протекторатом. Не тільки Ельзас і Лотарінгія залишалися в німецьких руках, але Франція ще мусила віддати сусідні землі коло Бріє, багаті на копалини. На сході малося встановити германський протекторат на Польщею та балтійськими землями, що забезпечувало їх подалше онімечення. На Балканах треба відновити австрійське панування, а в Африці — віддати колоніяльні землі. Якби німці виграли війну, це, певно, були би найкращі умови, на які Союзники могли би сподіватися. Те саме було би правдивим і щодо вимог Союзників до розбитої Германії. Але жоден бік ще не зазнав поразки. Не зважаючи на втому од війни, уряди були готові битися далі, ніж укласти мир на єдино наявних умовах.

Аби вкоськати Рейхстаг, 12 грудня німецький уряд оприлюднив "Ноту про мир". Проголошуючи загальну готовність до миру, документ не оголошував точних цілей війни, а задерикувато войовничий тон легко дозволив Союзникам враз його відкинути. Відмова розв'язувала руки Верховному командуванню, чого йому тільки й було треба. Рішення прийняли 9 січня, але тільки 31 січня німецький посол у Вашінгтоні повідомив американському уряду, що назавтра почнуться необмежена війна субмаринами проти всіх суден, що прямують до Британських островів.

Вільсон враз і негайно розірвав стосунки з Німеччиною. Він усе ще не оголосив війну. "Збройний нейтралітет", за яким Сполучені Штати озброювали та захищали свої кораблі, все ще здавався можливою альтернативою. Але німецький уряд став на думці що відтепер війна стала неминучою. Виходячи з цього, Артур Ціммерман, міністр закордонних справ Германії, вже 16 січня зателеграфував уряду Мексіки, яка затяжно ворохобилася зі Сполученими Штатами, пропонуючи альянс, в якому вони би "сумісно вели воєнні дії, спільно вкладали мир зі щедрою грошовою підтримкою та розумінням з нашого боку, що Мексіка має відвоювати втрачені землі Техасу, Нью–Мексіко й Арізони". Британці перехопили та декодували це відзначний документ, як тільки його було надіслано, але не розкрили його змісту Вільсону до 24 лютого. Природну підозру, що це може бути англійською підробкою, розвіяв сам Ціммерман, щиро визнавши своє авторство.

Відгук у Сполучених Штатах, особливо на заході, схильному до ізоляціонізму, був як вибух. Самому Вільсону знадобилися одне–два наступні потоплення, аби впевнитися, що йому залишається тільки закликати Конгрес об'явити війну. Це він і зробив 5 квітня 1917 року. Тепер вже не було розмов, як Вільсон пропонував був кілька місяців раніше, про "мир без перемоги". Ця війна мала стати, за його словами, хрестовим походом "за демократію, за право тих, хто кориться владі, мати голос і вплив на власний уряд, за права і свободи малих націй, за всесвітнє панування права через таке суголосся вільних народів, яке принесе мир і безпеку всім націям та зробить сам світ вільним." Якими б не були прекрасними ці заміри, вони вкрай відріжнялися від тих, з якими народи Європи пішли на війну трьома роками раніше.

7. 1917: Кризовий рік

Тактичні події на Західному фронті

Все ще лишалося відкритим питання, чи вступ США до війни врятує Союзників від поразки. Чим далі тривав 1917 рік, це ставало дедалі сумнівніше.

Людендорф не збирався далі зайве губити життя німців. Тепер він мав намір стояти в обороні на заході, аж поки наступальні дії субмарин досягнуть очікуваних результатів. Він оглянув бойовища Сомми і жахнувся. Фалькенгайнова тактика була чіплятися за кожну п'ядь землі за будь–яку ціну. Внаслідок втрати німецьких військ у Вердені й на Соммі були щонайменше такими ж, як в атакуючого супротивника. Зважаючи, що німецький фронт загнався глибоко у французькі землі, деяка гнучкість в обороні вважалася цілком виправданою. Отож Людендорф наказав до загального відступу з ділянки виступу між Аррасом і Суассоном, залишивши всі бойовищо Сомми, які було так рясно полито кров'ю на захист, аби закріпитися на коротшій і краще вкріпленій "Лінії Гіндебурга" (британська назва) десь миль на двадцять п'ять позаду. Відступаючи, німецькі загони поваляли чи спалил всі житла, забили худобу та потруїли криниці — дії досить звичні на Східному фронті, але цим тільки потвердили образ дикунів, яким Німеччина нині звернулася до Заходу.

Свіжі захисні споруди планувалися на нових засадах. Піхоту більше не заганяли гуртом в окопи переднього краю, що становило легку здобич для ворожої артилерії. Замість окопів виникли захисні зони, засновані на кулеметах, віддалік розташованих у цементових "коробочках", що обплетені колючкою та прикриті заздалегідь пристріляними гарматами. Основну масу піхоти тримали готовою до контратаки за межею досягнення ворожого вогню. Позаду передніх ділянок пролягали інші, що майже внеможливлювало будь–який прорив. Такі позиції не тільки вимагали менше солдат на захист, а ще вогонь ворожих гармат потрапляв би головне на порожню землю та тільки створював зайві перепони атакам піхоти.

Як ламати таку оборону вже торік було досліджено на Східному фронті під час Брусиловського прориву: коротка але інтенсивна артпідготовка на велику глибину від обраних цілей, наступні піхотні атаки з резервами, висунутими вперед, аби загнатися межи основними укріпленими пунктами ворога та створити замішання в тилах. Французи так само схилялися до схожої тактики. Новий головнокомандуючий Робер Нівель такими засобами досягнув певних успіхів при Вердені, то йому кортіло випробувати їх на більших обширах. Але ж те, що спрацювало проти австро–угорської армії, вже готової врозтіч кинутися навтьоки, не обов'язково зіграло би проти німців, тож англійці велися значно обережніше. Вона й самі були розробляли броньовані машини на гусеничному ходу, так звані "танки", та використали кілька на Соммі заради досліду; але ж ранні моделі були такі незграбні й механічно неоковирні, що хіба фанатики–ентузіасти сподівалися, що вони на щось більше, ніж допогти піхоті ввірватися в передні ворожі окопи. Для англійців "королевою битв" нині стала артилерія. На 1917 рік у них стало достатньо гармат й набоїв, надійних у вжитку. Покращення спостережень, чи то з літака, чи за звуком або спалахом, відтак довели точність батарейного вогню на відповідь до просто ювелірної. Новації в картографії, аерофотозйомці та метеорологічному аналізі тепер дозволяли канонірам накривати цілі, орієнтуючись за мапою, і не втрачати несподіванки через попередню пристрілку. Миттєві запали та газові чи димові набої зробили можливим важкий та смертельний загороджувальний вогонь, що не псував грунт на неприступний для наступу піхоти. Нарешті, британські артилеристи вивершили "повзучий бараж" — наступаючу лінію вогню, за прикриттям якої піхота могла дістатися за метри до ворожих позицій.

Біда була в тому, що все це вимагало найточніше вирахуваного часу та ретельної штабної взаємодії. Сама піхота призвичаювалася до вимог окопної війни, з легкими кулеметами, ручними гранатами та окопними мінометами, що додавалися, якщо й не замінювали рушниці, як найбільш поширену зброю; але її дії все ще були обмежені різкими рамками потреб і часових графіків од артилеристів, зв'язок з якими був іще примітивним; а, як тільки починалася битва, зв'язки так само розвалювались. На додачу, як тільки попередні цілі було осягнуто, гармати треба було переставляти, якщо й не пересувати вперед, то перенацілювати. В наслідку, Британське верховне командування розробило техніку, що стала відома як "відкусив і тримай": їретельно підготовлені атаки проти обмежених цілей, які потім укріпляли та втримували, поки готувалася наступна фаза атаки. У своїх межах ця тактика була дуже успішна; але вона не лише була геть не здатна досягнути "прориву", про який усе ще мріяв Хейг, але ще й відбивала охоту до ініціативи на нижчих командних рівнях, яка нині стала звичною в німецькій армії.

Наступ Союзників навесні 1917 р.

Вживаючи такої тактики, Головна ставка Союзників сподівалася, що їхній наступ у 1917 році не повторить провалів року попереднього. Але втрати, що вони зазнали при Вердені та на Соммі, підкосили впевненість, яку попередньо французький та англійський уряди покладали на своїх військових керманичів. Жоффре, як ми вже бачили, замінили на Нівеля. Ллойд Джордж не насмілювався зробити те саме з Хейгом, але хитромудрою інтригою він того підпорядкував французькому командуванню — маневр, від якого стосунки між англійськими військовиками та цивільним керівництвом так ніколи й не оклигали. Нівелів оптимізм ніколи не поділяли його колеги–генерали. Його політичну підтримку підірвало повалення французького прем'єр–міністра Арістіда Бріяна, чиї наступники мали небагато надії на Нівелеві пляни.