Полонянка - Сторінка 9

Ця очевидність в очах людей і в його власних очах поривала барона над усе. Бо облада тим, що любиш, тішить над саму любов. Хто приховує від людей це своє володіння, часто чинить так лише з ляку, як би їхнього хлопця чи дівчину не перелюбили. І через таке обачне замовчування їхнє щастя убожіє.

Читач, може, пам'ятає, що Морель нахвалявся колись баронові звести молоду дівчину, власне, – цю Жюп'єнову сестреницю; щоб доп'ястися свого, він дасть слово женитися, а потім, зґвалтувавши її, "візьме ноги на плечі". Та по Морелевім освідченні про кохання до цієї дівчини пан де Шарлюс про все забув. А може, забув і сам Морель. Може, навіть між натурою Мореля, до якої він цинічно признавався, а то й спритно її випинав, та моментом тріумфу її на ділі, лежала ціла прірва. Сходячися з дівчиною, він прихилявся до неї, починав її кохати. Він мало знав самого себе і гадав, ніби покохав, може, навіть до смерти віку! Певна річ, його первісна хіть, його злочинний замір ще жевріли, але жевріли під такою корою інших почуттів, що ніхто не посмів би засумніватися, що скрипаль був нещирий, коли запевняв у серйозності свого колишнього грішного бажання. Зрештою якийсь короткий час – хоча він собі в цьому не признавався – шлюб малювався йому доконечною потребою. Морель терпів тоді на досить сильні корчі в руці й допускав, що може полишити скрипку. Але він забував справляти ліньки, лише коли музикував, отож мусив іти до когось на утримання, і він волів, щоб його утримувала Жюп'єнова сестрениця, ніж пан де Шарлюс; така комбінація давала йому більше волі, а також більший вибір жінок, – як серед нових швачок, яких би Жюп'єнова сестрениця схиляла бахурувати з ним, так і серед багатих дам, яким би він підсовував її саму. Те, що його майбутня дружина могла бути такою облудницею, що відмовилася б робити такі послуги, ні разу не спало Морелеві в голову. Зрештою, відколи корчі в руці минули, всі ці розрахунки відійшли на задній план, поступаючись місцем чистому коханню. Разом із грошовою підмогою від пана де Шарлюса їх було б цілком досить для скрипаля; тільки-но Морель оженився б, барон запевне перестав би бути такий вимогливий. Шлюб став невідкладною справою з огляду на Морелеве кохання, так і в інтересах його волі. Морель попросив руки Жюгі'єнової сестрениці, і дядько з нею перебалакав. Зрештою перемовини були зайві. Любов дівчини до скрипаля буяла круг неї, як її коси, коли вона їх розплітала, як радість у її млосних очах. У Мореля майже все приємне для нього чи вигідне породжувало однакові емоції й однакові слова, а часом навіть сльози. Він щирував – коли щодо нього можна вжити цього слова – з сестреницею Жюп'єна, і його речі були такі самі сентиментальні (сентиментальною квашею виставляють себе й молоді аристократи-легкобити перед чарівливими доньками казково забагатілих нуворишів), як колись геть плюгаві були його речі, виголошувані перед бароном, про її зведення та ґвалт. Хіба що тільки цнотливий ентузіазм щодо пожаданої особи, а також урочисті обіцянки змінювались у Мореля в супротивні почуття. Щойно дівчина переставала йому подобатися або щойно обіцянки робилися для нього утяжливими, та сама особа ставала йому неприємною. Така антипатія, яку він умів виправдувати у власних очах, дозволяла йому після кількох нервових нападів і повернення до рівноваги довести самому собі, що навіть із погляду високої моральности він вільний від усяких зобов'язань.

Так, під кінець перебування у Бальбеку Морель розтринькав невідомо на що всі гроші; не сміючи признатися в цьому панові де Шарлюсу, він почав міркувати, в кого б підлататися. Його навчив батько (який заборонив йому ходити в вічних "таперах"), що в такому разі треба написати до підходящої особи, що він хоче "перебалакати в особистій справі", що він просить "призначити йому ділове побачення". Ця магічна формула так зачарувала Мореля, що він, як я гадаю, волів би втратити гроші, ніж змарнувати для себе втіху попросити "ділового" побачення. З часом він переконався, що ця формула не має такої всесили, як він собі уявляв. Люди, до яких він зроду не звернувся б, аби не сутужні обставини, не квапилися відповідати йому через п'ять хвилин на листа про "ділове побачення". Якщо протягом дня Морель не діставав відповіді, йому не спадало на думку, що навіть за сприятливого розташування зірок адресата може не бути вдома, що йому саме надійшли інші пильні листи, що він подорожує або захворів тощо. Якщо з ласки долі Морелеві призначалося побачення на другий день, він озивався до жертви з такими словами: "Я, власне, здивувався, не діставши відповіді, я вже думав, чи не скоїлося чогось, але ви здорові нівроку" – тощо. Отож-бо, в Бальбеку, він попросив мене відрекомендувати його Блокові, з яким негречно повівся на тому тижні в потязі; але й словом не прохопився, що хоче побалакати про "справу". Блок, не вагаючись, позичив йому – або, точніше, схилив до позички Ниссіма Бернара – п'ять тисяч франків. Відтоді Морель обожнював Блока. Зі слізьми на очах він запитував себе, як би його віддячитися тому, хто врятував йому життя. Зрештою я зголосився упрохати пана де Шарлюса видавати Морелеві по тисячі франків місячних; ці гроші Морель мав переказувати Блокові негайно, щоб розплатитися таким чином дуже швидко. Першого місяця, ще під враженням Блокової доброти, Морель переслав йому без затримки тисячу франків; але потім знайшов, мабуть, інший, приємніший для себе вжиток для чотирьох тисяч, бо почав обкидати Блока болотом. Сама поява Блока псувала йому настрій, а Блок, забувши, скільки саме він позичив Морелеві, зажадав у нього три тисячі п'ятсот франків замість чотирьох тисяч (отож п'ятсот франків скрипаль уже заощадив!), на що Морель хотів відписати, що після такого шахрайства не заплатить більше жодного сантима, – хай його віритель ще перехреститься, що скрипаль узагалі не притягає його до суду. При цих словах очі йому палали. Він не посоромився заявити, що Блок і пан Ниссім Бернар не лише не мають права ремствувати на нього, а й повинні ще радіти, що він сам не ремствує на них. А ще Ниссім Бернар нібито сказав колись, що Тібо[14] грає не гірше за Мореля, отож скрипаль надумав був його запізвати, бо така заява могла зашкодити його кар'єрі, – але потім, оскільки французьке правосуддя, на його думку, зійшло на пси й особливо попускає жидам (Морелів антисемітизм щонайприродніше випливав із позички в ізраїльтянина п'яти тисяч франків), Морель уже не рипався виходити з дому без револьвера.

Такий Морелів стан дратливосте після періоду душевного розчулення мав незабаром окошитися на сестрениці жилетника. До такої одміни прислужився, не здогадуючись сам, пан де Шарлюс; адже він часто заявляв, анітрохи в це не вірячи, а щоб тільки подрочитися, що ледве вони поберуться, він перестане дбати про них і дасть їм буяти "на своїх крильцях". Цієї думки самої з себе було аж ніяк не досить, аби відірвати Мореля від нареченої; але, запавши йому в голову, вона могла колись хемічно сполучитися з іншими подібними до неї і стати гримучою сумішшю, націленою на розрив.

Стикався я, зрештою, з паном де Шарлюсом та Морелем не так-то вже й часто. Здебільшого вони встигали вже зайти до жилетникової майстерні, перш ніж я покидав дукиню; адже втіха, якої я зазнавав у її товаристві, була така сильна, що я забував не лише про своє хвилювання, пов'язане з очікуванням Альбертини, а й про годину її повернення.

Серед днів, коли я засиджувався у дукині Ґермантської, варто згадати один, ознаменований дрібною пригодою, жорстокий сенс якої дійшов до мене аж геть-то згодом. Того пообіддя дукиня Ґермантська подарувала мені – знаючи, як я люблю ці квіти – садовий ясмин, привезений з півдня. Розлучившися з дукинею, я пішов до себе, Альбертина вже вернулася; я зіткнувся на сходах з Андре, і та скривилася, почувши дурманний запах квітів.

"Як, ви вже вернулися?" – спитав я. "Оце тільки щойно; але Альбертина засіла за листа і сїіровадила мене". – "Вам не здалося, що вона замислила щось лихе?" – "Де там, вона, видко, пише до тітки. Але майте на увазі, Альбертина не любить надто міцних пахощів і буде не в захваті від вашого ясмину". – "Отже, я обмахнувся! Скажу Франсуазі, хай виставить букет на чорні сходи". – "Гадаєте, Альбертина не почує запаху від вас? Ясмин і тубероза мають найстійкіший аромат. Зрештою, мені здається, що Франсуаза пішла по якісь справунки". – "Як же тоді я втраплю, сьогодні я не прихопив із собою ключа". – "Ой, подзвоніть, та й годі, Альбертина відчинить. Тим часом, може, вернеться й Франсуаза".

Я попрощався з Андре. За першим дзвінком Альбертина прийшла відчинити, що було не просто, бо Франсуаза пішла, а Альбертина не знала, де запалюється світло. Зрештою вона зуміла мене впустити, але втекла від запаху ясмину. Я переніс ясмин у кухню; не дописавши листа (я так і не зрозумів чому) моя приятелька встигла податися до моєї кімнати й погукала мене. Я застав її розпростерту в моїй постелі. Наразі все це видавалося мені цілком природним, може, трохи дивним, але все-таки не вартим уваги. Альбертина, мало не впіймана з Андре, вигадала трохи часу, гасячи по дорозі до мене скрізь світло, щоб я не побачив її ліжка в неладі, і вдаючи, ніби саме писала. Але все це випливе згодом, хоча, зрештою, так і залишиться для мене таємницею.

Загалом, за винятком цього єдиного випадку, коли я вертався від дукині, все відбувалося нормально. Оскільки Альбертина не знала, чи не захочеться мені вийти з нею перед обідом, я зазвичай знаходив у передпокої її капелюшок, плащ, парасольку; вона залишала їх там про всяк випадок. Якщо, вступивши, я помічав її речі, в домі ставало легко дихати. Я відчував, що замість розрідженого повітря його виповнює щастя. Смуток де й дівався, ці дрібниці заповідали мені посідання Альбертини, я біг до неї.

Тими днями, коли я не заходив до дукині Ґермантської, я, щоб убити час до повернення приятельки, проглядав якийсь Ельстірів альбом, Берґоттову книжку, Вентейлеву сонату.

Витвори мистецтва, звертаючись на позір єдино до зору та слуху, проте вимагають, щоб і наша пробуджена свідомість тісно співпрацювала з цими двома органами чуття; я машинально снував тоді мрії, які ще незнайома Альбертина збудила в мені колись; мрії, прибиті потім буденщиною.