Петер і червоний птах - Сторінка 15

Вони нічого не питали про лисенят. Потім подзвонили до нас додому й сказали, де можна мене забрати. Ковбасника я більше ніколи не бачив. Я лежав на ліаві й відчував, як моє тіло щось пекло, немов вогнем. Я упрів від того вогню, одначе мене трусило так, що аж зуби клацали.

Потім приїхав Оскар і забрав мене. Пам'ятаю, його великі руки підхопили мене й понесли, наче— я мала дитина. Моя голова припала до його плеча, а він тримав мене так міцно, наче боявся впустити на землю. А в мені весь час горіло якесь холодне полум'я, від нього трусилося все тіло. Ми обоє хотіли щось сказати одне одному, та не знали що.

Наче оніміли. Оскар поклав мене на заднє сидіння "Амазонки", закутав у ковдру. Перед тим, як піти і сісти попереду, він ще раз глянув на мене, і я запам'ятав той погляд: в ньому були ніжність і безпомічність. Він нібито благав мене про допомогу. Потім схилився наді мною і стис мої щоки долонями так, наче то не голова, а футбольний м'яч.

— Люба дитино,— мовив він,— люба дитино.

Більш не сказав нічого. Коли він сидів за кермом, я бачив його міцну шию. Він гнав машину дуже швидко, але все одно мені здалося, що ми їхали вічність. За якусь мить звук коліс перетворився на пташине щебетання, цвірінькаючий хор.

13

Я конче мусив багато дечого розповісти. Ми всі мали про що поговорити. Але я мовчав. У мене була висока температура, я тремтів у лихоманці, а ночами бачив кошмарні сни. Та найгірше було те, що я не міг видобути з себе ні звуку. Тільки розкривав рота, як рибина, а чути ніхто нічого не чув. Я хотів їм усе розповісти: що зі мною було, як я почував себе тоді, про що думав; однак про все своє життя я розповів без єдиного звуку, а ті вуха, до яких я звертався, не почули нічого. Мабуть, у мене відібрало голос саме те, що я хотів розповісти, від чого тріщала моя голова. У мене в горлі застряв корок, клятий ненависний корок, і ні за що не хотів виходити.

Тоді я почав беззвучно розмовляти з рибками; вони напевне мене розуміли. Оскар купив мені акваріум, щоб я не так нудився під час хвороби. Він поставив його на табуреті перед моїм ліжком, і я тепер годинами спостерігав, як тра-урниці поважно пропливали між гуппіямй, меченосцями та тріпотливими скаляріями у еічнозеленій воді між таємничими контурами каміння, обвитого водоростями. Я лежав і мовчки дивився на них. Пам'ятаю Ще, які стурбовані — були Оскар, Єва і Лотта, коли сиділи біля мого ліжка. Пам'ятаю

лікаря, він прийшов, оглянув мене й сказав, що не бачить жодної фізичної причини мого німування.

Все це було дуже давно. Я чув і бачив усе, що діялось навколо. Мене ж не чув ніхто, наче я сидів у гігантському акваріумі з жовтими шпалерами. Може, лихоманка винна в тому, що я онімів? У мені весь час палав холодний вогонь. Один лише вогненно-червоний птах міг приборкати те голубе крижане полум'я.

Але не з цього я хотів почати свою розповідь, не з хвороби. Про свої сни, червоного птаха і "Книгу гримас" я розповім вам теж пізніше, а зараз почуєте про те, як я повернувся додому. Німота прийшла після того, як відбулося дещо інше.

Не знаю, скільки ми їхали, перш ніж "Амазонка" повернула на гравійну доріжку.

Лотта кинулася до машини. Вона відчинила дверцята раніше, ніж ми зупинилися — так їй нетерпілося. На вухах у неї дзеленчали маленькі сережки: дзінь-дзінь-дзінь! Сміялася вона чи плакала? Мені стало трохи не по собі, коли я побачив її і почув оте дзінькання. Ледве не розплакався, чесне слово. Вона з розгону обняла мене своїми маленькими рученятами й притулилася личком до моєї шиї.

— Ох, Петере,— сказала вона.— Дурненький Петере, як я за тобою скучила! Дурний осле, чортів ідіоте, пуста голово, щоб ти ніколи більше від нас не тікав, чуєш? Обіцяй, що більше нас не покинеш, а то я тебе вб'ю!

І вона почала своїми маленькими кулачками бити мене в груди, щоб показати, як вона це зробить. По щічках у неї котилися сльози, вона злизувала їх язиком. Вона молотила й молотила щосили, а мені було так приємно, що аж булькотіло всередині. Я затяг її до себе на заднє сидіння.

— Здаюся,— сказав я.— Більше не буду. Обіцяю.

Я міцно тримав її, але вона була занадто дужою для маленької дівчинки. Вивернувшись, Лотта вискочила мені на спину й притиснула так, ніби хотіла зламати мене. Ми почали борюкатися прямо на задньому сидінні машини. Потім вона заходилася мене лоскотати, тикаючи пальчиками мені в живіт, під ребра й під пахви, а в мені аж булькало від сміху. Вона теж хихотіла.

— Досить,— сказав я.— Я не можу більше сміятися! Але їй було цього мало, вона заходилася лоскотати мене

ще дужче. Ми сміялися, нам було радісно лише від того, що ми нарешті разом, одне біля одного. А маленькі дзвіночки все дзвеніли й дзвеніли. Ми так раділи, що я думав — луснемо.

Я любив її. Любив оте маленьке личко, коли воно кривилося, видумуючи страхітливі гримаси. Може, все це звучить дивно? Коли я так кажу, то видаюсь за дурника, я знаю, але вона була справді неймовірна! Оскар і Єва розповіли, що, довідавшись про мою втечу, Лотта склала валізку й хотіла бігти за мною, а коли вони намагалися її затримати, вона брикалася, розмахувала руками й кричала, що повинна мене знайти. Почувши отаке, людина може провалитися крізь землю!

— Як добре, що ти не поїхав в Америку і не став мільйонером,— сказала вона сміючись.— Знаєш, я придумала дві нові гримаси, хочеш покажу?

А що було далі? Хвороба прийшла-не раніше, як уночі, хоча ноги в мене тремтіли вже тоді, коли я виходив з машини. Похитуючись, ішов я до нашого будинку, а Єва підтримувала мене під руку. Лотта натягла на себе фетровий капелюх і стрибала навколо нас, мов навіжена. Вона так розіднілася, що Оскар оскаженів і заревів, щоб вона стихла.

Я ніколи не міг подумати, що мене обійматимуть так, як того вечора. Всі мене обнімали, аж поки я відчув себе зім'ятим. Потім Єва стала готувати мені теплу ванну. В мені й досі сиділа та холодна куля, і з нею треба було щось робити. У ванні я подумав, що розтану. Коли Єва намилила мене, я щосили бухнувся в воду, як зробив це колись Останній Могіканин, коли ми хотіли трохи його вимити.

Зрештою я вгамувався. Чекав тільки, коли тепло нарешті Пройде крізь шкіру і розплавить той крижаний стовп, що засів у мені. Єва з Оскаром сиділи на краєчку ванни й дивилися на мене. їм було дуже сумно, незважаючи на те, що я знайшовся і що вони не знали, захворію я чи ні. Оскар стис мою руку в своєму великому кулаці.

— Чого ми тільки не передумали за той час, поки тебе не було,— сказав він.— Ти гадав, що ми тебе не любимо й хочемо здихатись, чи не так? Може, це й не погано, що ти втік, інакше ми б і досі лишалися такими, як були. А тепер, в усякому разі, нам довелося трохи замислитися. Хіба це не дивно, що людина замислюється лише тоді, коли її до того змушують? Можеш повірити, ми тебе любимо й любили завжди, як би ми себе не поводили. А поводились ми, слід сказати відверто, не дуже добре. Фу, як зневажали ми одне одного! Та що там розповідати, почуття краще не переказувати. Набагато легше мовчати, бо від балачок і почуття зникають.

Я бачив, як важко йому говорити. Хвилинами мені здавалося, що він розмовляє сам із собою. Він сидів на краєчку ванни, тримав мою руку в своїй і дивився на мене дуже серйозно.

— Іноді так хочеться, щоб люди вміли читати почуття одне одного, щоб не треба було витрачати слів. Без цього важко. Чому все вийшло так, як воно є тепер? Коли це почалося? Від чого пішло? Люди наче скам'яніли. Яке безглуздя! Бачить людина, що все йде косо й криво, а змінити нічого не хоче. Так воно й котиться, оте життя, а людина сидить собі й чекає, поки все розіб'ється до дідька! Розумієш, коли ти втік, ми відчули пустоту, страшну безодню під собою. У тій безодні сиділи ми з Євою і балакали, не знаючи, що робити. Ми тебе шукали, але водночас старалися знайти самих себе. В нас було передчуття, що поки ми не відшукаємо спершу себе, ти не знайдешся. Думаю, нам це вдалося, хоча б трохи.

Він глянув на Єву й посміхнувся. її рукава були геть мокрі, а руде волосся стирчало на всі боки. Я дивився на неї крізь водяну пару. Хоч у мене в голові все пливло, але я зрозумів, о, я дуже добре зрозумів, що хотів сказати Оскар.

— Ти думав, що ми тебе не любимо,— мовила Єва.— Може, це й правда. Певною мірою ми нікого й нічого не любили: ні себе, ні інших. Ми начебто втратили всі почуття, не могли розмовляти ні про що, крім роботи. Як людині працюй ється на роботі, так вона поводиться і вдома із своїми рідними. Якщо на роботі все йде шкереберть, то й удома згодом утворюється пекло. Я не знаю, чи зможеш ти зрозуміти, що це значить — простояти цілий день на ногах, роблячи одні й ті самі рухи, так що всередині все вмирає, і зостається сама лише пустота,— що значить стояти в тому пекельному шумі, аж поки голова почне розвалюватись. Уяви собі, в такому гуркоті не можна навіть ні з ким поговорити, а коли надумаєш щось сказати, то змушений будеш кричати, скільки стане сили. Під кінець тобі набридає кричати; стоїш тільки, безмовний і самотній, а замість тебе кричать оті машини. Коли я почула, як працюють машини, то сказала собі: їхній шум — це той крик, який вони вирвали в робітників. Чуєте, як вони виють від безсилля, самотності, ненависті й болю? Це ж кричать оті мовчазні робітники, подумала я, кричать так, аж самі глухнуть від власного крику. Коли я побачила фабричний дим, то подумала: це дихання отих замучених робітників, яке здіймається в небо, а разом з тим димом виходить з них і життя! Ти знаєш, що таке бути вимученим до краю? Ми з Оскаром добре знаємо. Це коли з тебе витягають усі твої думки, твій голос, волю і твою роботу. Після цього залишається тільки одна твоя шкура, і ти вже не маєш доброго слова навіть для своєї дитини.

Я мовчки слухав і не впізнавав Євиного голосу. Та й Оскар теж говорив якось дивно, не так, як раніше. Я почув те, про що вони думали й балакали між собою, поки мене не було. Вони зверталися до мене, але здавалося, що замість мене одного ввижаються їм юрби людей, з якими вони й ведуть розмову. Це дуже важливо, подумав я.

Тепло тим часом розливалося по мені й виганяло геть п тіла блакитний холод.

— Я не мав жодної надії,— сказав Оскар,— і дуже часто, приходячи додому, був ладен заплакати.