Поцілунок прокаженому - Сторінка 6

Кожний перед цим судією надівав маску. Очі їхні ставали безвиразні; душі відчували, що їх намагаються прозирнути наскрізь. Священик уже не розпорошувався на розмови про всяку всячину; здавалося, кожне його слово мало якесь приховане значення. Він простягав короткі пухкі ноги до вогню і раптом кидав на мовчазну пару гострий погляд і тут же відводив очі. Він був уже не такий категоричний, не такий самовпевнений і давно перестав розповідати, як любив раніше, про суперечки з тим чи іншим раціоналістом, часто повторюючи при цьому фразу: "А я йому на те, як в око вліпив..." Пан Жером твердив, що бачив кюре таким стурбованим лише одного разу, коли попередній мер вимагав бити в дзвони на громадянський похорон і давати напрокат парафіяльний катафалк. Так ось кюре хотів би, щоб Жан Пелуейр знову засів за працю — писати історію містечка, почату з таким запалом, аде ось уже рік як перервану. Молодик виправдувався браком потрібних матеріалів. Беручись за якусь справу, він спалахував, як солома, але ніколи не доводив її до кінця. Перші сторінки його книжок рясніли помітками, а останні залишалися навіть нерозрізані. Від столу його відривала вічна потреба ходити — так йому було зручніше мудрувати. Якось увечері, коли пан Жером пішов спати, панотець знову вернувся до своєї теми. Жан Пелуейр заявив, що не може продовжувати, треба, мовляв, проглянути деяку літературу в Національній бібліотеці, їхати ж зараз до Парижа не на часі...

— А чому б, любий сину, зрештою тобі не поїхати?

Священик запитав це півголосом; він грався торочками свого пояса і дивився при цьому в вогонь. Ледь чутно озвався слабий голосок:

— Я не хочу, щоб Жан їхав від мене.

Проте священик наполягав: це ж гріх закопувати свій талант. Жан нездатний вести просвітний гурток чи іншу практичну роботу, то чому ж він має сидіти без діла?.. Святий отець розвивав далі цю тему. Смутний голос сказав ще з більшою натугою:

— Якщо Жан поїде, я поїду з ним...

Священик покрутив головою: Ноемі стала незамінна дорогому хворому. Зрештою йдеться про короткий час — кілька тижнів, кілька місяців... Ноемі не знайшла вже в собі сили перечити. Ніхто не промовив ні слова, поки священик одягав тілогрійку і взував сабо. Жан Пелуейр закутався в пелерину, засвітив ліхтаря і провів гостя.

Настав дощовитий грудень з його короткими днями, і подружжя вже не могло уникати одне одного — хіба що коли Жан Пелуейр ішов на тягу, але навіть тоді мусив вертатися о четвертій, бо смеркало. Тільки вогонь, тільки лампа зближували ці ворожі тіла. Довкола дому сонно шемрав дощ. У пана Жерома боліло, як щозими, ліве плече, і він стогнав. Зате Ноемі почувалася краще. Вона завзялася щодня відраджувати Жана від наміченої поїздки; вона дала обітницю зробити все можливе й неможливе, щоб він залишився з нею. її благання не дозволяли бідоласі зволікати з рішенням і залишатися в непевності; замість утримувати його, вони спонукали його прийняти рішення. Він позирав на молоду жінку очима побитого пса: "Я повинен їхати, Ноемі". Вона заперечувала, але коли здавалося, що він ладен відмовитися від поїздки, відступила від свого наміру і більше не наполягала. Пан Жером залюбки цитував рядок з "Двох голубів": "Немає гіршого, як жить самому", проте потай радів, що житиме сам з невісткою. Крім того, священик при кожній зустрічі наполегливо умовляв Жана. Що міг бідолаха вдіяти проти такої єдності поглядів? А втім, у глибині душі він це вигнання схвалював. Крім прощі до Лурда та весільної подорожі в Аркашон, він ніколи не покидав свого закуття. Поринути самому в паризький гамір! Для нього це все одно що назавжди опуститися на дно людського океану, грізнішого за Атлантику. Але надто багато сердець штовхало його в безодню. Зрештою від'їзд був призначений на другий тиждень лютого. Задовго до цього строку Ноемі почала готувати валізу й потрібні речі. Жан Пелуейр був ще тут, а до неї знов уже вернувся апетит. Щоки її порожевіли. Коли одного дня випав сніг, вона затіяла грати в сніжки з Кадеттиним онуком; Жан Пелуейр стежив за ними з вікна другого поверху. Він бачив на власні очі це воскресіння. Як поле струшує з себе зиму, так ця жінка намагалася струсити з себе його: він тікав від неї, щоб вона могла знову розквітнути.

Жан Пелуейр опустив брудну вагонну шибку й довго стежив за розмаєним носовичком Ноемі. Як легко тріпотів цей символ прощання й радості! Останній тиждень вона так ущедряла мандрівника вдаваною ласкою, що одної ночі, коли йому здалося, ніби вона оживає під його подихом, він, запалений її жаром, шепнув:

— А якби я не поїхав, Ноемі?

О! Незважаючи на пітьму і ледь чутний вигук у відповідь, він угадав її переляк, її жах і не втримався, щоб не додати:

— Не бійся, я поїду.

Це була єдина фраза, яка свідчила, що він усе бачить. Вона обернулася до стіни, і Жан почув, як вона плаче.

Жан Пелуейр дивився на танок добре знайомих сосон, між якими котився поїзд; упізнав хащу, де він не уцілив у вальдшнепа. Колія бігла вздовж дороги, якою він так часто їздив двоколкою. Він привітав по імені ферму, що лежала в диму й тумані край голого поля, з притуленою до неї пекарнею, стайнею, криницею; він знав її власника. Після пересадки інший поїзд поніс його через місця, де він ніколи не полював. У Лангоні він розлучився, як з приятелями, з останніми соснами, вони провели його якнайдалі, нарешті зупинилися і попрощалися своїми розложистими вітами.

X

Зупинився він у першому готелі, який йому попався на набережній Вольтера. Вранці дивився, як періщить дощ по Сені, яку досі не наважувався перейти, потім опівдні добрався до кав'ярні Орлеанського вокзалу і там дрімав у гуркоті поїздів, що везли щасливих пасажирів на південний захід. Засиджуватися після закуски без пиття він не насмілювався, отож, крім пляшки білого вина, випивав ще дві чарки лікеру; скоро весь його дух витав в абсолюті. Його нервові рухи й уривчасті слова викликали іноді усмішки на обличчях сусідів і гарсонів, але здебільшого його ніхто не помічав, оскільки він тулився між дверним тамбуром і колоною. Він читав газети аж до реклами: убивства, самогубства, драми на грунті ревнощів і божевілля — все це було якраз для Жана Пелуейра, якого втішала наявність світового зла. Після вечері куплений за два су квиток давав право входу на перон: він шукав вагона з табличкою "Ірун"1, у чиїх широких вікнах завтра вранці відіб'ються одноманітні ланди. Він підрахував, що цей поїзд проходить за неповних вісімдесят кілометрів по прямій від дому Пелуейрів. Він клав руку на вагонну стіну, і коли поїзд рушав, здавалося, разом із ним назавжди зникала половина його душі. В кав'ярні, куди він знову повертався, вже грав оркестр, і Жан Пелуейр до розпачу відчував безмежну владу музики над його серцем. Вона безжально переслідувала його образом Ноемі. Він пригадував обриси її тіла, на яке він міг дивитися тільки тоді, коли вона спала. У вересневі ночі, коли на його ліжко падало місячне світло, сумний фавн навчився пізнавати вві сні це тіло краще, ніж коли б ним володів як щасливий коханець у взаємному сп'янінні. В обіймах він досі тримав лише труп, зате труп був доступний для розглядання. Жінку, яка нас не любить, ми знаємо, либонь, краще, ніж будь-яку іншу. В цю хвилину Ноемі спала в просторій холодній кімнаті, спала щаслива, вільна від осоружної присутності свого чоловіка. Ніжачись сама в постелі. Він чув на відстані радість своєї коханої дружини, вона раділа, що він не лежить поруч із нею. Жан Пелуейр розпалював у собі гнів, схопивши в руки голову: ось вернеться додому, візьметься за свою жінку, бавитиметься нею досхочу, хай вона хоч лусне! Він зробить з неї знаряддя насолоди... І раптом вона зринала з глибин його пам'яті, німа, покірна, з своїми солодкими, важкими персами; як дерево, що простягає свої плоди. Він згадав про її сповнену жаху і без єдиного зойку покірність... Жан Пелуейр заплатив, набережною вернувся до готелю і роздягнувся, щоб не бачити себе в дзеркалі, потемки.

Кожний третій день йому приносили з шоколадом конверт, який він іноді розривав лише ввечері. Ах, що йому було до цих лицемірних побажань швидше вернутися! Тішило його тільки, коли він думав, що на цей папір спиралася рука Ноемі, що цю риску відтиснув під кожним словом ніготь її мізинця. Наприкінці березня йому здалося, що в закликах Ноемі вчувається якась щирість: "Я певна, що ти не віриш, як мені знову хочеться побачити тебе. Але ти погано знаєш свою дружину..." І ще вона писала: "Я тужу за тобою". Жан Пелуейр зібгав листа і ще раз перечитав іншого листа, одержаного від батька тією самою поштою: "Поба-

Місто в південно-західній Франції.

чиш, як Ноемі змінилася: поправилася, вона чудова; в усьому годить мені і при цьому така лагідна, що я забуваю навіть дякувати. Казнави до нас уже не їздять, але я знаю, вони думають, що між вами дійшло до сварки: хай собі балакають. Я поздоровшав, не те що П'єшонів син, який виїжджає вже тільки в екіпажі, люди думають, що він уже не жилець, хоча один лікар з Б. обіцяє вилікувати його йодною настоянкою, розбавленою водою: молоді ще недолугіші за старих..."

Коли надійшли перші погідні дні, Жан Пелуейр нарешті наважився перейти через мости. Дивився золотим смерком на,Сену, і його руки торкалися теплого парапету, пестили його як живу істоту. Раптом позаду озвався чийсь голос; він кликав його: серденько, ходімо зі мною. Перед ним з'явилося молоде обличчя, під косметикою воно здавалося безкровним. Пухка рука шукала його руку. Він кинувся навтікача і, засапавшись, зупинився аж біля кас Лувру. Чи міг він сподіватися, що його коли-небудь захоче бодай така істота? Інша жінка, ніж Ноемі? Вперше йому спало на думку спізнати гріха з якоюсь жінкою; хай вона не захоплюється ним, а щоб ставилася до нього, як до усіх, без усякої огиди; але навіть таке убоге щастя не вкладалося в його свідомості; він знову відчув усю глибину своєї недолі, і його знову охопив гнів. Ах, чому сьогодні ввечері не забути про все на світі в поблажливих, покірних обіймах? Хіба ці торгівки пестощами не створені саме для таких, як Жан Пелуейр? О восьмій він побачив, як на гладіні набережної в Тюїльрі тремтять хмарки; своєю жестикуляцією він зібрав зграйку дітей.