Пітер Пен - Сторінка 7

- Джеймс Метью Баррі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Діти так ще не вміли — можливо, тому ця забава теж перетворювалася на вихваляння, особливо коли Пітер озирався назад, щоб побачити, на скільки хвостів вони відстали.

— Треба з ним гарно поводитись, — переконувала Венді братів. — Що нам робити, якщо він нас покине?!

— Тоді ми могли б повернутися додому, — сказав Майкл.

— А як ми без нього знайдемо дорогу?

— Ну, тоді ми могли б летіти далі, — запропонував Джон.

— Це жахливо, Джоне, але нам таки доведеться летіти далі, бо ми не вміємо зупинитися.

Так, справді, Пітер забув показати їм, як треба зупинятись.

Джон дійшов висновку, що в найгіршому випадку їм залишиться одне: все летіти і летіти в одному напрямку — а оскільки Земля кругла, то вони колись неодмінно повернуться до рідного вікна.

— А хто буде нас годувати, Джоне?

— Я, наприклад, дуже спритно відщипнув шматочок із дзьоба у того орла — пам'ятаєш, Венді?

— З двадцятої спроби, — нагадала йому Венді. — І навіть якщо ми зможемо самі себе прогодувати — все одно: погляньте, як ми наштовхуємось на хмари, коли його нема поряд, щоб подати руку.

І справді, діти весь час на щось налітали. Вони вже навчилися швидко літати, хоча й досі занадто сильно відштовхувалися, а коли бачили перед собою хмару, то чим більше старалися її обійти, тим сильніше в неї вдарялися. Якби Нана була з ними, вона вже давно забинтувала б Майклові голову.

Коли Пітер відлучався, навіть ненадовго, вони почувалися дуже самотніми і покинутими. Він літав настільки швидше від них, що встигав зникнути з очей, потрапити в якусь пригоду, до якої вони аж ніяк не були причетні, і повернутися. Прилітав, сміючись з якогось кумедного жарту, що його розповів якійсь зірці, але вже забув, що це був за жарт; або повертався, весь обліплений русалчиною лускою, і ніяк не міг згадати напевно, що з ним відбувалося. І такі речі по-справжньому дратували дітей, які ніколи в житті не бачили живої русалки.

— Якщо він їх забуває так швидко, — розмірковувала Венді, — як ми можемо сподіватися, що він завжди пам'ятає про нас?

І справді, інколи він, повертаючись, ніби не міг їх пригадати, а якщо й згадував щось, то не до кінця. Венді не мала щодо цього жодних сумнівів. Часом вона бачила, як він силкується впізнати їх, пролітаючи поруч раз на день, — і прямує собі далі. Одного разу вона навіть мусила назвати своє ім'я.

— Я — Венді, — сказала вона переконливо.

Він відчував свою провину.

— Слухай-но, Венді, — шепнув він, — щоразу, як ти бачиш, що я забуваю тебе, просто скажи: "Я — Венді", і я одразу згадаю.

Звичайно, все це було не вельми приємно. Однак, щоб якось спокутувати свою провину, він навчив їх лягати на крило сильного попутного вітру, і це була, мабуть, найкраща компенсація, бо діти випробували цей спосіб кілька разів і переконалися, що можуть тепер безпечно спати. Та вони могли б поспати й довше спати, якби не Пітер, якого сон швидко втомлював: він зненацька зривався на рівні ноги і кричав командним голосом:

— Баста! Підйом!

Отак, із тимчасовими непорозуміннями, але зате дуже весело, вони долетіли до Небувалії. Через стільки днів і ночей діти таки дісталися до неї, бо, як виявилось, весь час летіли в потрібному керунку — мабуть, не так завдяки своїм провідникам, Пітерові і Дзеньці, як завдяки тому, що острів сам вирушив їм назустріч.

А це — єдиний спосіб потрапити на його казкові береги.

— Це він, — без найменшого хвилювання сказав Пітер.

— Де, де?

— Отам, куди показують всі стріли.

І справді, мільйон золотих стріл вказували дітям на Небувалію, і всі ці стріли випустило Сонце, їхній добрий приятель, яке хотіло, щоб вони досягли мети своєї мандрівки раніше, ніж йому доведеться попрощатися з ними на ніч.

І Венді, і Джон, і Майкл аж навшпиньки ставали в повітрі, щоб першими побачити острів. Може, це й дивно прозвучить, але вони відразу впізнали його, і доки страх не опанував їх, вони вітали його не як щось таке, про що довго мріяли і ось нарешті отримали, а як доброго друга, до якого знову приїхали на канікули.

— Джоне, он — бачиш? — затока!

— Венді, поглянь: черепахи закопують яйця в пісок.

— Чуєш, Джоне, он твій фламінго з переламаною ногою!

— Дивися, Майкле, он твоя печера!

— Джоне, а що це там в чагарнику?

— Це вовчиця зі своїми вовченятами. Венді, здається, там і твоє маленьке вовченя!

— А онде мій човен, Джоне, перекинутий догори днищем!

— Ні-ні, це не він. Звідки б йому взятися, коли ми його спалили.

— Ні, це він — можеш собі говорити, що хочеш. Кажу тобі, Джоне, я бачу дим — індіанці розпалюють багаття!

— Де? Покажіть мені, і я визначу за формою завитків, чи войовничо вони налаштовані, чи ні.

— Та он же димить, на тому березі Таємничої Річки.

— О, я вже бачу. Так, вони настроєні досить войовничо.

Пітера трохи дратувало те, що ці малявки стільки всього знали (бо він хотів командувати ними), але його тріумф був не за горами — хіба я не казав, що скоро ними має заволодіти страх?

Так воно й сталося, як тільки сонячні стріли зникли і острів поринув у морок.

У ті давні дні, коли діти жили вдома, Небувалія завжди набирала темніших барв і загрозливішого вигляду, коли час було лягати в ліжечка. Тоді-то з'являлись незвідані куточки і розросталися на всі боки, і там пересувалися чорні тіні, рев хижих звірів звучав зовсім по-іншому, а головне — зникала певність у тому, що вони все переможуть. Діти дуже раділи світлу світильників. Вони любили навіть коли Нана казала, що тут над ними є тільки камінна дошка, а Небувалія — не що інше, як плід їхньої фантазії.

Звичайно, в ті дні Небувалія справді була лише їхньою фантазією, та тепер вона стала реальністю: тут не було ніяких світильників, і з кожною хвилиною ставало все темніше, і — де ж їхня Нана?

Усі вони летіли окремо, по одному, але зараз скупчилися біля Пітера. Його безтурботні манери нарешті зникли, очі його горіли, і струм пробігав по тілу за кожним випадковим дотиком. Тепер під ними лежав грізний острів, і вони летіли так низько, що інколи ногами зачіпали верхівки дерев.

Нічого страшного не вчувалося в повітрі, тільки просування вперед сповільнилося і ускладнилося — так, ніби їм чинила опір якась невидима ворожа сила. Інколи доводилось навіть зависати в повітрі, аж поки Пітер не накинувся на цю силу з кулаками.

— Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, — пояснив він.

— Хто — вони? — перелякано прошепотіла Венді.

Але він не міг чи не хотів відповісти. Дзенька спала у нього на плечі — він збудив її і вислав уперед.

Часом він балансував у повітрі й уважно прислухався, притуливши руку до вуха, і знову зблискував очима так гостро, що здавалося, ніби цей погляд може пробурувати в землі два отвори. Відтак летів далі.

Його відвага могла налякати кого завгодно.

— Джоне, чого б ти більше хотів: щоб зараз же сталась якась пригода чи, може, перед тим напитись чаю? — поцікавився Пітер, ніби мимохідь.

Венді мерщій відповіла:

— Спочатку чаю! — і Майкл вдячно потис їй руку, але Джон, хоробрий Джон, вагався.

— А яка б це могла бути пригода? — обережно спитав він.

— Тут, унизу, під нами, в пампасах спить пірат, — пояснив Пітер. — Хочеш, ми спустимося і вб'ємо його?

— Я нікого не бачу, — сказав Джон після паузи.

— А я бачу.

— А якщо, — хрипкувато сказав Джон, — якщо він прокинеться?

Пітер обурено накинувся на нього:

— Ти що, думаєш, я міг би вбити його уві сні?! Ні! Я спочатку збудив би його, а вже потім убив. Я завжди роблю тільки так.

— Слухай! То ти вже багатьох повбивав?

— Тонни.

Джон сказав:

— Як цікаво! — але вирішив спершу напитися чаю. Він спитав, чи багато зараз піратів на острові, і Пітер відповів, що ніколи ще їх не було так багато.

— А хто тепер у них за капітана?

— Гак, — відповів Пітер, і його обличчя посуворішало. Він сказав, що ненавидить це слово.

— Джез Гак?

— Саме так.

Аж тут Майкл по-справжньому розплакався, і навіть Джонові забило дух, бо вони обидва багато знали про Гака.

— Він служив боцманом у Чорної Бороди, — хрипко прошепотів Джон. — Він — найстрашніший зі всіх піратів. Він — єдиний, кого боявся навіть Барбекю.

— Так, це він і є, — сказав Пітер.

— А який він із себе? Великий?

— Вже не такий великий, як колись.

— Як це?

— Я відрубав від нього шматочок.

— Ти?

— Ага, я, — нервово ствердив Пітер.

— Я не хотів тебе образити.

— То й добре.

— Але я хочу знати: який шматок ти відрубав?

— Праву руку.

— То він тепер не може битися?

— О, ще й як може!

— Як — лівою рукою?

— У нього тепер замість правої руки залізний гак, і ним він хапає суперника.

— Хапає!

— Чуєш, Джоне? — сказав Пітер.

— Угу.

— Скажи: "Так, сер".

— Так, сер.

— Є одна умова, — продовжував Пітер. — Кожен хлопець, який служить під моїм керівництвом, мусить дати мені одну обіцянку, і ти теж.

Джон зблід.

— Обіцянка така: якщо ми зустрічаємося з Гаком у відкритому бою, ти залишаєш його мені.

— Обіцяю, — покірно сказав Джон.

На якийсь час їм стало не так моторошно, бо поряд летіла Дзенька і в її світлі вони бачили одне одного. На жаль, вона не вміла літати так повільно, як вони, тож їй доводилося кружляти довкола своїх супутників, так що вони просувалися вперед ніби в ореолі світла.

Венді була в захваті, аж поки Пітер не звернув її увагу на одну проблему.

— Вона каже, — повідомив він, — що пірати вистежили нас ще перед тим, як стемніло, і вивели Довгого Тома.

— Це така величезна гармата?

— Ага. І звичайно ж, вони не могли не помітити Дзеньчиного вогника. Тепер вони здогадуються, що ми десь поблизу, і їм вигідно, щоб фея літала.

— Венді!

— Джоне!

— Майкле!

— Пітере, скажи їй, нехай вона зараз же забирається геть! — гукнули всі троє, але Пітер не пристав на це.

— Їй здається, що ми заблукали, — відповів він напружено. — До того ж, вона налякана. Ви думаєте, що я міг би прогнати її, саму-самісіньку, коли їй так страшно?

На мить світляне коло розірвалося, і щось лагідно і з любов'ю вщипнуло Пітера.

— Тоді скажи їй, — попросила Венді, — згасити світло.

— Вона не може цього зробити. Це одна з небагатьох речей, які феям не під силу. Її світло згасає саме собою, коли вона засинає, — так само, як у зірок.

— Тоді скажи їй, нехай зараз же засне, — наказовим тоном промовив Джон.

— Вона не може заснути, коли їй спати не хочеться. Це ще одне, на що феї не здатні.

— Здається мені, — пробурчав Джон, — що власне ці дві речі — єдине, що варто було б їм уміти.

Після цих слів його так само щось ущипнуло — але аж ніяк не лагідно і не з любов'ю.

— Якби в когось була кишеня, — здогадався Пітер, — ми могли би сховати її в кишеню.

Але вони відлітали з дому в такому поспіху, що ні в кого з цілої четвірки не виявилось жодної кишені.