Полонянка - Сторінка 14

Звісно, під ту пору я неабияк здивувався б, якби мені сказали, що я людина не зовсім добра, а надто, що колись намагатимусь позбавити когось утіхи. Очевидно, я погано знав тоді самого себе, бо втіха з того, що я тримаю Альбертину в себе вдома, була для мене чимось куди непевнішим, ніж утіха з того, що я відірвав її від світу, де кожний міг би захопитися дівчиною-квіткою: не годна надто ощасливити мене, вона принаймні позбавляла щастя інших. Шанолюбство, слава мене не обходили. Ще менше я був здатний когось ненавидіти. Зате бажання тіла, намагання перелюбити в когось дівчину – оце було для мене. Я повсякчас мушу це підкреслювати: то було для мене передусім утихомирення.

Дарма що до Альбертининого повернення я сумнівався в ній, уявляв її в монжувенській кімнаті; коли вона в пеньюарі сиділа напроти мого фотеля або коли, найчастіше, я лежав у ліжку, я перекладав тягар своїх підозр на неї, віддавав їх їй, щоб вона від них мене звільнила, з самозреченням вірного, що творить молитву. Цілий вечір вона могла, пустотливо згорнувшись у клубок на моїй постелі, гратися зі мною, наче велика кицька; у її рожевому носику, ще кирпатішому від грайливого погляду, який буває в деяких заголублених товстуль, було щось капризне, задерикувате; аж ось вона, струснувши жмут чорного волосся на щічку, ніби з рожевого воску, приплющувала очі, впускала руки і буцімто промовляла усім своїм виглядом: "Роби зі мною що хочеш". Коли, прощаючись, вона підступала до мене, я знов цілував її щічки обабіч міцної шиї, п'ючи їхні майже родинні солодощі, і тоді ця шия не здавалася мені ні надто смаглою, ані надто гладенькою, ніби такі прозаїчні її прикмети були причетні до Альбертининої лояльності й доброти.

"Чи завтра, такий-сякий з'їдителю, ви поїдете з нами?" – питала вона на прощання. "А куди саме?" – "Залежатиме від погоди й вас. Чи ви бодай щось нині написали, котусю? Ні? Е, тоді чи варто було зрікатися прогулянки? До речі, скажігь-но, коли я вернулася, чи впізнали ви мою ходу, здогадалися, що це я?" – "Авжеж. Хіба тут можна помилитися? Хіба серед тисячі кроків не розрізнити кроків моєї куріпочки? Хай тільки вона дозволить себе роззути, перш ніж ляже, мені це справить таку приємність. Ви така милуся і така рожевенька в цій мереживній білині".

Отак я їй відповідав; у моїй мові серед любовних зворотів легко впізнавалися материні й бабусині слова. З часом я жажелі дужче скидався на всіх моїх родичів: на батька, який – правда, на інший лад, бо як що й повторюється, то з великими відмінностями, – дуже цікавився, яка сьогодні погода, і не тільки на батька, а й чимраз більше на тітку Леонію. Інакше Альбертина була б для мене лише приводом для прогулянок: чи ж міг я пускати її саму, без мого ока? З зашкарублою у святенництві тіткою Леонією я не мав, як мені здавалося, нічого спільного, я, такий спраглий утіх, цілковитий, на погляд, антипод цій маніячці, такій пісній людині, вічній молільниці, я, хто гризся тим, що не подужаю вибитися в літератори, тоді як вона була єдиною душею в родині, до якої ніяк не доходило, що читати, це зовсім не тс, що "розважатися"; завдяки чому читати дозволялося навіть у Великодню неділю, коли всяке поважне заняття було заборонене, аби цей день освячувала тільки молитва. І що ж? Хоча я повсякдень кивав на особливе нездужання, що мене так часто приковувало до ліжка, якась істота, не Альбертина, не моя кохана, а якась істота, що мала наді мною владу більшу, ніж кохана, оселилася в мені, така деспотична, що притлумлювала мої ревниві підозри чи бодай утримувала мене від спроби справдити, слушні вони чи не дуже, й істота ця була тітка Леонія. Лялечки! Я так разюче нагадував батька, що навіть його повершив: не вдовольнявся вже тим, що дивився, як він, на барометр, а сам перекинувся живим барометром! Я чув, мов наяву, повеління тітки Леонії спостерігати за погодою хіба зі свого покою, а то й з ліжка. Ба навіть з Альбертиною я говорив тепер чи то як дитятко, що в Комбре балакало з матір'ю, чи то так, як балакала зі мною бабуся! Коли нам вийдуть уже роки, душа дитятка, яким ми були колись, і душа померлих, від яких ми пішли, кидають нам пригорщами свої багатства і лихі свої уроки, вимагаючи прилучити їх до нових наших почуттів, і, стираючи їхній, тих почуттів, давній образ, ми перетоплюємо все те в якесь своєрідне творіння. І так уся моя минувшина від найдавніших літ, а крізь ті літа й минувшина моїх батьків вливали в мою нечисту любов до Альбертини лагідну ніжність, синівську й воднораз материнську. Ми повинні бути готові до того, що певного часу до нас прийдуть здалеку наші предки і зберуться круг нас.

Перш ніж Альбертина мене послухала і дала мені роззути черевички, я розхилив її сорочку. Її високі груденята так круглилися, що здавалися не так природною частиною її тіла, як достиглими на ньому плодами; а її живіт (криючи місце, що поганить вухналь, який ще стримить із розпакованої статуї) замикався, де сходилися стегна, двома борозенками, не згірш м'якої, такої приємної для ока, затишної кривизни, ніж лінія обрію по заході сонця. Вона скидала черевички й лягала коло мене.

О, величні пози Чоловіка та Жінки, в яких те, що Творець розділив, силкується з'єднатися з усією невинністю перших днів і з податливістю ґлею; Єва, здивована й покірна перед Чоловіком, обіч кого вона пробудилася, як пробудився він, ще самотній, перед Богом, який його зліпив. Альбертина сплітала свої руки позаду чорного волосся, напружувала стегно, опускаючи ногу вигином, схожим на лебедину шию, коли лебідь її випростує і знову карлючить. Ось тільки, коли вона лежала цілком бока, її личко (таке добре й лагідне анфас) неприємно загострювалося: ніс кандзюбився, як на деяких карикатурах Леонардо, і в очі впадало щось наче злість, хтивість і хитрість шпигуна, присутність якого в домі вжахнула б мене і якого немовби викривав отакий-от профіль. Я зараз же брав Альбертинине обличчя в руки і повертав його фас.

"Будь ласка, обіцяйте мені: як не поїдете взавтра, то працюватимете", – просила моя приятелька, надіваючи сорочку. "Гаразд, але пождіть, не одягайте ще пеньюару". Іноді я засинав, лежачи коло неї. Кімната вихолоджувалася, треба було підкинути дров. Я пробував знайти в себе за плечима дзвінок – марна річ, тоді я обмацував всі мідні прути, де дзвінка не було, і казав Альбертині, яка підхоплювалася, боячись, щоб Франсуаза не застукала нас у ліжку: "Ні, ні, верніться ще, так-то його, цей дзвінок, і знайдеш!"

Солодкі, веселі, на позір невинні хвилини, а проте в їхньому затишку може визрівати несподіване для нас нещастя; ось чому любовне життя сповнене найбільших контрастів; раптовий сірчаний і смоляний дощ спадає в цьому житті слідом за найпогіднішими моментами, а ми, так і не навчені цією бідою, одразу оселяємося знову на узбіччях кратера, звідки може вивергнутися лише катастрофа. Я жив безтурботно, як усі ті, хто вірить у тривалість свого щастя. Таке блаженство потрібне, аби спородити муку – і блаженний стан, зрештою, повертається, аби час від часу гамувати біль, – ось чому людина може бути щирою з іншими і навіть сама з собою, коли хвалиться любов'ю жінки, хоча, нічого гріха таїти, їхні взаємини підточує болісний неспокій – підточує нишком, нікому не сповірений, зраджений мимоволі запитаннями, слідством. Та що неспокій не міг би виникнути без попереднього блаженства і навіть потім спорадичне блаженство залишається потрібним, аби допомагати зносити муку й запобігати розриву, то приховування таємного пекла, яким стає співжиття з цією жінкою, ба більше, комедія, коли ми хизуємося нібито щасливим романом, містять якесь зерно істини, безпосередній зв'язок між причиною і наслідком, одну з умов, що уможливлює страждання.

Я вже не дивувався, що Альбертина завжди в мене під рукою і що завтра вона поїде лише зі мною чи під опікою Андре. Ці навички спільного життя, ці чіткі межі мого існування, відкритого тільки для Альбертини, а також (у майбутньому, ще невідомому мені плані мого подальшого життя, ніби накреслений архітектором план будівель, які постане геть-то пізніше) далекі, рівнобіжні цим, але ширші межі, які назначують у мені мовби самотній скит, штивну і трохи монотонну формулу моїх прийдешніх походеньок, – усе те насправді визначила наперед та бальбецька ніч, коли Альбертина в потязі призналася мені, хто її виховав, і я запраг будь-що вберегти її від певних упливів і кілька днів не відпускати від себе ні на крок. Ішов день за днем, звички стали механічними; але, – як так сенс певних обрядів пробує з'ясувати історія, – комусь, хто мене запитав би, чого я цураюся людей, чого уникаю ходити навіть до театру, я міг би (а не хотів би!) відповісти, що спричинилася до цього вечірня туга і потреба довести самому собі (в наступні після того вечора дні), що та, про чиє грішне дитинство я дізнався, не матиме тепер змоги наражатися на давні спокуси – якщо її до того потягне. Про такі можливості я вже не так-то й часто думав, проте щось ще невиразно жевріло в моїй свідомості. Нищення цих можливостей чи принаймні спроби їх нищити день при дні запевне стали причиною, чому мені так подобалося цілувати ці щічки, не гарніші від багатьох інших; під кожною, бодай трохи глибокою тілесною насолодою чаїться постійна загроза.

* * *

Я присягався Альбертині: якщо я з нею кудись не рушатиму, то братимуся до роботи. Але назавтра, немов користаючи з нашого сну, дім якимсь дивом переїжджав деінде, і я прокидався за іншої погоди, в іншому підсонні. Коли ж ви сходите на берег у новому краю, вам не до праці – треба ще тут оббутися. А іншим краєм був для мене кожен день. Чи ж міг я розпізнати бодай свої лінощі, якщо вони виявлялися у щораз нових формах? Іноді в безнадійно дощові, якщо вірити прогнозам, дні, саме сидіння в домі, оточеному рівною й одноманітною пеленою води, крило в собі якісь плинні солодощі, миротворну тишу, чари морської подорожі; іншим разом, погідного дня, лежачи нерухомо в ліжку, я дозволяв тіням кружляти довкола себе, як довкола стовбура дерева. А ще іноді, при перших дзвонах поблизького кляштору, рідких, як уранішні молільниці, під знаком темного неба, ледь вибіленого крупою, розтопленою й розпорошеною теплим вітром, я вже розпізнавав один із тих бурхливих, безладних і любих днів, коли дахи, змочені короткими шквалами й сушені вітром або сонячним промінням, зливають, вуркочучи, з себе струмки і в очікуванні, поки борвій схопиться знову, пригладжують свої дахівки, такі мінливі у блиску непевного сонця, наче голубине горлечко; один із днів, сповнених погодних перепадів, вихорів, бур, днів для ледаря не втрачених, бо його захоплює діяльність, яку за нього, виступаючи нібито від його імени, розвинула атмосфера; дні схожі на дні заколоту чи війни, які не здаються марними учневі-прогульникові, бо, никаючи побіля Палацу Справедливости або читаючи газети, лобуряка має ілюзію, що, хоча він і не виконав завдань, зате в сьогоднішніх подіях знайшов поживу для розуму і виправдання своєму прогулові; дні, зрештою, подібні до тих, коли в нашому житті відбувається якийсь винятковий злам, і той, хто й за холодну воду не брався, вірить, що ці дні, як усе пережениться, прищеплять йому звичку до праці.