Полонянка - Сторінка 10

Я кидав їх у фразу музиканта чи в образ маляра, ніби в горнило; насичував ними книжку, яку читав, і вона від цього оживала. Але й Альбертина неабияк вигравала від цього перенесення в один із двох світів, куди ми маємо доступ і де можемо поміщати навперемін один і той самий предмет; таким чином вона уникала гнітючого тиску матерії, аби ширяти у вільних просторах думки. І на якусь мить нудна дівчина будила в мені палкі почуття. Тоді вона набувала подоби якогось твору Ельстіра чи Берґотта, я млів і танув, побачивши її силою уяви чи мистецтва.

Незабаром мене попереджувано, що Альбертина саме вернулася; при чому було заборонено називати її ім'я, коли в мене хтось сидів, скажімо, Блок; тоді я затримував його ще на хвилю, щоб він не міг спіткатися з моєю подругою. Адже я приховував від усіх, що вона мешкає в мене, ба навіть що я приймаю її в себе, – так я боявся, щоб котрийсь із моїх приятелів не став коло неї смалити халявки, не став чигати на неї на вулиці або щоб, зіткнувшися з ним у коридорі чи в передпокої, Альбертина не могла подати якогось знаку чи домовитися про зустріч. Потім я чув шелест сукні: то Альбертина йшла до моєї кімнати; з делікатности (і, звичайно, з намагання, як колись під час наших обідів у Ла-Распельєр, уникати всього, що підсичувало б у мені ревнощі) вона не входила до мене, знаючи, що я не один. Але не тільки через це – дійшло до мене зненацька. Пригадалося: я знав першу Альбертину, потім нараз вона змінилася в іншу, сьогоднішню. І цю метаморфозу я міг приписати єдино собі. Все те, в чому вона легко, навіть охоче мені признавалася, як ми були добрими приятелями, завмерло на її устах, відколи вона побачила, що я її кохаю, або відколи, не називаючи цього прямо любов'ю, здогадалася про моє інквізиторське почуття, яке прагне допитуватися, страждає, коли допитається, і прагне ще більше. Від того дня вона від мене крилася. Вона обминала мою кімнату, коли гадала, що я там із кимось (часто навіть не з приятелем, а з якоюсь приятелькою); і це вона, чиї очі перше так спалахували, коли я казав про якусь дівчину: "Треба її запросити, тобі було б так цікаво з нею познайомитися". – "Але ж вона, як ви називаєте, "підозрілого штибу". – "Що ж, тим потішніше для нас". На той час я, певне, міг би докопатися до всього. Мені навіть видається, що там, у казино, вона відліпилася грудьми від грудей Андре не через мене, а через Коттара, щоб той чого доброго (так, мабуть, думала вона) її не обмовив. А проте вже тоді вона починала замикатися в собі, перестала щирувати зі мною, стала огляднішою в жестах. Потім зачала уникати всього, що могло мене занепокоїти. Вона звірялася мені, наївнякові, про ті шматки свого життя, яких я не знав, щбб виставити їх як цілком невинні. Тепер дівчина стала невпізнанна; якщо я був не сам, Альбертина йшла прямо до себе, йшла не лише з бажання мені не заважати, а щоб показати, що ніхто інший її не цікавить. Одного вона вже не зробила б для мене зроду, того, що робила, коли мені було до цього байдуже – і робила залюбки саме з цієї причини, – а саме: зізнання. Я був рокований назавше, як слідчий суддя, робити непевні висновки з необачно кинутих слів, сподіваючися витлумачити їх без дошукування провини. І тепер я назавше залишався для неї ревнивцем і суддею.

Наші заручини насувалися з невідворотністю процесуальної дії, і наречена при цьому бентежилась, як злочинниця. Тепер вона міняла розмову, як ішлося про чоловіків та жінок ще нестарого віку. Коли ще не підозрювала мене в ревнощах, я міг розпитувати її про все, що мене цікавило. Таку пору не слід просипати. Саме тоді наша приятелька розповідає нам про свої втіхи і навіть про те, до якого лукавства вдається, аби приховати їх від інших. Нині вона зі мною не "щирувала", як колись у Бальбеку, чи то не хотіла виставляти себе в невигідному світлі, чи намагалася приховати причину своєї видимої холодности до мене, те, що я їй набридав, до того ж моє добре ставлення до неї підказувало їй, що зовсім зайве примилятися до мене так, як примиляються інші, щоб узяти від мене більше за них. Тепер вона вже не сказала б мені, як тоді: "Я не така дурна, щоб відкривати свої почуття, навпаки: як мені хто до мислі, я вдаю, ніби не звертаю на нього уваги. Так нікому нічого не вгадно". Гай-гай! Он якої заспівала мені колишня Альбертина з її вдаваним щируванням та байдужістю до всіх! Тепер вона вже не обстоювала свого давнього правила! Нині вона зводила це правило до того, що в розмові зі мною так висловлювалася про кожного, хто чимось мене дійняв: "Ет, або я знаю! Та я її й не розгледіла, – так собі, якась нікчема!" І лише вряди-годи, випереджаючи чутки, які могли дійти до моїх вух, вона зізнавалася мені в чомусь, але ці зізнання, подані так, щоб спотворити й перекрутити всю правду, самі зраджували свою брехливість.

Наслухаючи кроків Альбертини з утішною думкою, що цього вечора вона вже не піде, я розкошував свідомістю того, що для цієї молддої дівчини, з якою я колись і мріяти не смів запізнатися, вертати щодня додому означає вертати до мене. Блаженство таємничости й чуттєвости, минуще й уриване, якого я зазнав у Бальбеку того вечора, коли Альбертина ночувала в готелі, зросло, устаткувалось, виповнило мою колись порожню оселю тривалим запасом хатнього затишку, затишку майже родинного, роз'яснючи навіть коридори; той солодкий затишок щедро напоював усі мої почуття в достотному розумінні, то, коли я був сам, – в уяві, в очікуванні на її повернення. Коли я чув, як зачиняються двері до її покоїв, а в мене тоді сидів приятель, я намагався чимшвидше позбутися його, випроваджуючи його аж на сходи, часом навіть спускався з ним на кілька приступок. Альбертина виходила мені назустріч у коридор. "Стривайте, я піду роздягнутися, а вам пришлю Андре; вона заскочила на хвилинку, сказати вам "добраніч". І, не скинувши ще великого сірого шарфа, накинутого на шиншиловий точок (мій ще бальбецький подарунок), вона зникала у своїй кімнаті, буцімто здогадуючись, що Андре, уповноважена мною стежити за нею, мала, подаючи мені подробиці, згадуючи про зустріч із одним знайомим, унести щось конкретне в ті незнані обшири, куди вони вдвох ходили на цілоденну й неуявленну прогулянку.

Вади Андре викристалізувалися, вона була вже не така мила, як до першого знайомства.Тепер у ній чаїлася якась тривожна їдь, ладна зірватися морським вихором на першу-ліпшу мою згадку про щось приємне для Альбертини та для мене. А проте Андре могла ставитися до мене краще, ніжніше, ніж люди миліші за неї. Доказів для цього я мав чимало. Але найменший об'яв чужого щастя, якщо це щастя не йшло від неї, дошкуляв їй, виводив із себе, як грюкіт надто сильно прибитих дверей. Вона визнавала страждання, до яких була непричетна, але не визнавала таких самих утіх; коли бачила, що я хворий, побивалася, співчувала, гляділа б мене при потребі, та якщо я чимось тішився, якщо радів, згортаючи книжку й кажучи: "О, я провів дві розкішні години, читаючи цікавого автора", мої слова, які справили б приємність моїй матері, Альбертині, Роберові, викликали в Андре ніби якесь обурення, може, якусь чисто нервову нехіть. Мої радощі завжди дратували її, їй несила було з цим критися. Ці вади були обтяжені іншими, серйознішими; одного разу, коли я згадав про молодика, чудового гравця у спортивні ігри, в гольф, але невігласа в усьому іншому, сподибаного мною тоді, як він гуляв з їхньою "ватагою" в Бальбеку, Андре ядуче захихотіла: "А чи знаєте ви, що батько його злодій, ледве не попав за грати. Хай вони собі костричаться, а я роздзвоню все це на цілий світ. Хай позивають мене за наклеп. Я наведу такі докази, що ну!" Очі в неї блищали. Потім я довідався, що батько не допустився жодного порушення і Андре знала про це краще за інших. Але їй примарилося, що син гордує нею, от вона давай шукати, чим би йому дошкулити, як би його зганьбити, – вигадала цілу історію, подумки складаючи проти нього свідчення, і доти гаптувала її канву всілякими подробицями, аж поки, мабуть, і сама в це повірила. Отож-бо на теперішньому щаблі (поминаючи навіть її короткі й злісні випади) я волів би її не бачити, бодай через її недоброзичливу підозріливість, яка оперізувала крижаним і кусливим пасом її справжню натуру, – натуру теплішу й ліпшу. Але відомості, які вона єдина могла мені постачити про мою подружку, були для мене занадто цінні, щоб я наважився знехтувати таку рідкісну нагоду їх здобути. Андре переступала поріг, зачиняла двері і складала свої реляції; вони здибали одну приятельку, – між іншим, Альбертина ніколи мені про неї не згадувала. "Про що вони розмовляли?" – "Не знаю, я скористалася з того, що Альбертина не сама, і пішла по вовну". – "По вовну?" – "Авжеж, Альбертина просила мене". – "Не треба було йти, вона зумисне хотіла позбутися свідків". – "Але вона просила мене про це ще до зустрічі з приятелькою". – "А!" – зітхав я з полегкістю. За хвилю в мені знов оживала підозра; хто знає, може, Альбертина домовилася з приятелькою про побачення й вигадала привід, щоб зостатися з нею сама? Зрештою, чому я певний, що Андре говорить усю правду? Може, вона у змові з Альбертиною?

Наше кохання тим палкіше, – казав я собі в Бальбеку, – чим несамовитіші наші ревнощі до вчинків коханої; ми відчуваємо, що, якби вона розповіла нам усе, нам, певне, легко було б зцілитися від любови. Даремно ми криємося з ревнощами; той, хто їх будить, швидко їх відкриває і пускається на хитрощі. Він намагається ошукати нас, приховуючи те, що може завдати нам болю, і таки нас ошукує, оскільки нас не попереджено, чому якась незначна репліка мала б зрадити приховану в ній брехню; для нас це репліка як репліка; її сказано обережно, а ми слухаємо її через верх. Потім на самоті нам знову спадає ця фраза, і ми відчуваємо, що вона якось розминається з дійсністю. Та чи добре ми її собі пригадуємо? У нас народжується "самосійний" сумнів щодо надійности нашої пам'яти; цей сумнів із тих, коли в певному нервовому стані ми ніяк не можемо згадати, чи засунуто на дверях засовець, і б'ємося над цим за п'ятдесятим разом достоту, як і за першим; певно, можна без кінця повторювати одну й ту саму чинність, але вона так і не залишить по собі точного й спасенного спогаду.