Перша світова війна - Сторінка 17

Але тим часом справдився кошмар, що мучив їх останні три роки. Росію вибило з війни, і Людендорфу стало вільно зосередити всі свої ресурси проти Західного фронту.

Поразка Росії мала ще й тривожні наслідки для Британської імперії. Турції більше не треба було боронити свої кавказькі кордони. Її вигнали з Аравійського півострова, але се тільки давало їй волю поширюватися на схід, аби встановити пантюркійську гегемонію аж до меж Індії — гегемонію, покріплену німецькими військовими м'язами та натхнену ідеями джіхаду, що могло підломити Британії ноги, яка й без того трималася хистко на індійському субконтиненті. Не дивно тому, що американскький військовий представник на Союзній верховній воєнній раді відписав додому в лютому 1918–го: "Сумніваюся, чи зможу до пуття передати вповні не присутнім на останньому зібранні... страх і тривогу, що тут охоплюють розум політиків і військовиків".

Страхи німців у січні 1918–го

Але якщо Союзники непокоїлися, німці були у відчаї. Росіяни дійсно вийшли з війни. У Брест–Литовську їхній представник Лев Троцький спершу відмовився прийняти умови, між яких була вимога повністю віддати балтійські та польські землі під німецький чи австрійський контроль; але так само відмовився укласти мир, сподіваючися, що революція от–от вибухне в Берліні та Відні якраз, аби зробити домовленості непотрібними. Революції ті таки настали, але не на той час. Отож німецькі армії просто йшли вперед, не зустрічаючи опору, не лише в Фінляндії та західній Росії, але загналися в Україну глибоко аж до Криму з Кавказом. Коли Ленін врешті–решт погодився у березні 1918–го, се стало на умовах здати територію, що містила близько 90% російських вугільних ресурсів, 50% важкої промисловості, 30% населення країни, а на додачу виплатити "репарації" на 6 мільярдів марок. У травні Германія допорала свої східні провінції в Бухарестській угоді, за якою Румунія віддавала контроль за нафтодобуванням та зерновими надлишками та погодилася на безтермінову військову окупацію. Що б там не скоїлося на Заході, німці віднині набули простору, самодостатню та вочевидь непохитну східну імперію.

Але Германське верховне командування нині хвилювала не стільки яка–не–яка загроза з заходу. Значно тривожніші події розгорталися в самій Німеччині.

На 1917 рік, як ми вже бачили, армія забрала віжки німецького господарства. Але вона все ще не контролювала Рейхстаг, а в того лишалося право проголосувати за воєнні кредити чи в них відмовити — а без капшука війну не можна вести взагалі. Три роки поспіль патріотизм тримав Рейхстаг, та й по правді всю країну, укупі, пріч незначної меншини незгодних соціалістів. Але ж на зиму 1917–го та єдність затріщала по швах. У першу половину року вона так–сяк трималася з надії на субмариновий наступ, але на кінець літа стало ясно, що успіху не знать. Нація перетривала чотири воєнні зими та перспектива п'ятої була нестерпною. Бійки у хлібних чергах переростали на заколоти, а ті на широкі страйки. У серпні 1917–го екіпажі воєнних кораблів у Вільгельмсхейвені, знуджені ще й голодні, підняли відкритий бунт. В січні 1918–го великі й тривалі страйки вибухнули в Кілі та Берліні, а в Гамбурзі та Бранденбурзі змушені були запровадити військовий стан. Російський приклад виявлявся серйозно заразливим, а економічні негаразди розпалювали зростаючі вимоги миру.

Ці вимоги роздмухувала не тільки скрута, але ще й політична ідеологія. Деспотичну царську імперію, в якій німецькі ліберали й соціалісти завжди бачили свого природного ворога, було зруйновано, а новий соціал–демократичний режим у Росії здавався щирим споборником. Надходження Сполучених Штатів вивершило спільноту демократичних держав супроти Германії, чиї зазіхання на гегемонію та брутальне ведення війни німецьким лібералам і соціалістам ставало все важче захищати й виправдовувать. У червні 1917–го на Міжнародній соціалістичній конференції в Стокгольмі, німецьким делегатам довели до тями їхню ізоляцію та непопулярність. Багато в чому в наслідок того досвіду Рейхстаг прийняв "Резолюцію щодо миру" 19 липня 212 голосами проти 126, вимагаючи "встановлення миру, заснованого на взаємному порозумінні та остаточному примиренні народів без насильницького загарбання земель та без політичних, економічних чи фінансових засобів примуки та примушення". Одночасно Рейхстаг вимагав значних реформ архаїчної виборчої системи в Прусії та, гірш за все, зажадав аби збройні сили підлягли його контролю.

Верховне командування покладалося на канцлера, Бетмана Гольвега, що той приборкає Рейхстаг. Тепер, як він виявився на те неспроможним, військовики добилися, щоби кайзер того відставив. Голлвегів наступник, безхребетний чиновник Георг Міхаеліс, погодився прийняти "Резолюцію щодо миру" "як я її розумію", отож воєнні кредити було схвалено. Але явно треба було зробити значно більше на протидію лівій пропаганді миру. У вересні Верховне командування спонсорувало заснування нової "Партії Вітчизни", яка мусила стати проти конституційної реформи та за мир з анексіями. Умовини сього останнього були викладені 9 серпня в Кройцнахській програмі: на сході Германія вчисту анексувала всі землі вже окуповані її арміями — Курляндію, Литву та східні провінції Польщі. На заході лишала собі Бельгію з Люксембургом та забирала французькі регіони Лонгві та Бріє. Задача, як Гіндебург і Людендорф пояснили кайзеру, була "настільки посилити німецький народ і так покріпити наші кордони, щоб вороги ще довго не наважувалися розв'язати нову війну". Партію Вітчизни щедро фінансували промислові магнати Рейнських земель, але вона не була тільки ширмою правлячих класів. За рік існування вона налічувала 1,25 млн членів, можливо чи не найперший популістський правий рух у XX столітті, і провозвісник багатьох подібних.

Характер миру, тож , мав визначити не тільки місце Німеччини в Європі, але якою саме країною вона буде надалі. В очах Верховного командування та його прибічників, скоритися вимогам Рейхстага на мир без анексій чи контрибуцій значило по правді програти війну — війну, що вже точилася не тільки проти зовнішніх ворогів Германії, але й супроти внутрішніх сил, що вочевидь заклалися знищити віковічні германські чесноти. На людендорфів погляд, єдине чим можна було перебороти ті сили до того, поки тил не завалився остаточно — та поки австрійці, у яких становище було ще запеклішим, не відломилися від спілки — єдина тільки перемога на Західному фронті, досягнута ударом настільки нищівним, що Антанта занепаде духом і буде змушена прийняти німецькі плани миру. Для Германії це був би справді "останній козир".

Людендорфів наступ, березень 1918–го

Людендорф почав складати плани до такої перемоги в листопаді 1917–го. На папері в нього вже було більше ніж досить військ, щоб проломити Західний фронт, як про це й добре знали Союзники. Необхідність утримувати порядок та вкоськувати хаотичні заворушення на завойованих просторах усе ще зв'язували масу німецьких сил на сході, але він зумів перекинути на захід близько 42 дивізій, на березень 1918–го довівши занальне число до 199 дивізій. Проти цих французи могли виставити десь 100, деякі дуже сумнівної якості, а британці — 58, чиї сили, як пізніше жалілося військове керівництво, були додатково послаблені політикою Ллойд Джорджа, за якою фронтові резерви трималися в Об'єднаному королівстві з тим, щоб Хейг не міг використати їх для яких–небудь подальших наступів. А на додачу ж американці все ще не могли нікого привести.

Перший удар упав на британців — спершу початковий випад проти південної частини лінії фронту на схід від Ам'єна, щоб перетягнути туди їхні резерви з піночі, де другий удар, як була надія, прорвався би до портів Ла–Манша. Хейг, вважаючи свій лівий фланг вирішальною ділянкою, навмисне послабив свій правий; тож коли німці атакували там 21 березня, це було з нищівною чисельною перевагою, десь 52 дивізії проти 26. Але не самі тільки числа мали значення. Німці тепер удалися до прийомів, які нарешті поклали кінець безвихідному застою окопної війни, який знерухомлював Західний фронт останні три роки.

Техніка не була нова. Швидкий але жорстокий артобстріл у глибину без попередньої пристрілки, спрямований проти комунікацій і командних центрів, як і проти фронтових військ, зі щедро використаними газами й димом, вже використовували були англійці при Камбреї та самі німці при Капоретто. Але процедуру було вдосконалено на Східному фронті, особливо коли Ригу атакував генерал Оскар фон Гутьєр зі своїм артилерійським командиром полковником Георгом Брухмюлером, які тепер вели німецьку атаку на заході. Вага їхнього бомбардування нині не знала рівних: 6500 гармат вели вогонь по 40–мильному фронту, розтрощили всі комунікації позаду та затопили фронтову лінію газами й вибухівкою. Тоді "штурмові загони", спеціалізовані атакуючі підрозділи, що тягнули за собою власну вогневу силу — легкі гармати на санях, легкі кулемети, гранати, міномети та вогнемети, рушили вістрям головної піхотної атаки, нищачи ворожі опорні пункти, де можливо, та задимлюючи їх, де ні. Піхотні загони, що йшли за ними , ринули в шпарини, відкриті штурмовиками, підтягувалися резерви, аби закріпити успіх — те, що британський спостерігач Ліддел Харт потім описував, як "потік, що ламає береги". Поєднання виявилося руйнівним проти англійських військ, що тільки–но почали готувати глибоку оборону на спротив і ледве встигли зрозуміти, наскільки та потрібна. Густий туман уранці 21 березня сприяв німецькому прориву. За чотири дні вони закнали клин глибиною в 40 миль у британські позиції та загрожували геть розірвати союзницький фронт.

Атака виявилася набагато успішнішою, ніж чекав сам Людендорф. Тепер вона загрожувала відокремити англійські армії від французьких. Якби це сталося, британцям довелося би відступати на північ уздовж своїх ліній звязку до портів Ла–Манша, поки французи котилися би на південь, аби прикрити Париж, відкриваючи німцям шлях йти вперед до узбережжя –саме так вони й зробили 22 роками пізніше. Все тепер залежало від того, чи англійці з французамі спроможуться втримати звязок. Досі і Хейг, і Петен опиралися спробам Верховної воєнної ради накинути їм згори міжсоюзне командування та відмовлялися передавати раді будь–які резерви, що б уможливило її впливати на хід операцій.