Пітер Пен - Сторінка 4

У могильній тиші пані Дарлінг понюхала миску.

— О Джордже, — сказала вона, — це ж твої ліки!

— Я просто пожартував, — виправдовувався він, поки дружина заспокоювала синів, а Венді обіймала Нану.

— Прекрасно, — гірко промовив він, — хоч як я стараюся розвеселити когось у цьому домі, аж зі шкіри пнуся, — все марно.

Венді й далі співчутливо обіймала Нану.

— Правильно, так мені й треба, — обурювався батько. — Панькайся з нею! А хто би попанькався зі мною? Ніхто! Бо я — просто годувальник: чого зі мною панькатись? Чого? Чого?! Чого?!!

— Джордже, — попросила його пані Дарлінг, — будь ласка, тихіше: прислуга почує.

Вони вже призвичаїлися називати Лізу прислугою.

— Нехай собі, — відповів він відважно. — Хай увесь світ почує! Але я більше ні хвилини не потерплю, щоб у моєму домі командувала собака.

Діти розплакались, Нана підбігла до нього миритися, але він відштовхнув її геть. Він знову відчув себе сильним і мужнім.

— Нічого не поможе! — кричав він. — Твоє місце — у дворі, і там я тебе зараз же й прив'яжу!

— Джордже, Джордже, — прошепотіла пані Дарлінг, — згадай, що я казала тобі про того хлопчика.

Але… але він навіть не слухав. Він намірився показати всім, хто в домі господар; і коли команди не допомогли, вдався до солодких слів та спокусливих обіцянок, щоб витягти Нану з буди; а тоді брутально схопив її і потягнув геть із кімнати. Панові Дарлінгу було соромно за себе, але він вперто продовжував свою справу. Усе це були прояви його надзвичайно тонкої натури, яка завжди жадала визнання. Тож він прив'язав собаку у дворі, а тоді, пригнічений і нещасний, сів у коридорі, втираючи кулаками очі.

А тим часом пані Дарлінг повкладала дітей спати у незвичній тиші й запалила світильники. Діти прислухалися до гавкоту Нани, і Джон почав пхенькати:

— Бідненька, він посадив її на ланцюг у дворі!

Але Венді була розважливіша.

— Нана не так гавкає, коли їй погано, — сказала вона, передчуваючи, що має щось статися. — Вона так гавкає, коли чує небезпеку. Небезпеку!

— Ти в цьому впевнена, Венді?

— Так, так.

Пані Дарлінг затремтіла і підійшла до вікна. Воно було надійно зачинене. Вона поглянула через шибу — нічне небо всіяли зорі. Зорі скупчилися довкола будинку, ніби їм було цікаво побачити, що там буде далі; і пані Дарлінг не помітила, що одна чи дві зірочки ніби підморгують. І все-таки якась невимовна тривога стискала їй серце і змусила прошепотіти:

— О, як би я хотіла сьогодні нікуди не йти!

Навіть напівсонний Майкл відчув її тривогу і спитав:

— Мамо, хіба нам треба чого-небудь боятися, коли ти запалила світильники?

— Ні-ні, нічого, мій синку, — відповіла вона. — Світильники — це ніби мамині очі, які вона залишає при дітях, щоб їх оберігати.

Вона пройшла від ліжечка до ліжечка, ніжно наспівуючи дітям, а маленький Майкл обійняв її за шию і вигукнув:

— Мамусенько, ти моя радість!

Це були останні слова, які вона чула від нього, — останні на довгий, довгий час. Будинок номер 27 був зовсім поряд, лише за кілька кроків, але йшов сніг, і тато й мама Дарлінги вибирали дорогу так, аби не намочити взуття. О цій порі лише вони були на вулиці, і всі зорі дивилися на них. Зорі такі гарні — але вони нічого не можуть вдіяти, вони назавжди приречені бути лише мовчазними свідками. Це кара, яку вони несуть не знати за що — за якусь провину, скоєну так давно, що жодна зіронька тепер не знає, як це було. І тому в старших зірок очі стали осклілі, і тепер вони розмовляють дуже рідко (мерехтіння — мова зірок), але маленькі зірочки ще вміють дивуватися. Хоч вони й не найкращі друзі Пітера — бо він має погану звичку підкрадатися ззаду і дмухати на них, — але вони так люблять цікаві ігри, що охоче допомагають йому цього вечора і намагаються збити дорослих з пантелику. Щойно двері будинку номер 27 зачинилися за паном і пані Дарлінгами, в небесах почалася метушня, і найменша зіронька Чумацького Шляху вигукнула:

— Пітере, пора!

Розділ 3. Летімо, летімо!

Ще хвильку після того, як пан та пані Дарлінги вийшли з дому, світильники біля ліжечок трьох їхніх дітей горіли ясно.

Це були дуже милі світильнички, і хо-тілось би, щоб вони теж застали Пітера, але ось вогник біля ліжечка Венді почав кліпати і так солодко позіхнув, що два інші теж не змогли стриматися, і так, позіхаючи, всі троє загасли.

Але тепер кімнату осявало інше світло, в тисячу разів яскравіше, ніж вогники світильників. На той час, про який ми розповідаємо, це світло побувало вже в усіх шафах і шухлядках дитячої кімнати: у пошуках Пітерової тіні воно перерило весь гардероб і вивернуло навиворіт кожну кишеню. Це не було звичайне світло, до якого ми звикли: воно сяяло тільки коли швидко-швидко рухалося, а коли хоч на хвильку зупинялося перепочити, тоді було видно, що насправді це фея — маленька, як дитяча долонька, і сама ще зовсім дитина. Цю чарівну дівчинку звали Дзенька, на ній була вишукана сукня із сухого листка з низьким квадратним вирізом, яка підкреслювала красу її фігурки. Хоча, правду кажучи, ця фейка була трохи пухкенька.

Ще за мить після появи феї вікно знову прочинилося від подуву маленьких зірочок, і в кімнаті приземлився Пітер. Півдороги він ніс Дзеньку на руках, і на нього натрусилося трохи чарівного пилу.

— Дзенько, — тихо покликав він, коли пересвідчився, що діти поснули, — Дзенько, ти де?

А вона тим часом залетіла в глечик, і їй там дуже сподобалось — вона ж іще ніколи в житті не бувала в глечику.

— Ой, та вилазь уже звідти і скажи мені: ти довідалась, куди вони запроторили мою тінь?

У відповідь пролунав найніжніший передзвін золотих дзвіночків. Це була мова фей, яку звичайні діти ніколи не можуть почути. Але якби ви все-таки колись почули її, то одразу впізнали б.

Дзенька сказала, що тінь лежить у величезній коробці. Пітер зрозумів, що величезна коробка — це комод, і кинувся до нього. Обома руками він повисував шухляди і повисипав усе, що в них було, на підлогу — так королі кидають милостиню в юрбу. Дуже скоро він відшукав свою тінь і на радощах зовсім забув, що Дзенька лишилася в шухляді — тепер уже зачиненій.

Якщо він взагалі коли-небудь замислювався над цим — а я в цьому дуже сумніваюся, — то, мабуть, уявляв, що досить тільки їм з тінню опинитися поряд, і вони відразу зіллються докупи, як дві краплі води. Але цього не сталося, і Пітер зовсім розгубився. Він взяв у ванні мило, намилив тінь і спробував приліпити до себе — але все було марно. Пітера кинуло в дрож, він сів на підлогу і заплакав.

Його плач розбудив Венді, і вона піднялася в ліжечку. Вона зовсім не злякалася, коли побачила, що в кімнаті на підлозі сидить незнайомець і плаче, — їй стало просто цікаво.

— Хлопчику, — ввічливо запитала вона, — чого ти плачеш?

Пітер теж міг похвалитися гарними манерами — їх він перейняв у фей під час чарівних церемоній. Він гордо встав і вишукано вклонився. Це було дуже приємно, і вона теж вклонилась йому у відповідь — зі свого ліжечка.

— Як тебе звати? — спитав він.

— Венді Мойра Анжела Дарлінг, — кокетливо відповіла вона. — А тебе?

— Пітер Пен.

Вона вже знала, що це не хто інший як Пітер, але його ім'я здалося їй занадто коротким.

— Оце і все?

— Саме так, — різкувато відповів гість. Він уперше відчув, що його ім'я справді закоротке.

— Пробач, будь ласка, — сказала Венді Мойра Анжела.

— Нічого, — проковтнув образу Пітер.

Вона спитала, де він живе.

— Секундочку праворуч, — відповів він, — і далі прямо, аж до ранку.

— Яка кумедна адреса!

Пітер знову образився. Йому вперше здалося, що, можливо, ця адреса справді кумедна.

— А по-моєму, ні, — сказав він.

— Я питала, — чемно сказала Венді, пам'ятаючи, що вона тут господиня, — про ту адресу, на яку можна надсилати листи.

Йому була неприємна згадка про листи.

— Я не чекаю листів, — зверхньо відказав він.

— А твоя мама?

— У мене немає мами, — сказав він.

Так, Пітер не тільки не мав мами — він не мав навіть найменшого бажання мати її.

Він думав, що люди занадто високої думки про мамів.

Однак Венді відразу відчула себе причетною до трагедії.

— О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, — вигукнула вона, зіскочила з ліжечка і підбігла до нього.

— Я плакав не за мамою, — обурено відповів він. — Я плакав тому, що моя тінь ніяк не хоче триматися мене. Це єдине, що могло змусити мене заплакати.

— Твоя тінь відірвалась?

— Так.

Аж тепер Венді побачила на підлозі тінь — таку жалюгідну! — і щиро поспівчувала Пітерові.

— Це жахливо, — сказала вона, але не змогла стримати посмішку, коли побачила, як він намагається приклеїти ту тінь до себе милом. Як це по-хлоп'ячому!

На щастя, Венді добре знала, що робити.

— Її треба пришити, — порадила вона ледь-ледь поблажливо.

— Що пришити? — спитав він.

— Який же ти безпорадний!

— Я? Вперше чую!

Але насправді вона насолоджувалась його безпорадністю.

— Я пришию її тобі, мій маленький джентльмене, — сказала вона, хоча Пітер був одного з нею зросту.

Венді вийняла торбинку зі швейним приладдям і пришила тінь до ноги Пітера.

— Май на увазі: зараз буде трохи боліти, — застерегла вона його.

— О ні, я не заплачу, — відповів на це Пітер, якому вже знову здавалося, що він не плакав ніколи в житті. Він зціпив зуби і навіть не ойкнув, і невдовзі тінь уже трималася як слід, хоча ще й була трохи пом'ята.

— Може, її годилось би попрасувати, — глибокодумно промовила Венді, але Пітер, як то хлопець, був абсолютно байдужий до свого зовнішнього вигляду, і тепер тільки й міг, що стрибати до стелі від щастя. Овва! Він уже й забув, що завдячує своїм щастям Венді. І вже думає, що сам, власноручно, причепив до себе тінь.

— Який же я кмітливий! — самозакохано кричав він. — Яка розумна в мене голова!

Хоч як прикро, але доведеться визнати, що оця марнославність Пітера була однією з його визначальних рис. Додайте ще бездумну відвертість і побачите, що світ ще не знав такого зухвальця!

Венді аж остовпіла.

— Ти хвалько! — вигукнула вона з нищівним сарказмом. — Хочеш сказати, я нічого для тебе не зробила?!

— Чому? Ти теж зробила дещо, — мимохіть промовив Пітер і пострибав далі.

— Я — дещо? — образилась вона. — Добре, якщо я не можу допомогти, то принаймні можу піти — і вона з величезним почуттям власної гідності застрибнула в ліжечко і з головою накрилася ковдрою.

Щоб знову привернути її увагу, він зробив вигляд, ніби збирається іти геть, а коли цей план провалився, Пітер сів на краєчок ліжка і легенько поштурхав її ногою.

— Венді, — попросив він, — не втікай.