Полонянка - Сторінка 12

Все це слушно тільки щодо молодиків з їхньою буйною уявою, розпалюваною вічно мінливими дівчатами.

На час, до якого наближається наша розповідь (я довідався про це вже згодом), Жюп'єнова сестрениця нібито змінила думку про Мореля та про пана де Шарлюса. Мій водій, підбиваючи її на любов до Мореля, вихваляв його безмірну ніжність до неї, в яку вона була схильна сліпо вірити 3 другого боку, Морель усе доводив їй, ніби пан де Шарлюс відіграє щодо нього ролю ката, а вона, не здогадуючись про баронову любов, звертала все на вади його характеру. Зрештою їй довелося відчути тиранічну присутність пана де Шарлюса на всіх їхніх зустрічах. Усе це підтверджувалося ще й тим, що вона чула, як світські дами говорили про дику баронову зледушність. Так от, віднедавна її судження геть-то змінилося. Вона відкрила в Морелеві (хоча й не перестала його кохати) безодню злоби й облуди, спокутувану, щоправда, частими виявами ніжности й щирої чулости, а в пана де Шарлюса – безперечну й велику, змішану з брутальністю доброту, якої досі не помічала. Отож її судження про щире нутро скрипаля та його ласкавця було не ясніше, ніж у мене – про Андре, яку я, проте, бачив щодня, та про Альбертину, яка жила зі мною.

Увечері, коли Альбертина не читала мені вголос, вона музикувала чи грала зі мною в дамки або вела розмову. Я уривав звичайно і гру в дамки, і розмову поцілунками. Простота наших взаємин приносила спокій. Сама пустка Альбертининого життя розвинула в неї запобігливість і прагнення в усьому мені догоджати. За цією дівчиною, ніби за пурпуровим світлом, постеленим під моїми фіранками в Бальбеку, коли надворі гриміла оркестрова музика, перламутрилися синясті хвилі моря. Невже се була та дівчина, в яку так уросло поняття мого "я", що, окрім її тітки, я був, либонь, тим, кого вона найменше відрізняла від себе самої, дівчина, вперше побачена мною в Бальбеку, у плескатому поло, з пильним поглядом сміхотливих очей, ще незнайома, тоненька, як силует, накреслений на хвилі? Коли ми віднаходимо збережені в пам'яті такі образи, то дивуємося їхній відмінності від теперішніх, уже знайомих, і розуміємо, яку працю над їхнім різьбленням виконує щодня звичка. У тих чарах, які Альбертина зберігала в Парижі, при моїм коминкові, жило ще жадання, яке збудив у мені зухвалий і квітучий похід по пляжу. Як Рахиль заховала для Робера, навіть коли той звелів їй покинути сцену, чар театру, так і в Апьбертині, замкнутій черницею в моєму домі, далеко від Бальбека, звідки я її так швидко відвіз, залишилося хвилювання, соціально-становий розгардіяш, бентежна марнота, минущі захоплення – все як на морському курорті. Вона так звикла до своєї клітки, звідки я іноді навіть увечері не кликав до своїх покоїв, – це її, за якою колись усі вганяли, її, яку було так важко впіймати, зсадивши зі швидкого велосипеда, яку навіть ліфтер не міг до мене привезти та ще й не давав мені тіні надії, що вона прийде, і на яку я, однак, чигав до ранку! Хіба не була вона там, у Бальбеку, великою акторкою з пломінкого пляжу, гідною заздрости, коли виступала по цій природній сцені, не озиваючись ні до кого, штурляючи тамтешніх завсідників, пануючи над подругами? І ось омріяна акторка, хіба це не вона, вихоплена мною з театру, замкнена в мене, схована від хоті всіх, хто її даремно домагався, перебувала то в моїй, то в її кімнаті, де вона поралася то над малюнком, то над гравюрою?

Звісно, в перші дні мого бальбецького життя Альбертина нібито існувала в площині паралельній тій, де жив я, але потім ми почали зближуватися (від пам'ятного дня в Ельстіра), аж поки площини злилися під час наших зустрічей у Бальбеку, в Парижі і знову в Бальбеку. До речі, які далекі між собою оті два образи Бальбека, залишені першими і другими відвідинами, – образи, витворені тими самими віллами, звідки виходять ті самі дівчата і рушають до того самого моря! Серед Альбертининих приятельок часів других відвідин, приятельок добре мені знайомих, із достойностями і вадами так чітко викарбуваними на їхніх личках, чи міг я відшукати свіжих і таємничих незнайомок, кому раніше досить було шурхнути по піску садовою хвірткою і черкнути нею тріпотливі тамариски, щоб у мене почалося серцебиття? Великі їхні очі відтоді позападали, – одне те, що вони вже виросли з дитячого віку, а друге – чарівливі незнайомки, акторки романтичного першого сезону, про яких я не переставав збирати відомості, стратили для мене свою таємничість. Слухняно вволяючи мої примхи, вони стали для мене звичайними дівчатами-квітками, серед яких я, неабияк цим пишаючись, зірвав і забрав собі найпишнішу рожу.

Між двома бальбецькими декораціями, такими неподібними одна до одної, лягло кілька паризьких років, і на цьому довгому відтинку вмістилося стільки Альбертининих приходів! Я бачив її в різні роки свого життя і в різних її відмінах, що давало мені відчути красу залеглих між ними розлогів: у світлі цих довгих періодів, коли я її не бачив, сподибувана знову рожева істота різьбилася у прозорій далечині з такими таємничими тінями і так пластично! Зрештою, поставала вона зі зведення докупи не тільки чергових образів, що малювали для мене Альбертину, а й несподіваних для мене прикмет як великого її розуму та небуденної душі, так і вад її вдачі, прикмет, що ними Альбертина в цьому квітуванні, множенні самої себе в плотському буянні темних барв збагатила свою натуру, колись майже ніяку, а тепер незглибиму для вивчення. Бо істоти навіть омріяні, що здаються нам лише образом, якоюсь постаттю Беноццо Ґоццолі на зеленкавому тлі, яка спонукала нас вірити, ніби всі зміни, помітні при їхньому розгляді, залежать від того, звідки на них дивитися, залежать од відстані між картиною та нами, від освітлення – ці істоти, міняючись для нас, міняються й самі по собі. Постать, ледве колись означена на тлі моря, забуяла, стужавіла, зросла в обсязі.

Зрештою не тільки надвечірнє море жило для мене в Альбертині, але іноді й дрімота хвильок при березі місячної ночі. Бо часом, коли я вставав, щоб узяти книжку з батькового кабінету, моя приятелька просила дозволу прилягти. Її так зморювали вранішня й пообідня прогулянки на свіжому повітрі, що досить мені було відгодитися з кімнати бодай на хвильку, як я заставав її вже сонну. Простягнена як довга на ліжку, в позі такій природній, якої й зумисне не вигадаєш, вона здавалася гінкою квітучою стеблиною. І так воно було насправді, бо якби, заснувши, вона з людини не ставала рослиною, то чи поверталася б до мене знову, як у ці хвилини, здатність мріяти, притаманна мені без неї. Ось чому Альбертинин сон уможливлював подеколи кохання. На самоті я міг думати про неї, але мені бракувало її, я не володів нею. В її присутності я озивався до неї, але був надто відірваний від самого себе, щоб думати. Коли вона спала, потреба говорити відпадала, я знав, що вона не дивиться на мене, я міг усунутися від усього поверхового.

Склепивши очі, поринувши в забуття, Альбертина скидала з себе одну по одній усі ціхи своєї людськосте, що завдали мені стільки розчарувань від першого дня нашого знайомства. Нині вона жила несвідомим життям рослин, дерев, і хоч те життя здавалося відміннішим, дивнішим від мого, я був більшим його паном. Її я не тікало щохвилини, як під час розмови між нами, чорними ходами затаєної думки та погляду. Вона вбирала у себе все, що оточувало її зокола; вона хоронилася, замикалася, стискалась у своєму тілі. Тримаючи її в руках, з утопленим у неї поглядом, я мав таке враження, мовби володію нею до останку; з її пробудженням таке враження пропадало. Її життя було підлегле мені, овіювало мене своїм легким віддихом.

Я вслухався в цю таємничу, шелестку еманацію, тиху, наче морський легіт, чарівну, наче місячне сяйво, в те, що було її сном. Поки він тривав, я міг мріяти про неї, дивитися на неї, а як сон поглиблювався, міг торкатисяЛЇ, цілувати. В ці хвилини я любив її такою самою чистою, такою самою ідеальною, такою самою таємничою любов'ю, якою любив неживі творіння, ці красоти природи. І справді, коли вона засинала міцніше, то переставала бути лише рослиною; сон її, над берегом якого я мріяв, зі свіжою, невразливою для нуди, насолодою, – відкривав переді мною цілий краєвид. Сон її дихав на мене чимось не згірш заспокійливим, не згірш любашним, ніж тиха, мов озеро, бальбецька затока уповні місяця, тиха, як озеро, коли дерева ледь колишуться, коли, лежачи на піску, слухав би й слухав гомону кожної набіглої хвильки.

Входячи до покоїв, я приставав на порозі, не сміючи полохати тиші й не чуючи іншого шереху, окрім віддиху, що гас на її устах через рівні проміжки, ніби відплив, але дрімотніший і лагідніший. І в ту хвилю, коли моє вухо ловило цей божистий шерех, мені здавалося, ніби в ньому вміщалася вся особа, все життя чарівної полонянки, що спочивала оце переді мною. Вулицею без угаву торохкотіли карети, а її чоло залишалося однаково гладеньким і чистим, віддих однаково легким, задовольняючи елементарну потребу в кисні. Зрештою, бачучи, що сон її не порушено, я обережненько підходив ближче й сідав на стільця поруч із ліжком, а відтак і на ліжко.

Я бавив чудові вечори за розмовою та грою з Альбертиною, але найсолодші були ті з них, коли я оберігав її сон. Цокочучи, граючи в карти, вона була така природна, що жодна лицедійка не зголосилася б її наслідувати; її сон був для мене чимось суперорганічним. Її волосся, опадаючи вздовж рожевого личка, розсипалося по всій подушці, і часом якесь окремішнє рівне пасемце створювало такий самий малярський ефект, як гінкі і бліді місячні дерева, вишикувані у глибині рафаелівських картин Ельстірових. Коли Альбертинині уста були міцно зціплені, то її повіки під кутом мого зору видавалися тільки приплющені, аж виникав сумнів, чи й справді вона спить. Але й так ці склеплені повіки надавали її личку бездоганної цілости, не порушуваної очима. Є істоти, чиї обличчя стають напрочуд гарні й величні, коли вони позбавлені погляду.

Я обводив очима простерту переді мною Альбертину. Іноді по ній перебігала легка й незбагненна дрож – так листя кипить під несподіваним борвієм. Вона торкалася свого волосся, після чого, видимо, не втрапивши, куди їй кортіло, посилала до нього руку такими цілеспрямованими і свідомими рухами, аж мені здавалося, ніби вона от-от прокинеться.