Петер і червоний птах - Сторінка 16

Я так стомлювався, що мені хотілося зникнути зовсім, утомлювався не лише тілом, а й душею, і відпочити не вдавалося ніяк, скільки б я не спав. Ясно чуючи свій власний плаксивий голос і свої нарікання на долю, я хотів бути інакшим, але не міг. Тепер нам стало легше, тепер ми хоч трохи отямились і зможемо нарешті боротися з тим, що не дає нам бути самими собою.

Оскар витяг мене з ванни. Сорочка на ньому від цього змокла, але йому було байдуже. Вій витер мене й поніс у кімнату. Потім він і Єва всілися на краєчку мого ліжка й почали розпитувати, чи не з'їв би я чого, але я відчував, що вже не зможу ввіпхнути в себе нічого після всіх отих сосисок, які я проковтнув удень. Вони гладили моє чоло, все ще гаряче від того вогню, що палав у мені. Я добре відчував довколишнє тепло, але воно не могло розтопити кригу, і я тремтів усім тілом, хоч мене й накрили двома ковдрами.

Лежачи в Євиних обіймах, я відчував на щоці її тепле дихання. Вони з Оскаром встигли розповісти мені так багато про ті великі переміни, що сталися, поки мене не було. А я думав, що в усьому винен тільки я сам! Виявляється, ні. Я думав, вони не хотіли мене знати й жалкували, що я народився. Тепер мені треба було народитися знову.

14

Це не так легко— народжуватись знову, коли людині стукнуло десять років. Це боляче.

Хвороба звалилася на мене вночі. Піднялась температура, напливли кошмарні видива. Не знаю, скільки я пролежав у лихоманці, плутаючи день і ніч і не впізнаючи тих, хто приходив мене провідати. Я так пітнів, що піжаму й простирадло треба було весь час міняти.

Усього, що мені снилося, я не пам'ятав. Пригадую лише, як швидко миготіли картини раннього дитинства: будиночок у Едде, зелені луги, дзвінкий струмочок, море... Так, море. Саме з нього й починався сон, який я запам'ятав найкраще.

Вода в тому морі була чорна, її вже затягла крига. Вечоріло, завивав страшний вітер, сипав сніг, холодно світив місяць. Ми поспішали: Оскар, Єва, Лотта і я. Я плівся позаду, і тільки-но зібрався підбігти, щоб їх наздогнати, як несподівано крига тріснула, і переді мною розверзлася прірва. Вона швидко ширшала, а в ній вирувала і пінилась чорна вода. Оскар простяг мені руку, але марно: я не дістав до неї. Тихо й поволі відпливали вони все далі й далі. Я добре пам'ятав ту простягнуту руку й широко розплющені перелякані Лоттині очі. Врешті-решт зникли вони в заметілі, а я лишився сам. Мені було дуже холодно, я заплакав, і мої сльози, замерзаючи на льоту, падали з тріскотом і дзвоном на кригу.

Мене віднесло невідомо куди на отій крижині, і тепер я мусив сам про себе дбати. Я навіть не уявляв собі, куди пливу: до суходолу чи в відкрите море. Нарешті опинився я в густому хвойному лісі і натрапив на забуту хатку лісника. Далі час полетів так швидко, як це буває лише уві сні: розквітли проліски, мати-й-мачуха, на березових гілках розпустилося перше листячко, сонце почало пригрівати тепліше.

Потім прилетів вогненно-червоний птах. Він усівся на моїй долоні й глянув на мене Лоттиними очима. Я пішов за ним. Він летів попереду, вказуючи дорогу. Я теж здійнявся в небо і вирушив у невеселу подорож понад лісами, мурами, над гірськими хребтами, озерами й морями.

Нарешті підлетіли ми до будови, дуже схожої на забутий усіма цегельний заводик. Вогненно-червоний птах завів мене туди з чорного ходу. Там стояв страшенний холод, стіни та шибки були вкриті інеєм і кристаликами льоду, що виблискували на сонці. Вздовж коридорних стін лежали штабелі цегли, але не справжньої — крижаної.

Боже, як я змерз! Ми увійшли до великого залу. Там повно дивних істот з людськими тілами й лисячами головами, і всі вони одягнені в однакові сірі комбінезони. Може, Ос-<кар, Єва й Лотта тут? Я закричав з усієї сили, але мій голос потонув у неймовірному гуркоті, що здіймався, коли розби-івалися льодові кристали. Голова моя нила від того несамовитого шуму, руки геть посиніли від холоду.

Я метався туди й сюди, намагаючись знайти Оскара, Єву й Лотту, але ніхто не звертав на мене уваги. Істоти пиляли крижані брили, складаючи на вагонетки готову цеглу. Крижана тирса дзвеніла, мов розбите скло. Очі істот теж начебто скляні. Напівлиця мертво дивилися перед собою, а рухи їхні були скуті й одноманітні. Час від часу на долівку падала й дзвінко розбивалася бурулька.

Я підійшов до великої печі. Там стояла незнайома бабуся з білими, наче іній, косами.

— Ти шукаєш когось? — спитала вона.

— Шукаю. Оскара% Єву й Лотту. Ви не знаєте, де вони?

— Тут ніхто ніяк не зветься,— сказала вона,— Ніхто ні про що не думає, нічого не відчуває і не пам'ятає. Ти опинився в будинку вічної огиди. Тут нема надії, нема й тепла.

— А чому у вас так холодно? — спитав я.— Аж кров стигне.

— Бачиш той вогонь? — спитала вона.— То полум'я вічного холоду. Чим більше топитимеш, тим буде холодніше.

Дверцята в печі були розчинені. Я підійшов ближче й глянув, у голубе полум'я. Воно так сліпило, так обдавало холодом, що я мимохіть відступив і затулив обличчя руками. Замість тріскоту там чувся скляний дзвін, а дим од того полумер був білий, наче сніг.

— І людині вже ніколи не вибратися звідси?.. Жодної надії на волю?

— Тут ніхто не знає волі,— відказала стара.

Покинувши піч і ту білокосу бабусю, пішов я заледенілими сходами на другий поверх. Холод уже добрався до мого тіла, до самого серця. Крижаний пил, що витав над долівкою, дер у горлі. Я спробував зігрітися, б'ючи себе руками, але це не допомогло, руки й ноги майже зовсім скам'яніли. Пробираючись серед істот, що ходили й працювали з безвиразними обличчями, я все думав: як же мені бути?

Аж раптом я їх побачив: Оскара, Єву й Лотту. Вони стояли далеченько від мене в тому самому залі й вантажили кригою вагонетку; рухалися вони так яамо скам'яніло, як і всі. Я кинувся був до них, але посковзнувся і впав. Підвестися мені допоміг якийсь чоловік, дуже схожий на ковбасника. Він зчистив щіткою сніг, що налип до мого одягу.

Коли я підійшов до них, вони не впізнали мене.

— Ви що — не впізнаєте мене? — закричав я.— Це ж я, Петер!

Вони дивилися застиглими очима, наче затягнутими крижаною плівкою, їхні обличчя були вкриті кригою та блискучими кристаликами, шкіра здавалася порцеляновою. Я все-таки, мабуть, розбудив у них якісь спогади, бо вони допитливо втупилися в мене, випустивши з рук цеглини. Оскар ледь хитнув головою, Єва з Лоттою не зводили з мене очей.

— Це ж я! Лотто, це я, твій брат! Це ж ваш син! Ви повинні мене впізнати! Пересильте себе, інакше загинете!

Поки вони стояли, розглядаючи мене, почувся якийсь дивний дзвін, чудовий і водночас дуже "гучний, такий гучний, що заглушив усе. Тої ж самої миті високо під стелею я побачив вогпенно-червоного птаха. Він застиг у повітрі, наче наткнувся на невидиму стіну, змахнув крилами і впав на підлогу. Істоти покидали те, що тримали в руках, і тихо попрямували на звук, мов зачаровані ним. Оскар, Єва й Лотта теж рушили за всіма.

Я, охоплений неймовірним розпачем, загородив їм дорогу. Сльози текли в мене з очей і замерзали на щоках.

— Не йдіть! — закричав я.— Будьте такі ласкаві, не кидайте мене!

Вони спинилися, але, не здатні боротися з тим звуком, що й далі манив, безсило впали на підлогу. Я схилився над Лоттою, взяв у долоні її маленьке гарненьке личко, і, як буває на морозі, коли залізо липне до шкіри, так і мої руки пріШішлії до її щік. Я стояв па колінах, дихав на Лоттппе обличчя й бачив, як поволі розтавала льодова плівка в неї на очах і на всьому обличчі. Поки я дихав на неї, у мене в самого пашіли від холоду горло й легені. Я здригнувся від радощів, коли побачив, як ворухнувся один з куточків її рота, і все дихав та дихав, хоч горло моє боліло дедалі дужче.

Мов сніг весною, відтавало Лоттине обличчя. Застиглий вираз кудись подівся, лід розтав і стікав струмочками геть. Дуже поволі,, але обличчя оживало й набувало природних барв і відтінків. Лотта підняла руки, обняла мене.

— Ах, Петере, — сказала вона своїм тоненьким голоском.— Де я? Мені так холодно.

— Тихше,— сказав я.— Не кричи так голосно, ти в огидному домі. Я вже й не сподівався оживити тебе. Ну, як ти себе почуваєш?

— Мені якось дивно. Тут так холодно. Я ніби спала кілька років і весь час бачила кошмарні сни. Який тепер місяць?

— Травень,— сказав я.— Тепер ти мусиш допомогти мені оживити Єву з Оскаром. Вони такі самі замерзлі, якою щойно була ти. Дихаймо на них і розтираймо!

Лотта підвелася, трохи похитуючись, обережно схилилася біля Оскара, я — біля Єви. її руде волосся замерзло і зробилося таким крихким, що могло зламатися від одного необережного руху. Минуло чимало часу, поки Єва виявила перші ознаки життя. Горло моє нило все болючіше. Здавалося, ніби весь холод, який сидів у моєму тілі, зібрався там в один клубок.

Нарешті Єва глянула на мене так, як і колись. Упізнала, всміхнулася.

— Цетере,— сказала вона.— Невже настав ранок? Чого ти схопився? Будильник іще не дзвонив, іди лягай знову.

Потім здивовано озирнулася довкола.

— Не лякайся,— сказав я.— Ти в огидному домі. Як ви потрапили сюди, я не знаю, але тепер нам усім треба якось вибратися звідси.

Тут я почув, що й Оскар прокинувся. Ми рушили вниз слизькими сходами. Оскар тримав мене за руку. Ніде не було ні душі, але ми мусили затамувати подих, коли йшли повз піч з холодним вогнем. Я ніжно тримав у долонях вогненно-червоного птаха, який привів мене сюди. Я підняв його з долівки, коли ми рушили йти, і тепер чув, як слабко він дихає, як його маленьке серце стукотить у моїй долоні.

Коли ми вийшли з будинку, то потрапили в туман. Його м'яка вологість змушувала нас обернутися й глянути назад. І ми побачили, що огидний дім зник, ніби його ніколи й не було. Птах розправив крила, знявся з моїх долонь у небо й полетів. Летів він довго, аж поки червона цяточка не зникла в тумані. Однак холодна куля все ще стриміла в моєму горлі. Оскар міцно держав мою руку.

Коли я пробудився від того кошмару, Оскар сидів на краєчку мого ліжка й справді тримав мене за руку, а крижана куля стриміла на тому самому місці. Я спробував заговорити з ним, але не спромігся видобути жодного звуку. Голос наче замерз. Оскар гладив мене по голові. Я заснув, і знову на мене напливли сни. Прокидаючись час від часу, я бачив біля себе Оскара, Єву, Лотту; здається, навіть Стаффан з Приблудою були.