Перше кохання - Сторінка 12

Він ходив просити про щось матінку і, кажуть, навіть заплакав, він, мій батько! Рано-вранці того дня, коли з ним стався удар, він почав був листа до мене французькою мовою: "Сину мій,— писав він мені,— бійся жіночого кохання, бійся цього щастя, цієї отрути..." Матінка після його смерті послала досить велику суму грошей в Москву.

XXII

Минуло років чотири. Я тільки що скінчив університет і не знав ще до пуття, з чого мені почати, в які двері стукати: тинявся тим часом без діла. Якось увечері я зустрів у театрі Майданова. Він встиг одружитись і влаштуватися на службу; але я не побачив у ньому переміни. Він так само без потреби захоплювався і так само раптово занепадав серцем.

— Ви знаєте,— сказав він мені,— між іншим, пані Дольська тут.

— Яка пані Дольська?

— Хіба ви забули? колишня княжна Засєкіна, в яку ми всі були закохані, та й ви теж. Пригадуєте, на дачі, коло Нескучного.

— Вона дружина Дольського?

— Так.

— І вона тут, в театрі?

— Ні, в Петербурзі, вона цими днями приїхала; збирається за кордон.

— А який у неї чоловік? — спитав я.

— Чудова людина, з достатком. Товариш мій по службі, московський. Ви розумієте — після тієї історії... вам це все, мабуть, добре відомо (Майданов багатозначно посміхнувся)... Їй не легко було знайти собі партію; були наслідки... та з її розумом усе можливо. Підіть до неї; вона вам буде дуже рада. Вона ще погарнішала.

Майданов дав мені Зінаїдину адресу. Вона спинилася в готелі Демут. Давні спогади заворушилися в мене... Я дав собі слово другого ж дня відвідати мою колишню "пасію". Але трапились якісь справи; минув тиждень, другий, і коли я нарешті пішов в готель Демут і спитав пані Дольську — я довідався, що вона чотири дні тому вмерла зовсім несподівано від пологів.

Мене наче в серце щось штовхнуло. Думка, що я міг її побачити і не побачив і не побачу ніколи — ця гірка думка впилась у мене з усією силою непоправного докору. "Умерла!" — повторив я, безтямно дивлячись на швейцара, потихеньку вибрався на вулицю і пішов, сам не знаючи куди. Все минуле враз спливло і постало передо мною. І от як скінчилось, от до чого, поспішаючи і хвилюючись, прагнуло це молоде, гаряче, блискуче життя! Я це думав, я уявляв собі ці дорогі риси, ці очі, ці кучері — в тісному ящику, в сирому підземному мороці — тут десь, недалеко від мене, поки ще живого і, може, за кілька кроків від мого батька. Я все це думав. Я напружував свою уяву, а тим часом

Із уст байдужих чув я смерті вість,

І сам приймав її байдуже...—

звучало у мене в душі. О молодість! молодість! ні до чого тобі немає діла, ти наче володієш всіма скарбами всесвіту, навіть сум тебе тішить, навіть печаль тобі до лиця, ти самовпевнена й зухвала, ти кажеш: я одна живу — дивіться! — а у самої дні збігають і зникають без сліду і без ліку, і все в тобі зникає, як віск на сонці, як сніг... І, може, вся таємниця твоїх чар таїться не в можливості все зробити, а в можливості думати, що ти все зробиш,— таїться саме в тому, що ти пускаєш за вітром сили, які ні на що інше вжити не зуміла б — в тому, що кожен з нас не на жарт вважає себе марнотратцем, не на жарт думає, що він має право сказати: "О, що б я зробив, коли б я не згаяв марно часу!"

От і я... на що я сподівався, чого я чекав, на яке багате майбуття надіявся, коли ледве проводив зітханням, сумовитим почуттям бистроплинний образ мого першого кохання?

А що справдилось з того, на що я сподівався? І тепер, коли вже на життя моє починають набігати вечірні тіні, що в мене лишилося свіжішого, дорожчого за спогади про ту вранішню, весняну грозу, що так швидко пролинула?

Але я даремно обмовляю себе. І тоді, у той легковажний, молодий час, я не лишився глухий до сумного голосу, що кликав мене, до врочистого звуку, що долинув до мене з-за могили. Пригадую, за кілька днів після того дня, коли я дізнався про смерть Зінаїди, я сам, з власного непереможного бажання, був при смерті однієї вбогої бабусі, що жила в одному домі з нами. Вкрита лахміттям, на твердих дошках, з мішком під головою, вона трудно і тяжко вмирала. Все життя її минуло в гіркій боротьбі з щоденною нуждою, не бачила вона радості, не куштувала меду щастя — здавалось, як їй не зрадіти смерті, її свободі, її спокою? А тим часом поки її старе тіло ще боролося, поки груди ще болісно здіймалися під холодною як лід рукою, поки не покинули її останні сили, старенька все хрестилась і все шепотіла: "Господи, прости мені гріхи мої",— і тільки з останньою іскрою свідомості зник в її очах вираз жаху перед смертю. І пригадую, що тут, біля одра вбогої бабусі, мені стало страшно за Зінаїду і захотілось помолитися за неї, за батька — і за себе.

Кінець

[1] Тихше! (Франц.)

[2] Авантюристка, шукачка пригод (франц. aventurière).

[3] А, пан паж! (Франц.)

[4] Чистокровної породи кінь (франц.).

[5] Ви повинні розстатися з цією... (Франц.)