Петер і червоний птах - Сторінка 14

Там він знайшов найбільший самородок світу, але його було пограбовано, і він повернувся назад такий само бідний, як і раніше. Потім працював на автомобільному заводі, їздив до Африки полювати диких звірів. Нарешті повернувся до Швеції, одружився, завів трьох дітей. Тут працював деякий час на молокозаводі, перегортаючи сири, потім на цегельному заводі, поки не зчинився страйк і він не став безробітним. Тепер ось він без ніякої роботи й дивиться, як голодує його рідня. Сам він звик до нестатків, голоду й холоду, перехворів усіма хворобами, мав краснуху, кір, кропивницю і навіть сонну хворобу. Мова тепер зовсім не про нього, а про його сім'ю, що поступово вимирає, а він не може дивитися на це спокійно.

Поки я розповідав, жінка серйозно, без усмішки дивилася на мене. Авторучка застигла в її руці. Слова не треба було шукати, вони вилітали самі. Почав я мову хрипким басом, що належав Рудольфу Вальстрему, потім забув і повів далі уже своїм, десятирічним голосом. Розповідаючи про Вальст-рема, я говорив про самого себе. Прототипом моєї доньки стала Лотта, вона позичила їй свої кіски, фігуру й гримаси. Я розридався, оповідаючи про всі страждання, що випали на долю сім'ї Вальстремів, бо то були й мої страждання. Я дійшов до того, що, поклавши голову на руки на дубовому письмовому столі, затремтів усім тілом. Мені було жарко, перед очима все пливло.

— Думаєте, їм легко,— схлипував я.— Ні, зовсім не легко! Це чортове життя таке складне!

Я відчув, що жінка почала гладити мене по спині, яка все

ще не переставала підстрибувати. Потім погладила мене по голові. Капелюх зіскочив і впав на підлогу, тепер він нагадував гігантського сіро-коричневого гриба.

— Ти розповів про себе, чи не так? — спитала вона спокійно.— Мабуть, ні. Я спочатку не знала, що й думати. Чесно кажучи, мені здалося, що хтось жартує зі мною. Але тепер я розумію, наскільки все серйозно. Нелегко жити Рудольфу Вальстрему. Але хто такий той Рудольф Вальстрем? Якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла, розповідай усе, як є. Розумієш мене?

Знадвору долинало пташине щебетання. Вікно було напів-розчинене, і в нього заглядало пишне березове гілля. Гойдаючись від легкого вітерця, воно, здавалося, кидало по стінах тремтливі тіні, ніби сотні очей підморгували мені з сірих шпалер кімнати, і та рука, що гладила мене по спині, була не чим іншим, як березовою гілкою. На одну мить у вікні з'явилася пташка. Я думав, що вона залетить до нас, але, покружлявши трохи в жовтому сонячному промінні, пташка полетіла геть, лишивши по собі пісеньку, яка заповнила тепер усю кімнату. Я встиг помітити, що в неї Лоттині очі.

— Що це сьогодні з птахами? — спитав я, відчуваючи на своєму чолі руку, легку, мов пташине крило.

— У тебе лихоманка,— сказала жінка в жовтій сукні.— Ти захворів. Скажи мені, як тебе звати, щоб ми могли відвезти тебе додому й покласти в ліжко.

— Я сам про себе подбаю,— відповів я.

Може, я розповів би їй усе, може, здався б їй, немов маленьке пташеня, що не змогло знайти свого гнізда. Якби тільки не ота пісня, не оте дзвінке пташине щебетання! Я підняв з підлоги капелюха й насунув його на голову. Підвівшись, відчув, як тремтять у мене ноги. Але треба було йти шукати пташку, що мала Лоттині очі. Вона відведе мене додому, треба тільки знайти її.

— Бувайте,— сказав я.— Я живу недалеко, зовсім близько. Неподалік.

Р?

Жінка, мабуть, не знала, що відповісти. Boнa тільки обняла мене, але не затримала. Я почвалав сходами вниз. Тепер ноги вже не так тремтіли, я почував себе вільніше. Рудольф Вальстрем покидав біржу праці, так і не знайшовши ніякої роботи. Іншими словами, він просто перестав існувати. Лишився тільки я з пташиною пісенькою в голові. Я йшов шукати пташку з Лоттиними очима, що з'явилася на мить та й полетіла геть крізь сонячне проміння, крізь тіні, що мигтіли в березовому листі.

Звівши погляд, я задивився на березу. Високо над її верхівкою кружляв червонокрилий птах, коло за колом. Може, то моя пташка? Я відчув, що вона дивиться на мене. Описавши в повітрі дугу, пташка спустилася нижче, застигла на мить переді мною й полетіла містом, ніби вказуючи дорогу. Я пішов за нею.

Усе це, звісно, дурниці. Пташки не можуть мати сестриних очей, і ніхто не посилає їх у путь, щоб вони допомагали заблудлим дітям. Коли пташка з'являється у вікні, це означає, що вона просто дурненька. Але мені тепер уже нічого не лишалося, як тільки йти за нею. Я не мав ні грошей, ні роботи. Навіть надії ніякої не мав.

Куди ж вона мене вела, ця незвичайна пташка?

Іноді я випускав її з очей, та через хвилю вона знову з'являлася переді мною, ніби верталася подивитись, чи не збився я з дороги. Так я пробіг майже половину міста.

Куди ж вона мене вела? Ага, до ковбасника. Він стояв під рекламою, на якій було написано, що вершкове масло— це після кохання друга найкорисніша в світі річ,— і кришив пташкам учорашню холодну сосиску. Моя пташка всі-лася біля його ніг і почала дзьобати разом з іншими.

— їжте, їжте, мої любі,— бурмотів старий собі під ніс.

Я вирішив підійти до нього, бо в нього дуже привітне обличчя. Блакитні очі-щілиночки мружилися на сонці понад сизувато-червоним носом. Він уже вмощував скриньку з гарячими сосисками на причепі свого мопеда, коли, вдихнувши той запах, я відчув, що голодний.

— Хочеш сосиску? — спитав він. —: У мене тільки крона п'ятдесят.

— Це не має значення. Бери так, я частую.

Він весь час хихотів, дістаючи мені сосиску й намазуючи її кетчупом та гірчицею. Я глянув на пташку, що стрибала разом з іншими в мене під ногами, й побачив, що в неї таки справді Лоттині очі! Тої ж миті вона знялася й зникла за дзвіницею. Поки я стояв, з-за рогу виринув поліцейський автомобіль і неквапом поїхав просто на нас. Я злякався. Невже та дама з біржі праці дзвонила у поліцію? А може, мене розшукували батьки? Чи поліцаї напали врешті на слід того, хто випустив лисенят? Треба було якось утікати. Цікаво, що й ковбасник був такої самої думки. Вгледівши чорно-білого автомобіля з блимаючим вогником, він ще більше звузив очі, а ніздрі роздув так, наче зачув дивака. Клацнувши замком на скриньці з сосисками, він почав швидко прив'язувати його до причепа.

— Мені треба тікати звідси,— сказав ковбасник.

— А можна й мені з вами? — крикнув я.— За мною теж женуться!

— Залазь у коляску,— мовив він.— Тільки тримайся міцніше, бо ми тікатимемо дуже швидко.

Я заліз у ту коляску, де стояла скринька з сосисками, коробки з хлібом, ковбасою, гірчицею й кетчупом, бідон з водою та пляшка гасу. Ковбасник просунув руки в широкі рукавиці, на очі наклав мотоциклетні окуляри, потім натис на газ, і ми шалено рвонули вперед. Той мопед був, очевидно, дуже гарний, бо летів він вулицями легко, мов птах. Я ледве тримався в колясці. Білий халат ковбасника тріпотів на вітрі.

Мопед робив такі круті віражи, що я ковзався в колясці туди-сюди, а юшка з ящика з сосисками виливалася просто на мене. Поліція наступала нам на п'яти. Вони ввімкнули сирену. Біло-голубий вогник почав швидко наближатися до нас.

— Гей, ковбаснику, жени! — підбадьорював я його.

— Ану кинь кілька ковбасок отим вовкам, що за нами поспішають! — гукнув він.

Я витяг із скрині дві сосиски і шпурнув на дорогу, та поліцаї навіть не подумали спинитися й підібрати. їхня машина вже обнюхувала наші задні колеса.

— Треба віддати їм велику коробку, — сказав ковбасник.— Ну-бо розвантажимось із правого боку!

Я відстібнув ремені й зіпхнув коробку на дорогу. Ледве вона приземлилася з дзвоном і грюкотом, як звідти хлюпнула густа маса кетчупу та гірчиці. Поліцейська машина посковзнулася на тій червоно-жовтій ляпавиці, її занесло, і вона врізалась у стовп.

Ми скористалися зі щасливої нагоди і звернули в найближчий провулок.

— Як ми їх! — закричав ковбасник.— Бананові голови! Вовки збилися зі сліду!

Покружлявши трохи провулками, ми заїхали в парк. Там іще довго торохтіли по гравійних доріжках між високими дубами та в'язами, довго їхали повз клумби барвистих тюльпанів, аж поки перед нами розкинулись трав'яні схили пагорбів. На деревах співали пташки, скрізь пахло свіжістю й зеленню. Ми спинилися і злізли з мопеда біля підніжжя одного з тих схилів.

Ковбасник узяв мене за руку й повів угору. На животі у нього, як і раніш, висіла скринька з сосисками. Ми йшли мовчки; так само мовчки всілися на траві,, де дзюрчав у кам'яному жолобі і яскрів на сонці маленький струмочок.

— Треба влаштувати бенкет на честь нашої втечі од переслідувачів,— сказав ковбасник.

Ми лягли на траві і з'їли всі сосиски, що ще залишалися. Він розказав мені, що цілих п'ятнадцять років продавав на вулиці сосиски, але потім йому це заборонили. Він вирішив не підкоритися й продавати далі, тому поліція весь час нишпорила по його слідах. А я розповів про себе. Вперше після втечі з дому відважився сказати правду. Лежачи горілиць, я розповідав і розповідав: про Оскара, Єву і Лотту,

про всі пригоди, які зі мною трапилися, чому я втік з дому, яким нещасним почуваю себе тепер.

Поки я говорив, він не вимовив ні слова, тільки весь час щось бурмотів собі під носа. Це було так приємно — розмовляти з людиною і не прикидатися, знову бути самим собою.

— О'кей, хлопче, — сказав він.— Я вже трохи обмізкував усю твою розповідь, і ось що я тобі скажу: людина повинна завжди лишатися собою. Ось я, наприклад. Я — ковбасник, я люблю своє діло. Якщо я його кину, то відразу стану нічим, вартий буду не більше хвостика від ковбаси. У тебе ж справи зовсім інші. Думаю, тобі не слід далі ховатися, а треба негайно йти додому, бо інакше все життя носитимеш чуже ім'я. Хочеш боротися за себе, то мусиш це робити. Нікому ще не вдавалося просто відрубати й забути своє минуле, розумієш? Тоді від тебе зосталося б лише три чверті, не більше.

Авжеж, я дуже добре його розумів. Тим часом чиясь тепла невидима рука ніби прикрила мені очі. Останнє, що я побачив, був червоний птах, який, покружлявши трошки в голубому небі, зник за ліниво пропливаючою хмаринкою.

Коли я прокинувся, біля нас уже стояли двоє поліцейських. Нам довелося зібрати свої речі, сісти з ними в машину і поїхати в поліцію. Там вони розпитали, як мене звати, як звуться мої батьки, де я живу та який номер телефону.