Пітер Пен - Сторінка 3

Але пані Дарлінг ніколи не нарікала на Пітера; щось таке було в правому кутику її вуст, що веліло їй не промовляти його, Пітерового, імені.

Так вони й сиділи там, у спорожнілій дитячій кімнаті, розчулено пригадуючи кожну щонайдрібнішу деталь того жахливого вечора. А починався він так буденно, так звичайно, як сотні інших вечорів: Нана напустила у ванну води для Майкла і на своїй спині занесла його до купелі.

— Я не хочу спати! — верещав він так, ніби це могло щось змінити. — Я не буду, не буду! Нано, ще ж навіть шостої нема. О, будь ласка, будь ласка! Раз ти така, Нано, то я не буду більше тебе любити. Кажу тобі, я не хочу купатися, не хочу, не хочу!

Тоді прийшла мама у білій вечірній сукні — вона вдягнулася трохи раніше, бо Венді так любила милуватися нею у цій сукні і в намисті, подарованому Джорджем. На правій руці у пані Дарлінг виблискував браслет — це був браслет Венді, і мама завжди просила його поносити. А Венді дуже любила позичати його мамі.

Пані Дарлінг застала двох своїх старших дітей за грою: вони бавились у тата і маму — тобто у неї і Джорджа — нібито з оказії народження Венді, і "Джордж" урочисто промовляв:

— Я радий повідомити Вам, пані Дарлінг, що Ви стали матір'ю.

Він говорив це точнісінько таким тоном, як у такій ситуації це зробив би сам пан Дарлінг.

А Венді пританцьовувала на радощах — точнісінько так, як це зробила б справжня пані Дарлінг.

Потім "відзначали" народження Джона, з особливою помпою, яка завжди супроводжувала новонародженого чоловічої статі; а тоді й Майкл повернувся з купелі й так само захотів "народитися", але Джон жорстко зауважив, що їм більше нікого не треба.

Майкл мало не плакав:

— Нікому мене не треба! — розпачливо крикнув він, і, звичайно, жінка у вечірній сукні не могла цього стерпіти.

— Мені треба, — сказала вона. — Мені дуже треба третю дитинку.

— Хлопчика чи дівчинку? — спитав тоді Майкл майже зневіреним голосом.

— Хлопчика.

І тоді він вистрибнув мамі на руки. Така, здавалось би, дрібничка для пана і пані Дарлінгів, та й для Нани, які тепер згадували ці події; але не така вже й дрібничка, коли зважити на те, що це був останній вечір Майкла у рідному домі. Знову і знову батьки поринають у спогади.

— І саме тоді я влетів, як вихор, правда? — сказав пан Дарлінг з глибокою зневагою до себе самого; але тоді він справді був, наче стихійне лихо.

Мабуть, для нього існує якесь виправдання. Він теж готувався вийти в гості, ошатно одягся, і все було добре, аж поки не дійшло до краватки. Це здасться вам дуже дивним, але чоловік, який досконало розумівся на акціях і відсотках, ніяк не міг "порозумітися" з краваткою. Часом, щоправда, краватка піддавалася йому без бою, але бувало й таке, коли усім домашнім здавалося, що краще б він поступився власним гонором і купив собі готову, зав'язану краватку.

Це був саме такий небезпечний випадок. Батько увірвався в дитячу кімнату з пом'ятою, нікчемною, паскудною краваткою в руках.

— Що таке, що сталося, таточку?

— Що сталося! — проревів він (о, він ревів по-справжньому). — Ця клята краватка — вона ніяк не зав'язується!

У його голосі дзвеніли нотки отруйного сарказму:

— У мене на шиї — ні, нізащо! А на бильці ліжка — будь ласка, скільки завгодно! Так-так, я двадцять разів зав'язав її на бильці ліжка, але у себе на шиї — ані разу! О-о-о! Прокляття!

Запідозривши, що усе сказане не справило на пані Дарлінг належного враження, він грізно продовжував:

— Мушу тебе попередити, матусю, що якщо ця клята краватка не зав'яжеться як слід у мене на шиї, то ми сьогодні не вийдемо з дому і не потрапимо в гості, а якщо ми сьогодні не потрапимо в гості, то я більше не зможу з'явитися на роботі, а якщо я більше не з'явлюся на роботі, то ми з тобою залишимося без куска хліба, а наші діти опиняться на вулиці.

Але навіть тепер, навіть після цих слів пані Дарлінг зберігала спокій.

— Дай-но я тобі допоможу, любий, — сказала вона. Власне цього він і чекав, за цим він і ввірвався в дитячу — власне, щоб попросити її про це. І вона своїми лагідними прохолодними руками зав'язала йому краватку, а діти тим часом обступили батьків і спостерігали, як вершиться їхня доля.

Інший чоловік міг би образитися на жінку за те, що їй так легко вдалося впоратися з таким складним завданням, але пан Дарлінг мав надто добру вдачу.

Він невимушено подякував їй, негайно забув свій гнів і за мить уже танцював по всій кімнаті, підхопивши Майкла на руки.

— Як ми тоді весело бавились! — промовила пані Дарлінг, повертаючись думками у ті дні.

— О, наші останні радощі! — простогнав пан Дарлінг.

— Пам'ятаєш, Джордже, як Майкл колись запитав: "А як ти знала, що це я, як ти мене впізнала, мамо?"

— Так-так, пам'ятаю!

— Вони були такі милі, Джордже, правда?

— І вони були наші, наші рідні діти! А тепер їх нема.

Того вечора гучна забава скінчилася з появою Нани, і щонайгірше — пан Дарлінг наштовхнувся на неї, і його вихідні штани обліпила собача шерсть. А це ж були не просто нові штани — це були його перші штани, оздоблені сутажем, і він кусав губи, щоб не заплакати з досади. Звичайно, пані Дарлінг почистила вбрання, але він все-таки знову завів розмову про те, що негоже мати собаку за няньку.

— Джордже, наша Нана — справжній скарб.

— Я в цьому не сумніваюсь, але час від часу мене переслідує дивне відчуття, ніби вона ставиться до наших дітей, як до щенят.

— О ні, ну що ти, любий, повір, вона розуміє, що вони люди.

— Ну, не знаю, — глибокодумно сказав пан Дарлінг, — не знаю, може й так.

Оце й була зручна нагода, як здалося його дружині, щоб поговорити з ним про хлопчика. Спершу він тільки пирхнув зневажливо, але потім, коли вона показала йому тінь, замислився.

— Це не може належати нікому з моїх знайомих, — сказав він, ретельно вивчаючи тінь, — але з усього видно, що це має належати якомусь шибеникові.

— Ми все ще говорили про тінь, пам'ятаєш, — нагадав пан Дарлінг, — коли увійшла Нана і принесла в зубах ліки для Майкла. Ти ніколи вже не принесеш пляшечку в пащі, Нано, і в цьому винен я.

Він був мужнім чоловіком, але, безперечно, з тими ліками повівся зовсім по-дурному. Якщо він і мав якісь слабкості, то головна з них полягала в тому, що він усе життя вважав, ніби пив ліки залюбки, — так і тепер, коли Майкл відіпхнув ложку з мікстурою, яку Нана тримала в зубах, тато промовив з докором:

— Майкле, будь мужчиною.

— Не буду, не буду! — зарепетував Майкл.

Пані Дарлінг пішла за шоколадкою для Майкла, а пан Дарлінг вирішив, що слід проявити більше твердості.

— Матінко, не розпещуй сина, — гукнув він їй услід. — Майкле, коли я був у твоєму віці, то пив ліки без звуку — ані мур-мур. Я казав тільки: "Дякую вам, мої добрі батьки, за цю мікстуру, яка зробить мене здоровшим".

Він справді думав, що так воно і було, і Венді, яка стояла тут у нічній сорочці, вірила його словам і сказала, бажаючи підбадьорити Майкла:

— Тату, ті ліки, які ти інколи приймаєш, напевно, набагато гірші на смак, хіба ні?

— О-о-о, вони в сто разів гидкіші, — браво підтвердив пан Дарлінг, — але я б зараз охоче випив їх, щоб показати тобі, Майкле, як це робиться, — якби не те, що вони загубились.

Правду кажучи, ті ліки не загубилися; він сам серед ночі заховав їх у шафу, на найвищу полицю. Він і не уявляв собі, що Ліза, ретельна і прискіплива служниця, могла їх там знайти і поставити знову на місце.

— Тату, я знаю, де вони! — вигукнула Венді, завжди рада чимось прислужитися. — Зараз принесу! — і вона вибігла раніше, ніж батько встиг її зупинити. Його настрій раптом дивним чином змінився.

— Джоне, — сказав він тремтячим голосом, — це така гидота! Воно таке слизьке, липке, нудотне…

— Але ж, тату, це ненадовго, — добродушно відповів Джон, і тут в кімнату влетіла Венді з мікстурою у склянці.

— Я бігла так швидко, як тільки могла, — видихнула вона.

— Ну-у-у-у, феноменально швидко, — відповів батько з мстивою ввічливістю, яка, зрештою, не зачепила Венді. — Але першим буде Майкл, — твердо сказав він.

— Першим буде тато, — відмовився Майкл, що мав недовірливу натуру.

— Мене зараз знудить, розумієш? — понуро промовив пан Дарлінг.

— Ну, тату, раз — і все! — гукнув Джон.

— Притримай язик, Джоне! — крикнув батько.

Венді розгубилася:

— Тату, я думала, ти ті ліки просто проковтнеш.

— Та не в тому річ, — відповів він. — Річ у то-му, що в моїй склянці ліків більше, ніж у ложечці Майкла, — його горде серце мало не розірвалось. — І це несправедливо, я готовий повторювати до останнього свого подиху: це несправедливо.

— Тату, я чекаю, — холодно сказав Майкл.

— Дуже добре, що ти чекаєш. Я теж чекаю.

— Ти, тату, просто боягуз, заячий хвіст.

— Сам ти заячий хвіст.

— Ні, я не боягуз.

— Я теж не боягуз.

— Добре, тоді пий.

— Чудово, ти сам пий.

І тут у Венді виникла чудова ідея:

— Чому б вам обом не випити ліки одночасно?

— Прекрасно, — погодився пан Дарлінг. — Ти готовий, Майкле?

Венді почала відлік — раз, два, три — і Майкл випив свої ліки, а пан Дарлінг сховав свою склянку за спину. І тут пролунав обурений вереск Майкла, а Венді вигукнула з докором:

— О! Тату!

— Що значить "О! Тату!"? — перекривив дочку пан Дарлінг. — Майкле, припини істерику. Я якраз хотів прийняти свої ліки, але — ненароком промазав.

Це було жахливо — той погляд, яким уся трійця втупилася в нього: це було так, ніби жоден з його дітей більше не міг захоплюватися батьком.

— Гей, ви, послухайте, — благально промовив він, тільки-но Нана пішла у ванну. — Я щойно придумав розкішний жарт. Я виллю свою мікстуру в Нанину миску, вона подумає, що це молоко, — і вип'є її!

Так, мікстура справді була схожа на молоко; але діти не могли похвалитися таким тонким почуттям гумору, як у їхнього тата, і тому з осудом спостерігали, як він виливав свої ліки у собачу миску.

— Правда, смішно?.. — сказав він якимсь непевним голосом, і діти не посміли видати його, коли Нана і пані Дарлінг повернулися до кімнати.

— Наночко, хороша, — сказав він і почухав її за вухом, — я тут налив тобі трохи молочка, Нано.

Нана заметляла хвостом, підбігла до миски і почала хлебтати. Раптом вона завмерла і глянула на пана Дарлінга таким поглядом… — не злим, не лютим: вона показала йому велику печальну сльозу, що завжди змушує нас співчувати шляхетним псам, — і заповзла в буду.

Пан Дарлінг аж пашів від сорому, але здаватися не збирався.