Поцілунок прокаженому - Сторінка 10

Він чув крик цієї молодої плоті. Скількох жінок він мав, добре стережених, одружених із справжніми чоловіками, а не з таким недогризком, як цей Пелуейр! Беззахисніша, ніж будь-яка інша жінка, невже ця Ноемі може бути неприступна? Поки конатиме чоловік, її, безперечно, гамуватиме сором, але хто стримав цю напівзасліплену куріпку раніше, до того, як її чоловік важко захворів? Який магніт притягнув її в тінь, далеко від лампи? Інша любов? Ні, вона не святенниця; молодий лікар був певний, що добре знає таких жінок: він уже помірявся силами з священиком, коли спробував відбити одну овечку. Святенниця пограється, дозволить собі дрібний грішок, покружляє довкола вогню, обпалиться і в останню хвилю вислизне з рук, ніби її до сповідальні притягує невидима нитка. Він уже уявляв, як усе станеться, коли Жан Пелуейр "відкине копита". Він казав собі: "Вона буде моя". І сміявся, бо був терплячий, як усі жителі ланд, котрі полюють з засідки.

Десь під той час побожні люди з містечка, за ходя чи вдень до церкви і думаючи, що вони там самі, раптом здригалися, почувши з хорів зітхання: тут, у сутінках, проводив кюре перед своїм судією майже всі свої вільні хвилини. Лише тут він знаходив умиротворення, не те, яке приносить тиша тьмавих і ніби потоплених сільських церков: умиротворення, яке ніщо не може дати на цьому світі. Священик розумів, що від маленького хирлявого створіння на ім'я Жан Пелуейр, ледве здатного напередодні великих свят протирати кришталики свічників і назбирати довгі пасма моху, з якого жінки плели гірлянди, від переслідувача сорок до цього умираючого, який віддає життя для спасіння інших, величезна відстань. Священик падав ниць перед тим, хто володів таємницею робити з рабів істот, подібних до бога.

XV

Літо стало погіднішим, і Жан Пелуейр менше задихався. У вересні листя від частих бур пожовкло. Кадеттин онук приносив хворому перші білі гриби з їхнім духом лісової землі, розважав його, показуючи вівсянок, зловлених на світанні: він їх відгодує в темряві, уб'є, потушкує на старому арманьяку й почастує Жана. Зграї припутнів віщували ранню зиму: скоро ловці почнуть приваблювати їх у сіті... Жан Пелуейр завжди любив цю пору осені, таємничий перегук його серця з просовиськами, з поруділими ландами, де гуляли лише припутні, овечі отари та вітер. На світанні, коли розчиняли вікна, щоб йому легше дихалося, він упізнавав запах, який супроводив його з полювання жовтневим смерком. Але йому не судилося спокійно дождатися свого кінця: Ноемі не знала, що смертенні потребують спокою, і як колись не могла потаїти огиди до нього, так само тепер не вміла пощадити його від свого каяття. Вона скроплювала сльозами його руку, невпинно благала простити її. Даремно він казав їй:

— Я ж сам, сам вибрав тебе, Ноемі... Це я, я не дбав про тебе...

Вона крутила головою, вона знати нічого не хотіла, крім одного, що Жан умирає через неї, який він шляхетний і великодушний! Як би вона кохала його, коли б він видужав! Вона віддала б сторицею ту ніжність, на яку була така скупа. Навряд чи Ноемі здогадувалась, що вона знову б відвернулась від Жана, як тільки він оклигав би, і тільки близька його остання година змусила її врешті покохати чоловіка. Адже вона була дуже молода, недосвідчена, палка жінка і свого серця не знала. Але це гаряче серце було дуже щире й віддане богові. Вона незграбно домагалася від умирущого слова, яке заспокоїло б її сумління. Після таких суперечок він занепадав духом і не хотів залишатися з нею віч-на-віч; а це тепер часто траплялося (бо пан Жером був прикутий до ліжка тисячею недуг). Зате яку саморідданість виявляв молодий лікар! Жан Пелуейр дивом дивувався такій незвичайній вірності незнайомої людини. І хоч не був у стані підтримувати розмову, він принаймні тішився його присутністю.

Якось по обіді наприкінці вересня він прочнувся з довгої дрімоти й побачив у кріслі біля вікна Ноемі, що спала, одкинувши назад голівку: послухав її рівний дитячий подих і знов заплющив очі. На рип дверей розплющив їх знову: тихо ввійшов лікар, Жан, не наважуючись зробити якесь зусилля й сказати хоч одне слово привітання, прикинувся, ніби спить. Мисливські черевики молодика зарипіли. Потім нічичирк: тиша змусила Жана Пелуейра глянути. Незнайомий приятель стояв над заснулою жінкою. Спершу він не нахилявся до неї, але потім непомітно нагнувся і його дужа волохата рука тремтіла... Жан заплющив очі і почув тихий голос Ноемі:

— Ох, пробачте, пане^лікарю. Я, здається, задрімала... Наш хворий сьогодні дуже слабий. Надворі задуха. Дивіться: жоден листок не ворухнеться.

Лікар відповів, що вітер же віє з південного заходу. Ноемі на те:

— Вітер з Іспанії нам принесе грозуі

Але грозою був він, цей блідий і охоплений жагою хлопець, його очі здавалися наелектризованими. Ноемі підвелася, підійшла до Жана і відгородилася його залізною койкою від чоловіка, який не відривав від неї очей. Він промимрив:

— Вам треба берегтися, пані, хоча б для нього.

— О, я дуже витривала; я знаходжу силу їсти й спати, як звір... Чи ж так поводяться немічні?

Вони посідали далеко одне від одного. Здавалося, Жан Пелуейр усе ще дрімає; не ворушачи губами, він наспівував речитативом: "Мій Пелуейр вже при смерті лежить..."

Він задихався тепер менше, трошки їв, ніби пізня осінь ще тримала його в обіймах, у своєму серпанку й запаху сліз; а проте це були дні, коли він найдужче страждав. Нині, на краю могили, але все ще живий, він у Ноемі не сумнівався — але чи встоїть вона перед цим молодим, гарним чоловіком по тому, як він вступить у країну тіней? Жалюгідна тінь небіжчика не розділить тих, кому суджено кохатися. Своєї туги він нічим не виказав; стискав лікареві руку, всміхався до нього. О, як же йому хотілося жити, щоб узяти над ним гору і щоб Ноемі обрала його! Який темний шал штовхнув тоді його шукати смерті? І без Ноемі, і без дружини, як любо вдихати повітря на повні груди, а пестощі досвітнього вітру п'янять міцніше, ніж усі інші пестощі... Мокрий від поту, з огидою вдихаючи власний хворобливий запах, він дивився, як Кадеттин онук простягає йому через вікно першого бекаса сезону... О вранішні зорі в день полювання! Блаженство спілкування з соснами, чиї туманні сірі верхи пнуться до блакиті, соснами, подібними до смиренних духом у чеканні слави! А в найбільшій гущавині лісу галявка, заросла травою, вільшаником і повита туманцем, знак, що тут є свіжий струмок із ржавою від ландського пісковику водою. Сосни Жана Пелуейра складають авангард величезного війська, що червоними рядами вишикувалось між Атлантикою і Піренеями: вони панують над Сотерном і пекучою долиною, де в кожній виноградинці кожного грона живе сонце... З часом Жан Пелуейр менше дбав би про свої сердечні справи, бо в старості бридота щезає так само, як і краса, але йому залишилися б принаймні ці повернення з полювання, збирання грибів. Колишні літні дні горять у пляшках ікему, і вечірні тлива минулих років червонять грюо-лароз. Люди читають, тулячись до кухонної печі, а навколо, скільки око сягне крізь дощ,— ланди і ланди... А Ноемі тим часом казала лікареві:

— Не варто вам завтра приїжджати... Він відповів:

— Що ви, що ви! Я приїду!..

Чи зрозуміла Ноемі? Невже вона не зрозуміла? Чи він уже освідчився їй? Чи Жан Пелуейр помре раніше, ніж дізнається, як скінчиться ця боротьба біля його узголів'я? Здавалося, комусь було шкода, що бідолашне хлоп'я відходить з цього світу, не досить настраждавшись; от він квапливо сплітав тепер такі пута, які Жан міг порвати лише на превелику силу. А проте всі вони по черзі порвалися, перш ніж почалася агонія: його пристрасті згасли раніше, ніж він сам, і прийшов день, коли він зумів усміхатися однаково всім, виявляти їм однакову вдячність. Він повторював уже не вірш, а такі слова: "Це Я. Не бійтеся..."

Тьмаву кімнату обступили звідусіль останні зимові дощі. Чому люди питали, чи дуже мучиться Жан Пелуейр, якщо його мука була для нього радістю?

З життя він чув уже тільки кукурікання півнів, торохтіння візка, гук дзвону, невиразний шерех дощу на черепиці і вночі крики хижих птахів та передсмертні зойки їхніх жертв. Шибки освітила остання його зоря. Кадетта розклала вогонь, і смолястий дим наповнив кімнату. Жан Пелуейр, холонучи, ще відчув тілом подих горілої сосни, який так часто спекотного літа обпалював йому лице в рідних ландах. Д'Артіайї твердили, що він. ще чує, але вже не бачить. Пан Жером стояв у своєму закапаному ліками халаті біля дверей і тулив до вуст носовичок. Він плдкав. Кадетта і її внук уклякнули в тіні. Голос священика, вимовляючи слова заупокійної молитви, здавалося, проламував невидимі запори:

— Зійди зі світу сього, душе християнська, в ім'я господа бота всемогутнього, що створив тебе; э ім'я Ісуса Христа, сина бога живого, що терпів за тебе; в ім'я духа святого, що спустився до тебе; в ім'я ангелів та архангелів; в ім'я престолів і царств; в ім'я князівств і держав...

Ноемі гарячково вдивлялася в нього і казала собі: "Він був гарний..." Містечковий люд переплутав подзвіння по його душі з вранішнім "ангелюсом".

XVI

Пан Жером зліг. Позапинали простирадлами дзеркала, в яких Жан Пелуейр так часто роздивлявся своє убоге лице. Тіло обрядили як на обідню з півчою: Кадетта навіть наділа йому на голову фетрового капелюха, а в руки вклала молитовник. У кухні панувало сум'яття, наче на свято, бо за стіл мало сісти сорок душ. Біля катафалка голосили фермерки, схожі на античних тужільниць. Це вперше священик був на похороні високого розряду. Всім запрошеним роздали по парі рукавичок і одному су, загорнутому в папір. Під час відправи йшов дощ, але потім визирнуло сонце і сяяло, аж поки всі повернулися з кладовища. Жан Пелуейр чекає в труні на воскресіння; він лежить у сухому піску, що муміфікує й бальзамує трупи. Ноемі Пелуейр на три роки убралася в чорний креп. У глибокій жалобі вона стала буквально невидимою. В йходила лише на меси, і перш ніж перейти площу, переконувалась, що там ні душі. І навіть коли прийшла перша спека, її шию стискав комірець із білою торочкою. її критикували: мовляв, вона носить чорну сукню надто шовковисту, надто лискучу; тому жінка змінила її на іншу. Десь у той час пішли поголоски про навернення до віри молодого лікаря: його повсякдень бачили на месі.