Поцілунок прокаженому - Сторінка 9

Кілька разів уночі вона кликала Жана Пелуейра до себе, а що він удавав, ніби спить, вона вставала й цілувала його — такі поцілунки колись святі покладали на лоба прокажених. Ніхто не знає, чи раділи вони, відчуваючи на своїх виразках подих блаженних. Але він, Жан Пелуейр, дійшов до того, що ухилявся від таких ніжностей, і тепер він кричав з жахом:

— Дай мені спокій!

Кетяги темного бузку звішувалися через високі садові мури. Смерк пахнув

8'

115

жасмином. У західному світлі гули хрущі. У місяць діви Марії священик сказав після вечірньої служби:

— Раджу вам помолитися за те, щоб кілька наших хлопців успішно склали екзамени, за подружнє щастя кількох дівчат, за навернення батька однієї родини і здоров'я тяжкохворого хлопця.

Всі знали, що йдеться про П'єшонового сина, якому стало дуже зле. Розквітли червневі лілеї. Ноемі дивувалася, що Жан уже не бере на прогулянки рушниці; він казав, що сороки надто добре знають його і що ці скрекотухи вже не підпускають до себе. Вона боялася, щоб ці прогулянки не пішли йому на шкоду, бо він уже вертався з них не жвавий, як раніше, а, навпаки, пригнічений і блідий. Він запевняв, що блідне від дпеки. Однієї ночі Ноемі почула, як він кілька разів закашляв. Вона тихо покликала його:

— Спиш, Жане?

Він запевнив її, що в нього трохи болить горло і що це пусте; проте вона помітила, як він намагається стримати кашель, а той усе-таки проривався. Вона запалила свічку і побачила, що він весь у поту. Вона стурбовано дивилася на нього. Очі в нього були заплющені, ніби він уважно дослухався до того таємного, що діялося в ньому. Він усміхнувся своїй дружині, і Ноемі цей усміх стривожив, такий ніжний, такий спокійний. А він сказав їй упівголоса:

— Хочеться пити.

Назавтра вранці гарячка минулася; температура була навіть знижена. Ноемі заспокоїлася; вона вважала, що краще б йому по сніданку не виходити, але не зуміла його затримати. Наполегливість Ноемі, здавалося, дратувала Жана, він усе позирав на годинника, наче боявся спізнитися. Пан Жером пожартував:

— Вона ще подумає, що ти біжиш на побачення!

Жан не відповів нічого; його поквапливі кроки уже лунали в сінях. Небо перед бурею потемніло. Здавалося, що в мовчанні птаства знерухоміло і листя. Весь той день, сидячи біля вікна на першому поверсі, Ноемі терзалася страхом. О четвертій годині озвався церковний дзвін, ударив кілька разів, коротко, уривчасто, і молода жінка перехрестилася — значить, хтось при смерті. В она почула, як на майдані хтось сказав:

— Це по П'єшоновОму синові. Сьогодні вранці він мало не помер.

Буйні краплі вибивали ямки в куряві, ширили запах грозових вечорів. Свекор ще спав, і тому Ноемі зайшла до кухні, щоб побалакати про Роберта П'єшона з Кадеттою. Старенька була глуха і не чула подзвіння. Вона сказала, що дізнається про все від "панича Жана". Ноемі здивувалася, а Кадетта почала зітхати, розплакалася; вона так і думала, що молода пані нічого не знає, бо інакше не дозволила б, щоб "бідний панич", такий кволий здороз'ям, висиджував цілі пообідні години з П'єшоновим сином, і то вже цілий місяць! Він звелів своїй старій Кадетті нікому нічого не казати. Ноемі вдала, ніби це її не дивує. Вона вийшла надвір; курний вітер гнав по небу важкі хмари.

Вона дійшла до лікаревого дому, де смерть уже зачинила всі віконниці. На порозі показався Жан Пелуейр: кліпав засліпленими очима, хоча того дня сонце не визирало з-за хмар, і не помітив своєї дружини. З землистим лицем, з відсутнім виглядом інстинктивно рушив до церкви; ввійшов досередини. Ноемі йшла за ним на відстані. її овіяв вогкий холод притвору, холод землі, свіжовикопаної могили, що стискає в своїх обіймах живі тіла в церквах, які час увігнав у землю, так що в них доводиться спускатися сходами. Ноемі знову почула той кашель, який розбудив її минулої ночі, але цього разу він одбивався луною об високе склепіння й розносився далі й далі.

XIV

Жан Пелуейр зажадав, щоб його койку перенесли в кімнату першого поверху, вікна якої виходили в сад. Коли він задихався, залізну койку посували на веранду, і звідти він спостерігав, як вітер то стягує, то розтягує небесну блакить між листям. Для нього дістали морозивницю, бо Жан крім сирого молока міг споживати лише трохи фруктового морозива. Батько ходив до нього, всміхався йому, але здалеку. Жан волів би лежати в темній кімнаті, щоб ніхто не бачив його агонію, але вирішив померти в саду — може тоді зараза не пристане до Ноемі. Від уколів морфію йому трохи легшало. Спокій! Спокій після цих страшних пообідніх годин при узголів'ї П'єшонового сина, який голосно оплакував усе, що назавжди покидає: гульливі вечори в Бордо, танцюльки в приміських кабаре під звуки піаноли, велосипедні пробіги, коли до худих волохатих литок липне порох і легені твої замало не розірвуться, а надто поцілунки дівчат. Казнави скрізь роздзвонили, що через скупість пана Жерома його син не може скористатися благодійністю теплішого клімату чи лікуванням у горах. Але Жан був не з тих людей, хто міг би померти поза домом, а крім того, лікар П'єшон твердив, що проти сухот нема нічого кращого, як ландський ліс: він навіть кімнату хворого заклечав сосновим гіллям, як на Зелене свято, і обставив ліжко горщиками, повними живицею. Коли він вичерпав усі свої засоби, то порекомендував свого молодого колегу, хоча вже було ясно, що Жан Пелуейр не винесе йоду в "масивних дозах". Ноемі зустрічала молодого хлопця зовсім байдуже, що не заважало їй помічати, як він блідне під її поглядом або коли їхні руки зіткнуться. При кожній зустрічі вона тішилася своєю твердою певністю, що для неї на світі нема нікого дорожчого за цього постільного хворого — її чоловіка. А може, ще й тому, що в тайниках серця відчувала, що той молодий самець піймався на гачок; а спокійна вона лише тому, що одного дня напевне витягне його на берег, живісінького й трепетного... Жан Пелуейр цілувати себе Ноемі забороняв, але дозволяв класти на своє чоло прохолодну долоню. Чи вірив він тепер, що вона його кохає? Так, він вірив і повторював: "Будь навік благословен, мій боже, за те, що перед смертю подарував мені жіночу любов..." І як колись на своїх самотніх прогулянках без кінця бубонів той самий вірш, так тепер, коли втомлювався перебирати чотки і Ноемі тримала його за руку, рахуючи пульс, повторював знову і знову впівголоса Полінин вигук: "Мій Поліевкт вже при смерті лежить"1,— і всміхався. Не тому, що почував себе мучеником. Про нього завжди казали: "Це бідолаха". І він ніколи не сумнівався в тому, що він бідолаха. Погляд назад, на сіру гладінь свого життя, тільки підтримував у ньому зневагу до себе. Яка вона нерухома! Але під цією нетечею грав таємний струмінь живої води, і оскільки він жив як мертвий, то вмирав тепер, ніби народжувався знову.

Одного вечора, коли священик з лікарем П'єшоном затрималися в сінях, Ноемі вийшла за ними й гостро зажадала пояснити причину їхньої мовчанки: чому вони не попередили її про Жанові щоденні чергування при ліжку сухотника? Лікар похнюпив голову й виправдався тим, що не знав, у якому стані Жан. Його милосердя не знає меж, чому ж тоді дивуватися самопожертві, яку виявляє він сам і якою користувався його син? Священик боронився енергійніше:* Жан Пелуейр просив про це мовчати; а таємниці своїх вірних духовний наставник повинен зберігати свято.

— Але ж це ви захотіли цієї фатальної поїздки до Парижа, ви, панотче.

— Хіба тільки я, Ноемі?

Вона сперлася на стіну й розколупувала пальцем тріщину в гіпсі, розмальованому під мармур. З кімнати було чути кашель. Зачовгали Кадеттині сабо. Священик додав:

— Спершу я молився, Ноемі, і тільки потім діяв. Треба любити несповідимі шляхи господні.

Він надів свою тілогрійку. Але в глибині душі його роздирали суперечливі почуття, і в безсонні години ночі він оплакував Жана Пелуейра, марно втішаючись тим, що хворий склав заповіт на користь Ноемі і що пан Жером має намір після смерті безталанного хлопця передати будинок і більшу частину свого майна молодій жінці — з умовою, що вона ніколи не вийде заміж. Священик, людина пунктуальна, але надтд схильна перейматися долею інших, питав поради в свого серця. Раніше він не сумнівався, що цей шлюб буде щасливий — і хіба тепер sub specie aeterni2 не дивно було, що він аж так удався? А чи сам він хоч щось виграв у цій справі? Як добрий пастир він тільки дбав про своє стадо. Судячи самого себе, священик щоразу давав собі розгрішення, проте суд, на який він позивав свою совість, починався знову і знову. Він боявся, що втратив здатність відрізняти несправедливість від справедливості, і вагався в оцінці своїх вчинків. Відчуваючи себе упокореним, він менше величався: не надівав на щоденну месу парадної сутани і відмовився від трикутного капелюха, що вирізняв його серед спів братів. Він поступово звільнився від дріб'язкового честолюбства. Без радості зустрів він новину, що єпископ надає йому право носити поверх стихаря коротку мантію з капюшоном, хоч він і не декан. Як можна надавати значення таким дрібницям йому, охоронцеві душ? Для нього в цей час найголовніше збагнути, яка його роль у цій трагедії: чи був він слухняним знаряддям божим, чи заступав він, убогий сільський священик, місце Абсолютної Істоти?

А тим часом щовечора двоколка везла підмерзлою дорогою молодого лікаря. Крізь тісно зсунуті верхів'я сосон та плетиво гілля сіялося місячне світло.

Круглі шапки темніли в небі, мов якась нерухома зграя. Не раз за кілька сот метрів від коня перебігали від укосу до укосу куці тіні вепрів. Довкола пари, що низько клубочилася над землею і закривала луки, сосни завжди розступалися. Дорога круто йшла вниз, і двоколка в'їжджала в крижаний подих потоку. Молодик, закутавшись у кожух, закритий від світу клубками туману й люлькового диму, вже й не знав, чи є над соснами зірки. Здавалося, він припав носом до зашкарублої землі, наче пес. І коли він не думав про вогонь на кухні, де скоро сушитиметься, і про юшку, в яку наллє вина, то душею був з Ноемі; вона була майже на відстані витягнутої руки, а проте він ні разу її ще не торкнувся. "Що не кажи, я вцілив,— втішав себе мисливець,— вона поранена..." Його інстинкт завжди підказував йому, коли жіноча здобич уже конає, благає пощади.