Перша світова війна - Сторінка 20

До того ще, хаос, зростаючий у Центральній Європі на хвилі розпаду Російської, Австрійської та Гогенцолернівської імперій, викликав сумнів, чи на захід од Рейну існує будь–який стабільний режим, з яким узагалі можна вкласти мир.

Німеччина

Конференція перетворилася на безмовний двобій між президентом Вільсоном, що можливо схибив завітавши туди особисто, та французьким прем''єром Жоржем Клемансо. Кожен гнув осібну лінію. Вільсон хотів створити новий світовий порядок під егідою Ліги націй, до влаштування якого він доклав усіх зусиль (вся його робота пішла прахом, коли Конгрес США відмовився приймати участь у Лізі на його умовах). Клемансо, з іншого боку, зі щиросердою підтримкою своїх одно співвітчизників та на початку й британських союзників, налагодився перебудувати Європу так, аби Германія ніколи й нізащо не могла загрожувати її стабільності. Як ми вже бачили, Франція з населенням у ледве 40 мільйонів протистояла Германії з її 65–ма мільйонами та надто більшою індустріальною силою й потенціалом, ніж Франція будь–коли могла сягнути. Російська імперія, противага, на яку покладалася Франція до 1914–го, безслідно зникла, потягнувши в нікуди інвестиції на мільярди франків. З французької точки зору, отож, треба було зробити все можливе, щоби послабити Німеччину. На сході в неї треба було відібрати якнайбільше земель, аби розбудувати нові нації в cordon sanitaire під французьким впливом, з одного боку попередивши просування більшовизму зі сходу та перебрати на себе місце Росії, не даючи німцям зайвої силу. На заході Франції треба було повернути не тільки Ельзас і Лотарінгію з їхніми цінними копалинами, але додати ще й Саарський басейн, багатий на вугілля. Якщо змога, ще Рейнські землі з лівого берега річки треба було відокремити від Німеччини, утворивши незалежну державу чи групу держав під французьким протекторатом, і таким бар'єром прикрити французький кордон. На це вже, одначе, не погоджувалася Британія, кажучи, що мова йде про Ельзас–Лотарінгію навиворіт, що приведе до сварки без кінця. Англійці приставали тільки до демілітарізації лівого берега Рейну та правого завглибшки до 40 миль, де військова присутність Антанти була би наявна до остаточної виплати репарацій. Саарські вугільні родовища переходили у власність Франції, але наступні 15 років землями мала керувати Ліга націй, по тому ж долю регіону вирішив би плебісцит. Це були сприйнятні умови, які мусила підтвердити Угода Локарно в 1924–му, та по суті такі, що навряд чи могли би спровокувати до нової війну.

Значно важче було розібратися зі східними провінціями Німеччини. Один зі 14–ти пунктів Вільсона зазначав відновлення незалежності Польщі, яка з кінця XVIII століття була розділена між Німеччиною, Росією та Австрійською імперією. Осередок нової Польщі становило Велике князівство варшавське, домінуючо польське з етнічного боку, але визнане частиною Росіїйської імперії з 1814–го. Росіяни тепер не здатні були заперечити незалежності Польщі, як і відокремленню своїх колишніх балтійських провінцій Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви, так само ж і австрійці не могли втримати свої польські землі в Галіції. Але польські провінції в Німеччині — Сілезія, Позен та Західна Прусія — зовсім інша річ. Німці густо заселили ті землі вже чимало поколінь тому. Ще гірше, новій Польщі було обіцяно вихід до моря, що ладно здійснити тільки віддавши їй нижній басейн Вісли, де населення було змішане, та порт Данціг, де жили майже виключно німці. Це вимагало відділити Германію від Східної Прусії, яка чи не загально вважалася історичним осередком. Укладена угода, можливо, було найкращим, чого можна досягнути без "етнічної чистки", як–от та, що сталася в 1945–му, але німці ніколи не приховували наміру якнайперше перевернути витворене.

На додачу до втрати земель, Німеччина мусила роззброїтися, віддати заморські колонії та виплатити переможцям тяжкі репарації. Її армія зменшено до 100 000 солдат та заборонено наступальну зброю, як–от танки. Її Генеральний штаб, демонізований пропагандою Союзників, розпущено; її повітряні сили знищено; її суднобудування обмежено кораблями водозміщенням менше 100 000 тонн. Таким чином, вважали переможці, "стає можливим започаткувати загальне обмеження озброєння всіх націй". Цього не вийшло, і сею невдачею скористалися німці, коли денонсували обмеження та почали наново озброюватися 15 роками пізніше.

Німеччина втратила свої колонії, але, оскільки Союзники під керівництвом Вільсона відмовились од "анексій", держави, що їх перебрали (головним чином Британія та її заморські домініони), отримали їх у вигляді "мандатів" за згодою Ліги націй. Союзники так само відмовились од "контрибуцій" , які вражені держави мусили би заплатити переможцям. Натомість вони вимагали "відшкодування" їхньому цивільному населенню. Початково це мало би стосуватися жителів окупованих та понищених земель Франції та Бельгії, але французи й англійці хутко поширили те, покривши не тільки воєнні позики та загальні витрати на відновлення, але й пенсії пораненим солдатам і виплати вдовам і сиротам — сума склалася така широчезна, що виявилося просто неможливо вповні обрахувати. Мирна конференція перекинула весь цей клопіт Комісії з питань репарацій, що мусила доповісти про результати роботи в 1921–му. Тим часом німці повинні заздалегідь заприсягтися прийняти рішення Комісії, та зразу виплатити 20 мільйонів марок. Союзники триматимуть військові сили на Рейні, аби доконати виплати та мати змогу зайняти землі Німеччини на випадок дефолту.

Повні наслідки цих вимог були чисто й повно спростовані Мейнардом Кейнсом в "Економічних наслідках миру". Поступово їх було змішано й зім'ято; але попервах німці встигли звинуватити їх у всіх своїх економічних злигоднях. Але найнесприйнятнішою була причина самих репарацій — нібито відповідальність Німеччини за початок самої війни. Німці все ще без вийнятку вірили, що війну їм накинули вороги, а всі пожертви за минулі п'ять років зроблено на справу честі. Крім того, багато хто вважав, що їх геть–таки ніяк не переможено. В них, подейкували, одібрали властиву перемогу, Союзники ошукали їх з умовами Перемир'я, а Reichsfeinde ("вороги держави"), соціалісти та жиди "вдарили ножем у спину", скориставшися тимчасовими труднощами, аби захопити владу. Для тих навіть, хто й не вірив у байку про Dolchstoss (удар у спину),законність німецького уряду залежала від того, наскільки той здатен оминати каторгу, накинуту угодою, або й остаточно зламати ярмо. Саме успіх у цьому і надав Адольфу Гітлеру широчезну підтримку.

Австро–Угорщина

Розпад імперії Габсбургів залишив не менш гірку спадщину. На півночі відпала австрійська половина монархії, чехи з'єдналися зі своїми словацькими братами з Угорщини у Чехословацьку республіку, куди потрапила, в Судетах на північному кордоні, стривожена німецька меншина. На півдні втрачено словенів, що сукупно з хорватськими братами з Угорщини злилися з сербами в незграбно назване "Королівсьтво сербське, хорватське та словенське" , пізніше перейменоване в Югославію (південна Славія). Втратили італійські землі на південь од Альпів включно з Трієстом, їхнім головним портом в Адріатиці; але землі на східних схилах Адріатики, обіцяні Італії, опинилися натомість у "звільнених" югославів, що самі претендували на Трієс та довкілля. Німецькомовний куприк, що тільки й лишився од Австрії, попервах спробував приєднатися до Німецької республіки на півночі, але се заборонили Союзники. Тож Австрія лишилася незалежною ще на двадцять років до 1938–го, коли один із її колишніх громадян, Адольф Гітлер, влаштував Anschluss ("возз'єднання") на загальне народне задоволення. Угорці загубили не тільки словаків на півночі та хорватів на півдні, але й Трансільванія на сході відпала до сильно вирослої Румунії, що зазнала по ходу бридкої громадянської війни. Із катавасії вивинувся адмірал Хорті, диктатор правого крила, відмовився визнати, що зречення Габсбургів мало будь–яку законну силу та проголосив, що править лише як регент від їхнього імені. Так він і провадив далі, поки його його самого не скинули наприкінці Другої світової війни.

Турція

Щодо турків, початково до них поставилися так само суворо, як до німців. Вони не тільки втратили набутки в Аравійському півострові, де постали нові держави під французькою чи англійською рукою — Сирія, Ліван, Ірак, Саудівська Аравія, Палестина, Трансйорданія — але до них вдерлись італійські сили, що важили на Адалію за Лондоським пактом 1915–го, та греки, що претендували на Фракію та землі в Анатолії, особливо на Смірну (Ізмір), де проживала значна грецька меншина. Народне обурення таким диктатом привело до влади новий режим під орудою Мустафи Кемаля Ататюрка, що вигнав греків з Анатолії та погрожував так само напіддати й британським силам, що опосіли Проливи. Після трьох літ безладдя й плутанини в 1923–му було влагоджено угодк в Лозанні: Турція лишалася у повній владі в Анатолії та на Проливах — з гарантіями їхньої демілітаризації — і утримала європейську ділянку у східній Фракії. Грецьке населення Смірни брутально вигнали, а суперечки мід Турцією та Грецією, кому належать острови в Егейському морі, точаться й досі.

Укладення миру в Версалі добряче вилаяла преса, але більшість його засад витримали перевірку часом. Нові держави, які було створено, вижили, нехай і в кордонах, що хилиталися, до останніх років століття, колм чехи та словаки мирно розділились, а Югославія, завжди вибухова, розвалилася, по ходу загрожуючи новими війнами. Франко–германський кордон стабілізувався. "Східне питання", що постало з турецької присутності в Європі, було вирішено раз і назавжди. Але "німецьке питання" зоставалося нерозв'язаним. Попри поразку, Німеччина лишалася найсильнішою в Європі, та затялась обернути угоду, щонайменше на своїх східних межах. Спроби Франції поновити рівновагу бури приречені на поразку через ідеологічну підозру до Радянського Союзу, слабкістю її союзників у Східній Європі та глибоким небажанням власного народу будь–коли взагалі знову пережити подібне лихоліття. Британці були так само неохочі: негаразди вдома та в імперії разом з жахливими спогадами про вйну, що дедалі більше шарпали народну пам'ять, навели наступні уряди радше шукати вирішення, потураючи німецьким вимогам, аніж опиратися тим.