Пітер Пен - Сторінка 5

- Джеймс Метью Баррі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я ніяк не можу стриматися, коли мені щось вдається і я собою задоволений.

Але вона так і не висунула носа з-під ковдри, хоча й нашорошила вушка.

— Венді, — продовжував він голосом, перед яким не могла би встояти жодна дівчина у світі, — Венді, від однієї дівчинки завжди більше користі, ніж від двох десятків хлопців.

Отепер Венді кожним сантиметром відчула свою жіночність — і хоч тих сантиметрів було не так уже й багато, вона таки визирнула з-під ковдри.

— Ти справді так думаєш, Пітере?

— Аякже, справді.

— А я думаю, що це дуже люб'язно з твого боку, — заявила вона. — І тому я знову встаю!

Після цих слів Венді сіла поруч з Пітером на краєчок ліжка.

І ще вона додала, що може подарувати йому поцілунок, якщо він захоче, але Пітер не розумів, про що вона говорить, і очікувально простягнув до неї руку.

— Ти ж знаєш, що таке поцілунок? — спантеличено спитала вона.

— Буду знати, коли ти мені його подаруєш, — відповів він напружено, і, щоб не хвилювати його ще більше, Венді дала йому наперсток.

— А тепер, — сказав він, — я теж можу подарувати тобі поцілунок?

— Як хочеш, — відповіла вона грайливо.

Венді хотіла полегшити йому справу і схилила до нього личко, але він просто втиснув в її долоньку жолудь, і вона розчаровано повернула личко назад і чемно пообіцяла почепити подарований цілунок на ланцюжок і носити на шиї.

На щастя, вона дотримала слова і справді носила жолудь на ланцюжку, а згодом він врятував їй життя.

Коли виховані люди знайомляться, то зазвичай питають одне одного, скільки кому років; тож Венді, яка завжди любила робити все як слід, теж спитала Пітера про вік. Правду кажучи, це було не найприємніше для нього запитання: ситуація нагадувала екзамен, коли тобі дістається питання з англійської граматики, а ти готувався відповідати про англійських королів.

— Не знаю, — відповів він стурбовано, — але я ще зовсім молодий.

Пітер справді не знав, скільки йому років, у нього існували тільки певні припущення щодо цього, і він відважно зізнався:

— Венді, я втік з дому того ж дня, коли народився.

Це дуже здивувало Венді — і дуже зацікавило; вона чарівним граційним жестом торкнулася своєї нічної сорочки, натякаючи, що можна сісти ближче.

"Це сталося тому, що я почув розмову між татом і мамою, — пошепки пояснив він, — розмову про те, ким я буду, коли стану дорослим". Пітер розхвилювався. "Але я не хочу ставати дорослим дядьком, ніколи! — палко вигукнув він. — Я хочу завжди залишатися маленьким хлопчиком і бавитися. Тому я втік у Кенсінгтонські Сади і довго жив там серед фей".

Вона обдарувала його неймовірно захопленим поглядом, і він подумав, що це через ту відважну втечу — але насправді Венді подивилася на Пітера так тому, що він знався з феями. Вона жила звичайним домашнім життям, і знайомство з феями видавалося їй чимось казковим.

Венді засипала Пітера запитаннями про них, і це його страшенно здивувало, бо йому самому ті феї частенько дошкуляли — плутались під ногами і всяке таке, — і часом він навіть мусив давати їм лупня.

Однак загалом він ставився до фей із симпатією і розповів Венді про їхнє походження.

— Розумієш, Венді, коли перше дитя вперше засміялося, той сміх вибухнув тисячами іскор, і всі вони порозліталися по світу, і з кожної з'явилася фея.

Це була довга розмова, але Венді любила сидіти вдома і вести такі розмови.

— Відтоді, — розчулено продовжував він, — у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя фея.

— Має бути? Але що, так не є?

— Ні. Бачиш, сучасні діти стільки всього знають, що дуже рано перестають вірити у фей, і щоразу, як котрась дитина каже: "А фей не буває!", — десь падає мертвою котрась фея.

Тепер і йому здалося, що вони вже досить часу присвятили феям; і в голові йому промайнуло, що Дзеньки довго щось не чути.

— Не уявляю, куди вона могла подітися, — він підвівся з ліжка і стурбовано покликав фею.

Серденько Венді затріпотіло від хвилювання.

— Пітере! — закричала вона, шарпаючи його. — Ти навіть не подумав сказати мені, що тут, у цій кімнаті, є фея!

— Вона була тут щойно, — відповів він нетерпляче, — ти часом не чуєш її? — І вони обоє прислухалися.

— Ніби якісь дзвоники дзвонять, — сказала Венді.

— От і добре, бо це і є Дзенька, і той дзвін — це мова фей. Здається, я вже теж її чую.

Звук долинав від комоду, і Пітер зробив радісну міну. Ніхто ніколи не мав такого радісного вигляду, як Пітер, а його сміх переливався, як дзюрчання найдзвінкішого струмка. Він і досі сміявся своїм найпершим сміхом.

— Венді, — шепнув він змовницьки, — здається, я зачинив її в шухляді!

Пітер випустив біднесеньку Дзеньку на волю, і вона зразу ж почала літати по кімнаті й люто дзеленчати.

— Так не можна говорити, — відбивався Пітер. — Звичайно, я винен — вибач, будь ласка, — але звідки мені було знати, що ти лишилася в шухляді?

А Венді навіть не слухала його:

— Пітере, Пітере! Хай би вона зупинилася, щоб я могла подивитися на неї!

— Вони ніколи не стоять на місці, — сказав він, але Венді встигла-таки розгледіти романтичну постать, яка на хвильку стала перепочити на годиннику з зозулькою.

— О, яка гарнесенька! — вигукнула вона, хоча личко Дзеньки все ще спотворювала люта гримаса.

— Дзенько, — миролюбно сказав Пітер, — ця панна дуже шкодує, що ти не її фея.

Дзенька відповіла якоюсь непристойністю.

— Пітере, що вона каже?

Йому довелось перекласти.

— Вибач, вона не вельми вихована. Вона каже, що ти — грубе потворне дівчисько, а вона — моя фея.

Пітер спробував посперечатися з Дзенькою:

— Ти ж знаєш, що тобі не можна бути моєю феєю, бо я хлопчик, а ти — дівчинка.

На це Дзенька знайшла таку відповідь:

— Ти дурило, — і зникла у ванні.

— Бачиш, яка вона невихована фея, — вибачливо сказав Пітер. — Її називають Майстринька Дзенька, тому що вона вміє лагодити каструлі й чайники.

Тепер вони удвох сиділи в кріслі, і Венді дошкуляла Пітерові своїми нескінченними запитаннями.

— Якщо ти вже не живеш у Кенсінгтонських Садах…

— Інколи я там буваю.

— Але де тепер твій дім, де ти живеш?

— Я живу із загубленими хлопчиками.

— Хто це такі?

— Це діти, які випадають із візочків, поки няні дивляться в інший бік. Якщо протягом тижня на них не подають у розшук, вони вирушають далеко-далеко, в Небувалію, і там собі живуть, як знають. Я — їхній командир.

— Уявляю собі, як це цікаво!

— Цікаво, — хитро промовив Пітер, — але ми такі самотні. Розумієш, нам бракує дівочого товариства.

— Як — серед вас немає жодної дівчини?

— Жодної. Ти ж знаєш, дівчатка не такі дурні, щоб вивалюватися з візочків.

Ця фраза дуже сподобалась Венді.

— Я думаю, — сказала вона, — це просто чудово, що ти так відгукуєшся про дівчат, бо, наприклад, Джон… — вона показала на братове ліжко, — Джон нас тільки зневажає.

Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом викинув Джона з ліжка — зі всіх його ковдр, подушок і так далі. Венді цей вчинок видався занадто рішучим, як для першого знайомства, і вона твердо заявила Пітерові, що у цьому домі він не командир. Але Джон так мирно сопів на підлозі, що вона там його і залишила.

— Я знаю, ти хотів зробити добре діло, — вже м'якше сказала вона, — і тому дозволяю подарувати мені поцілунок.

На якусь мить Венді забула, що він не знає, що таке поцілунки.

— Я так і знав, що ти захочеш забрати його назад, — з гіркотою в голосі сказав він і простягнув їй наперсток.

— О, дорогесенький, — сказала наша добра Венді, — я мала на увазі не поцілунок, а наперсток.

— А це що таке?

— Це щось отаке, — і вона поцілувала його.

— Цікаво! — зосереджено сказав Пітер. — А я можу подарувати тобі наперсток?

— Як хочеш, — сказала Венді, але тепер вже тримала голову рівно.

Пітер віддав їй наперсток, тобто поцілунок, і зненацька вона запищала.

— Що сталося, Венді?

— Мені здалося, що хтось смикнув мене за коси.

— Напевно, це Дзенька. Я ще ніколи не бачив її такою капосною.

І справді, Дзенька знову накинулася на нього з образливими словами.

— Венді, вона каже, що буде смикати тебе за коси щоразу, коли я даруватиму тобі наперсток.

— Чому це?

— Дзенько, поясни: чому?

Але вона знову відповіла тільки:

— Ти дурило.

Пітер ніяк не міг зрозуміти її поведінки, зате Венді добре все розуміла і тільки трохи розчарувалася, коли він зізнався, що прилітав до їхнього вікна не заради того, щоб побачити її, а тому що хотів послухати казки.

— Розумієш, я зовсім не знаю казок. Жоден із нас, загублених хлопчиків, не знає жодної казки.

— Це якийсь жах! — злякалася Венді.

— Ти знаєш, — спитав Пітер, — чому ластівки ліплять гнізда під стріхами? Теж для того, щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама якось розповідала тобі таку прекрасну казку!

— Яку це?

— Про принца, який не міг відшукати дівчину, що загубила кришталевий черевичок.

— Пітере, — схвильовано сказала Венді, — це була Попелюшка, і той принц знайшов її, і потім вони жили довго і щасливо.

Пітер так зрадів, що підскочив з підлоги, де вони обоє сиділи, і побіг до вікна.

— Куди це ти зібрався? — вражено вигукнула Венді.

— Треба розповісти про це всім!

— Ще не йди, Пітере, — благала вона його, — я знаю стільки казок!

Так, вона сказала це — дослівно, тож тепер ніяк не можна заперечити, що саме вона першою спокусила його.

Він повернувся назад, і в його очах промайнув якийсь хижий вогник, який мав би насторожити її, але не насторожив.

— О, які казки я могла б вам розповідати! — вигукнула вона, і тут Пітер схопив її і потяг до вікна.

— Пусти мене! — обурилася вона.

— Але ж Венді, ходімо, ходімо зі мною, будеш розповідати нам казки.

Звичайно, їй було дуже приємно чути таке прохання, але вона не погоджувалась:

— Ні, я не можу. Подумай про мою маму! Пітере, я не вмію літати.

— Я тебе навчу.

— О, літати — це прекрасно!

— Я навчу тебе, як осідлати спину вітру, і ми полетимо далеко-далеко.

— О-о-о! — захоплено вигукнула вона.

— Венді, Венді, подумай, поки ти спиш у своєму нудному ліжку, ми могли б разом літати в небі і розмовляти з зорями.

— О-о-о!

— І ще, Венді, — там є русалки.

— Русалки! З хвостами?

— З довжелезними хвостами.

— Невже? Я побачу русалку!

Пітер зробився хитрий як старий лис.

— Венді, — казав він, — уяви, як ми всі будемо тебе шанувати.

Вона тремтіла всім тілом від хвилювання. Здавалося, ніби вона зі всієї сили старається втриматись на підлозі своєї кімнати.

Але він не мав до неї співчуття.

— Венді, — хитро примружився він, — ти могла би вкривати нас ночами.

— О-о-о!

— Бо ми самі не звикли вкриватися.

— О-о-о! — і її руки простягнулися до нього.

— І ти латала б нам одяг і пришивала б кишені.