Поцілунок прокаженому - Сторінка 4

Ноемі дивилася на свою долю, вона знала, що ця доля неминуча. Адже синові Пелуейрів не підносять гарбуза. Певно, її батьки побоювались лиш того, щоб цей хлопець не передумав, їм і на думку не спадало, що дочка могла суперечити їхній волі. Справді, вона й не думала опиратися. Все, що могло їй дати життя, уже чверть години сиділо перед нею, кусало собі нігті, крутилося на стільці. Жан підвівся, він став ще менший, ніж коли сидів, він щось промимрив. Ноемі не почула, і він повторив:

— Я знаю, що я не достойний... Дівчина запротестувала:

— Ах, пане...

У припливі шаленої покори він почав запевняти, що не достойний кохання, але просить одного — хай вона дозволить йому кохати її. Слова його так і пливли, низалися у фрази. До двадцяти трьох років він чекав нагоди відкрити своє серце жінці. Розписуючи свою прекрасну душу, він розмахував руками, ніби був на самоті; і він справді був самітний.

Ноемі позирала на двері і навіть не дивувалася: про Жана Пелуейра завжди казали: "Це чудій, придурок". Він говорив і говорив. Хоч би хто-небудь зайшов у кімнату! Здавалося, цей чоловік навіки захопив цей дім, заполонив його своєю жестикуляцією. Ноемі занепокоїлась, ладна була розплакатися. Нарешті Жан замовк, і її охопила паніка, яка буває, коли до кімнати влітає кажан. Коли священик з пані д'Артіай вернулися, вона кинулася матері на шию, не подумавши, що такий прояв почуттів можна сприйняти як згоду. Проте священик уже Припав щокою до Жанової щоки. Жінки пішли самі, щоб не викликати цікавості сусідок. Чи видно Жанові Пелуейрові крізь причинені віконниці — поруч пані д'Артіай, вугластої і кощавої, з перекошеним, як у собаки, задом — сукню Ноемі, вже прим'яту сукню, яка ніколи не розправиться, похилену шию, квітку вже прив'ялу, скошену квітку?

Дикун, звиклий цуратися людей і якнайменше навертатися їм на очі, кілька днів ходив сам не свій, розгублений і приголомшений пересудами. Доля вирвала його з мороку; слова Ніцше, як магічне закляття, повалили мури його темниці;

він ввібрав голову в плечі і кліпав очима, схожий на нічного птаха, раптово випущеного на яскраве денне світло. І люди навколо нього теж змінилися: пан Жером занедбав свій режим, скорочував сієсту і ходив за священиком, пхаючись до ризниці. Казнави у четвер уже не потикалися і поширювали по всіх усюдах обурливі плітки щодо Жанового характеру і його певних особливостей, які, на їхню думку, робили його нездатним до шлюбного життя.

Жан Пелуейр у своїй глибокій смиренності дивувався, що хтось може через нього заздрити д'Артіайям. Всі казали, що Ноемі поталанило і поталанило заслужено. Ця стара добра родина зубожіла. Працьовитий пан д'Артіай прогорів у всіх своїх починаннях і не соромився служити в мерії; не було таємницею, що на Великдень д'Артіайям довелося розрахувати єдину служницю. Жан Пелуейр дивився на себе в дзеркало і вже не здавався собі таким страшидлом. Панотець скрізь повторював, що молодий Пелуейр з себе непоказний, зате душа в нього висока. Щовечора молоді сиділи на канапі у вітальні; Жан Пелуейр говорив само вдоволено, а Ноемі шанобливо мовчала, і хлопець ладен був повірити, що серйозна дівчина цінує свого жениха за душевні якості, як це запевняв панотець. Він, як звичайно, виголошував свої монологи, гримасував, вимахував руками, декламував ні сіло ні впало вірші — і ця гарна дівчина, скулена в куточку канапи, здавалася йому таким же доброзичливим слухачем, як недавно дерева на безлюдній дорозі. В своїх звіряннях він зайшов дуже далеко, розповідав їй навіть про Ніцше, який, можливо, змусить його переглянути підвалини свого морального життя. Ноемі витирала скрученим у кульку носовичком вогкі долоні й позирала на двері, за якими шепотілися її батьки; добре, що вона не могла їх розчути: батька, якого все життя ошукували й дурили на кожному кроці, турбували поговори про майбутнього зятя; отож він не сумнівався, що за цією видимою прихильністю доля готує йому катастрофу. Але на думку пані д'Артіай, виникнення цих поговорів пояснювалося нічим іншим, як явною зловмисністю Казнавів і тим, що Жан Пелуейр цурався жінок — або з релігійних міркувань, або з несміливості. В місячному світлі годинник віддзвонив одинадцяту. Пані д'Артіай, без стуку, без кашлю, відчинила двері, і знову їй не пощастило захопити пару в ризикованій ситуації. Вона перепросила, що турбує "горличок", уже вечірня зоря, сказала вона. Жан торкнувся губами волосся Ноемі і потім, супроводжуваний власною тінню, рушив попід стінами будинків. Його звитяжний крок будив псів, яким і так заважав спати місяць: отже, навіть уночі він бентежив містечко! Дивна річ, але тепер він не відчував такого зворушення, як на тій обідні з півчою, коли на нього війнули пахощі свіжовипрасуваної сукні Ноемі. Він труснув головою, щоб прогнати думку про ту вересневу ніч, коли йому віддадуть її. Та ніч ніколи не надійде: вибухне якась війна, хтось помре, станеться землетрус...

Ноемі д'Артіай читала молитву при світлі зірок у довгій нічній сорочці. Кам'яні плити долівки приємно студили босі ноги; вона підставляла свої ніжні перса жалісному повіву ночі. Вона не витерла сльозини, що скотилася до рота, а злизала її. Шелест липи, її пахощі зливалися з Молочним Шляхом. її химерні дівочі марення вже не мандруватимуть по цьому небесному гостинцю. Коники, що сюрчали край своїх нірок, нагадали їй про її майбутнього володаря. Одного вечора, коли вона лежала в ліжку розкрита, знеможена задухою, вона спершу тихо схлипувала, потім довго стогнала й жалісно оглядала своє чисте незаймане тіло, що пашить життям, але прохолодне, як рослина. Що ж з ним зробить той цвіркун? Вона знала, що він здобуде право на всі пестощі, і навіть на ті, таємні й страшні, після яких народжується дитина; цей курду пель Пелуейр, зр всім чорний і миршавий... Ціле життя при ній житиме цвіркун, навіть у посАЬлі. Мати почула її хлипання й прибігла (о мережана кохтино, тоненька кіско!). Дівча вбило собі в голову, що боїться заміжжя і що хоче постригтися в монастир кармеліток. Пані д'Артіай без слова протесту пригорнула її до грудей, поки схлипування не стихли. А потім пояснила, що в таких речах треба звернутися до свого сповідника; хіба не вибрав для неї нареченого сам панотець? Ноемі, миле ластів'ятко, сама ніжність і покірність, не могла нічого пояснити до ладу. Романів вона не читала; допомагала своїм батькові-матері, слухалася; їй втовкмачували, що чоловіку не обов'язково бути гарним, що шлюб так само плодить любов, як персикове дерево персик... Отож, для переконання її досить було повторити одну істину: "Молодому Пелуейрові не підносять гарбуза!" Не відмовляють молодому Пелуейрові; не відмовляються від ферм, маєтків, овечих отар, столового срібла, білизни, яку десять поколінь акуратно вкладали в містких, високих, пахучих шафах,— від родичання з однією з найкращих сімей у ландах. Не відмовляють синові Пелуейрів!

Землетрусу не сталося; на небі не появилося знамення, і зоря того вересневого вівторка тихо осяяла світ. Жана Пелуейра довелося будити, так міцно він спав. Плити передпокою і кам'яний поріг зникли під самшитовими й лавровими гілками і магнолієвим листям. Усі домашні запахи забивалися пахощами цього топтаного ногами зілля. Дружки шепталися між собою і не сідали, боячись пом'яти сукні. Зала "Червоний кінь" була оздоблена паперовими гірляндами. Готові страви привезуть з Б. десятигодинним поїздом. З усіх усюд у відкритих екіпажах з'їздилися родичі в білих рукавичках. Сонце вигравало на потертих циліндрах панства, селяни дивувалися "ластівчаним хвостам" їхніх фраків.

Пан Жером оголосив новину: він зостанеться в постелі. Це була його метода ігнорувати похорони й весілля найближчих людей. Під час усіх цих урочистостей він ковтав снодійне і запинав штори. Згадували, як у день смерті його дружини він ліг у мансарді, повернувся лицем до стіни і не розплющив очей, аж поки переконався, що труну вже закидали землею і що поїзд повіз останнього гостя. В день синового весілля, коли Жан Пелуейр, весь зелений і знічений у своєму фраку, прийшов просити благословення, він не дозволив Кадетті відчинити віконниць.

Жахливий день! До Жана Пелуейра знову вернулася вся його сором'язливість. Хоча прбцесія йшла під бамкання дзвонів, його тонкий мисливський слух не пропустив жодного виразу вболівання в юрбі. Він чув, як один молодик буркнув: "Страшенно її жаль!" Дівчата, що повилазили на стільці, пирхали. Він поточився між яскраво осяяним вівтарем і гомінким натовпом, схопився руками за оксамитовий підставний ослінчик. Він не дивився, але відчував, як біля нього хитається таємниче тіло жінки... А панотець читав, читав. Ах, аби ця його проповідь ніколи не скінчилася! Але сонце, розсипаючи конфетті по старих плитах, сяде — і тоді почнеться царство ночі, що приносить пізнання.

Наїдки на жарі псувалися; одна лангуста тхнула. Морозивна бомба перетворилася в купу жовтого крему. Мух на тістечках легше було вбити, ніж зігнати, і гладкі жінки страждали в своїх святкових шатах: вони вмивалися потом, шкіра під корсажем горіла. Лише за дитячим столом лунали радісні крики. Жан Пелуейр стежив зі свого провалля за тим, що діється довкола: що там шепоче Фернан Казнав дядькові Ноемі? Жан угадав цю фразу з поруху губів, як глухонімий: "Якби нас слухалися, ми б цього нещастя уникли, але в нашому становищі нам було незручно втручатися..."

V

Номер у цьому аркашонському сімейному пансіоні був обставлений меблями, підробленими під бамбук. Горщики під умивальником не прикривала жодна шторка, а розчавлені комарі бруднили шпалери. У відчинене вікно линули запахи бухти: пахло рибою, водоростями й сіллю. Гуркіт мотора віддалявся до рейду. На кретонових фіранках соромливо затуляли обличчя двоє ангелів-охоронців. Жанові Пелуейрові довелося довго боротися, спершу з власним холодом, потім з мертвою. На світанні кволий зойк сповістив, що шестигодинне борюкання скінчилося. Жан Пелуейр не посмів навіть ворухнутися, геть залитий потом — огидніший за хробака біля цього трупа, якому нарешті дали спокій.

Вона скидалася на заснулу мученицю. Прилипле, як в агонії, до лоба волосся робило ще меншим це личко малої побитої дитини. Руки, схрещені на невинних грудях, стискали вилинялий скапулярій і освячені дукати.