Подорож на Місяць - Сторінка 25

А тепер краще поміркувати про саму подорож…

— А хіба ще не все влаштовано?

— Так, усе влаштовано, але треба вжити ще деяких застережних заходів, щоб якнайбільше послабити перший удар.

— А для чого вода між перегородками? Хіба її пружності не досить, щоб цілком забезпечити нас?

— Я сподіваюся, Мішелю, але не певен цього, — лагідно відповів Барбікен.

— А! Он він який! Він сподівається! Він не певен! І він чекав, доки нас замкнуть, щоб потішити нас цією новиною. Ні, я вимагаю мене випустити звідси!

— А можливо це? — зауважив Барбікен.

— Так, — сказав Мішель Ардан, — це трудно. Ми в поїзді, і кондуктор засвистить через двадцять чотири хвилини.

— Через двадцять, — сказав Ніколл.

Якусь хвилину троє мандрівників мовчки дивились один на одного. Потім оглянули взяті з собою речі.

— Все на своєму місці, — сказав Барбікен. — Тепер треба вирішити, як нам найкраще розміститися, щоб витримати удар під час вильоту. Треба подбати, щоб кров не вдарила нам дуже сильно у голову.

— Правильно, — зауважив Ніколл.

— Перекиньмося догори ногами, як це роблять клоуни в цирку! — вигукнув Мішель Ардан.

Він ладен був показати приклад цього.

— Ні, — сказав Барбікен, — але лягаймо на бік. Так ми легше витримаємо удар. Затямте собі, чи ми будемо посередині, чи ми будемо спереду, в момент, коли снаряд полетить — це майже однаково.

— Коли це "майже однаково", то я заспокоююсь, — зауважив Мішель Ардан.

— А ви, Ніколл, схвалюєте мою думку? — запитав Барбікен.

— Цілком, — відповів капітан. — Лишилося ще тринадцять з половиною хвилин.

— Це ж не людина — Ніколл, — скрикнув Мішель, — а хронометр, з його секундами, механізмом на восьми каменях…

Але його товариші вже не слухали його, вони надзвичайно спокійно заходились остаточно розташовуватись. Якби подивитися на них збоку, вони здалися б двома акуратними пасажирами, що, сівши у вагон залізниці, уміщуються якомога комфортабельніше.

У снаряді були три товсті, солідно злагоджені, матраци. Ніколл та Барбікен витягли іх на середину диска, що правив за рухому підлогу.

Мандрівники вирішили лягти на цих матрацах за кілька хвилин перед пострілом.

Тимчасом Мішель Ардан, що не міг лишатися нерухомим, крутився у своїй тісній тюрмі, як дикий звір у клітці, звертався до своїх друзів, розмовляв з собаками Діаною та Сателітом[67], яким він сам кілька часу тому дав ці знаменні імена.

— Гей, Діана! Гей, Сателіт! Ви маєте показати селенітським собакам гарні манери собак Землі. От хто зробить честь собачому родові! Якщо тільки ми повернемося назад на Землю, я хочу привезти нову змішану "місячну" породу, яка неодмінно наробить фурору.

— Якщо є собаки на Місяці — зауважив Барбікен.

— Є, — впевнено відповів Мішель Ардан, — як є і коні, і корови, і орли, і кури. Закладаюся, що ми знайдемо там курей!

— Ставлю сто доларів за те, що не знайдемо, — сказав Ніколл.

— Гаразд! — відповів Мішель Ардан, стискаючи руку Ніколлові. — До речі, ти вже програв третє парі, закладаючись проти президента, бо капітал, потрібний для нашої спроби, зібрано, виливання закінчене вдало і, нарешті, колумбіаду заряджено без нещасного випадку. Отже, ти програв 6000 доларів.

— Так, — погодився Ніколл, — зараз десята година тридцять сім хвилин і шість секунд…

— Справа вирішена, капітане. Значить, менш як через чверть години ти відрахуєш шановному президентові 9000 доларів: 4000 за те, що колумбіада не розірветься, а 5000 — за те, що снаряд злетить у повітря більш як на дванадцять кілометрів.

— Я маю долари при собі, — відповів Ніколл, ударяючи по своїй кишені, — і я нічого не хочу дужче, як заплатити.

— Ти, Ніколле, акуратна людина, а я от ніяк не можу бути таким. Але дозволь сказати, що ти загалом пішов на не дуже вигідні для себе парі!

— Чому?

— Бо коли ти виграєш перше твоє парі, колумбіада розірветься на друзки, а з нею і снаряд, і тоді Барбікен не зможе сплатити тобі твої долари.

— Відповідна сума вже внесена мною до Балтіморського банку, — просто зауважив Барбікен. — І як не буде Ніколла, її одержать його спадкоємці.

— От практичні люди, розсудливі голови! — скрикнув Мітель Ардан. — Я дивуюся вам, але не розумію вас.

— Сорок дві хвилини на одинадцяту! — сказав Ніколл.

— Залишилось трохи більше, як п'ять хвилин, — зауважив Барбікен.

— Так, п'ять коротких хвилин! — озвався Мішель Ардан. — І ми замкнені в снаряді на самому дні тристаметрової гармати. Під снарядом 200 тонн піроксиліну, що дорівнює 800 тоннам звичайного пороху. Наш приятель Мерчісон з хронометром у руці, уп'явшись очима в стрілку, вже поклав свій палець на кнопку і лічить секунди, щоб метнути нас у міжпланетний простір…

— Годі, Мішель, годі! — сказав Барбікен серйозно. — Приготуймося! Залишалася якась мить усього. Ваші руки, друзі мої!

— Так, так, — скрикнув Мішель Ардан, більше схвильований, ніж хотів здаватися.

Три відважні компаньйони востаннє міцно потисли один одному руки.

Мішель Ардан і Ніколл простяглися на матрацах.

— Десята година сорок сім хвилин! — тихо сказав Ніколл.

Тільки двадцять секунд ще! Барбікен миттю погасив газ і ліг поруч товаришів. Глибока тиша переривалася лише цоканням хронометра, що відбивав секунди.

Раптом стався страшенний струс, і снаряд, під тиском понад три мільярди літрів газу, що утворився від спалаху піроксиліну, вилетів у простір.

Розділ II

ПЕРШІ ПІВГОДИНИ

Чудовий снаряд аж ніяк не був зіпсований жахливим вибухом піроксиліну, не розпорошився, як гадали деякі глядачі, алюмінійовим дощем.

Усередині загалом не зчинилося безладдя. Тільки деякі речі були силою поштовху підкинуті вгору; але найважливіші з них не зазнали від цього ніяких ушкоджень.

На рухомому диску, який спустився аж до дна снаряду, бо перегородки були поламані і вода перетекла в верхню частину, в цілковитій темряві лежали три протягнені тіла.

Чи дихали ще Барбікен, Ніколл і Мішель Ардан? Чи не перетворилося це ядро на металеву домовину, яка несла у простір три трупи?..

Через кілька хвилин по вильоті снаряда одне з цих тіл ворухнулося. Руки обперлися об підлогу, голова підвелася. Це був Мішель Ардан. Ставши на коліна, він обмацав себе, гучно вимовив "у-у-ух! і проказав:

— Мішель Ардан цілий! А інші?

Хоробрий француз хотів устати; але він не міг устояти. Голова хиталась, розбурхана кров паморочила.

Провівши кілька разів рукою по лобі, і, розтираючи виски, він голосно крикнув:

— Ніколл! Барбікен!

Він ждав з тривогою. Ніякої відповіді. Навіть жодного видиху, який би показав, що серця його супутників ще б'ються. Він знов гукнув. Мовчання.

— Чорт! — скрикнув він. — Наче вони попадали з п'ятого поверху сторч головою! Е! — додав він із своєю звичайною впевненістю, якої ніщо не могло порушити. — Якщо француз міг підвестися на коліна, то американці, безперечно, повинні схопитися на ноги. Але насамперед з'ясуймо становище.

Ардан відчував, як життьові сили хутко повертаються до нього. Кров заспокоїлася, кровообіг став нормальним. Ще кілька зусиль, і рівновагу відновлено. Йому вдалося стати на ноги. Витягнувши з кишені сірник, він черкнув його, запалив газ. Газовий приймач не був ушкоджений, газ не вийшов. Проте запах газу виказує його, і, коли б пахло газом, Мішель Ардан не зміг би водити безкарно запаленим сірником у просторі, сповненому воднем. Газ із киснем повітря утворив би гримучу суміш, і вибух її остаточно докінчив би те, що міг розпочати струс.

Запаливши газ, Ардан нахилився над тілами своїх товаришів. Вони лежали один на одному інертною масою. Ніколл зверху, Барбікен знизу.

Ардан підняв капітана, прихилив його до канапи і став міцно його розтирати. Це вправне розтирання привело Ніколла до пам'яті. Він розплющив очі, схопив Арданову руку; потім глянув навколо і спитав:

— А Барбікен?

— Кожному своя черга, — відповів спокійно Мішель Ардан. — Я почав з тебе, бо ти лежав зверху. Тепер візьмемося за Барбікена.

Удвох вони підняли президента Гарматного клубу і поклали його на канапу.

Барбікен, очевидно, постраждав дужче, ніж його товариші. На ньому була кров, але Ніколл заспокоївся, виявивши, що кровотеча не загрозлива і утворилася від дряпини на плечі, яку він зразу ж старанно обмив і перев'язав.

Однак Барбікен деякий час не опритомнював, і це лякало його друзів, що ретельно розтирали його.

— Він дихає, — сказав Ніколл, приклавши вухо до грудей раненого.

— Так, — відповів Мішель Ардан, — він дихає, як людина, що добре засвоїла собі звичку до цієї невпинної вправи. Розтираймо його, Ніколл, розтираймо сильніше!

Вони розтирали його тіло так міцно, що Барбікен, нарешті, прийшов до пам'яті. Він розплющив очі, схопив за руки обох друзів, і перші його слова були:

— Ніколл, ми рухаємося?

Ніколл та Ардан подивились один на одного запитливо. Вони досі не турбувалися за снаряд. Перша їх турбота була про мандрівників, а не про вагон.

— Справді, чи ми рухаємося? — повторив Мішель Ардан.

— Чи спокійнісінько лежимо на землі Флоріди? — озвався й Ніколл.

— Або на дні Мексіканської затоки? — додав Мішель Ардан.

— Ну-ну! — скрикнув Барбікен.

Припущення, висловлені його товаришами, швидко повернули йому свідомість.

Поки що не можна було сказати щось певне про положення снаряда. Відносна нерухомість і відсутність будь-якого сполучення з зовнішнім світом не давали змоги розв'язати це досить складне питання. Може, снаряд летить у просторі? Може, злетівши на момент угору, він упав потім на землю або у води Мексіканської затоки? Саме через незначну ширину Флорідського півострова здавалося цілком імовірним падіння снаряда в Мексіканську затоку.

Питання було серйозне й цікаве. Треба було розв'язати його якнайскоріше. Барбікен, схвильований, підвівся на ноги і, притулившись до стінки, почав уважно слухати.

Цілковита тиша назовні. Але товстої оббивки стінок було досить, щоб не пропустити жодного звука з Землі. Проте одна річ дуже вразила Барбікена: температура в середині снаряда була надзвичайно висока. Президент, витягши термометр з футляра, побачив: 45° за Цельсієм.

— Ми летимо! — вигукнув президент. — Ми летимо! Ця страшенна жара доходить до нас крізь стінки снаряда. Вона утворюється через тертя снаряда об шари атмосфери. Жара незабаром спаде, бо ми вже в безповітряному просторі. Тепер ми мало не задихаємося від жари, але потім нам доведеться зазнати лютого холоду.

— Як це? — спитав Мішель Ардан. — Хіба, Барбікен, ми вже за межами земної атмосфери?

— Безсумнівно, Мішелю! Слухай сюди! Тепер п'ятдесят п'ять хвилин на одинадцяту.