Полонянка - Сторінка 11

Але тут принаймні можемо зачинити двері п'ятдесят перший раз, тимчасом як ота тривожна фраза живе у минулому в непевному звучанні, якого нам не відтворити. Тоді ми починаємо перебирати інші репліки, за якими не стоїть нічого; а єдині ліки нехтуємо: невідомість, небажання щось знати. Тільки-но вихлюпнуться назовні наші ревнощі, та, що є їхнім предметом, бачить у них недовіру – виправдання ошуканства. Зрештою в намаганні щось з'ясувати ми перші починаємо ошукувати, брехати. Андре, Еме присягаються нам тримати язик за зубами, та чи додержать своєї присяги? Блок не міг обіцяти нічого, бо нічого не знав. Досить Альбертині побалакати з ними, і вона швидко з допомогою того, що Сен-Лу називав "перехресним вогнем", вивідає, що я їй брешу, прикидаючись байдужим до її вчинків і морально нездатним за нею шпигувати. Ось чому дрібний фрагмент відповіді, що принесла мені Андре, через свою появу після моєї безконечної і постійної непевности (непевносте того, що робить Альбертина), був надто туманний, щоб завдати болю; для ревнощів він був тим, чим для гризоти є початок забуття та його заспокійлива мла. Але цей фрагмент породив зараз же нові запитання. Досліджуючи частку великого обширу, простертого довкола мене, я здолав лише відсунути те невідоме, яким є для нас реальне життя іншої людини, коли ми хочемо справді його собі уявити. Я розпитував Андре далі, тоді як Альбертина з сором'язливосте і з бажання дати мені більше часу на розпити (чи вона здогадувалася про щось?) навмисно довго переодягалася у своїй кімнаті.

"Мені здається, що Альбертинині дядько й тітка мене люблять", – кинув я неуважно, забувши про вдачу Андре. Аж це побачив, як розпашіле її личко псується на очах; мов скислий сироп, воно нібито помутніло. В кутиках рота залягла гіркота. Нині в Андре не зосталося вже нічого з тих дівочих веселощів, які вона, як і все її гроно, навіть попри свою хоровитість, розточувала першого року мого перебування в Бальбеку і які зараз оце гасли в неї так швидко. Правда, відтоді Андре взяла кілька років на плечі. Проте я, наперекір Андре, перш ніж вона йшла додому обідати, пробував її розворушити. "Одна душа шаленіє за вами", – хвалився я. Одразу промінь радощів осявав її погляд; вона мала такий вираз, ніби й направду мене кохала. Уникаючи дивитись на мене, вона ставала нараз круглоока-круглоока, з зіньок бризкав сміх. "А хто це такий?" – питала вона з наївним і лакомим зацікавленням. Я називав його: байдуже, хто то був – Андре світилася щастям.

Наставала година розлуки, і вона прощалася. З'являлася Альбертина в негліже, вона вдягала якийсь гарний крепдешиновий пеньюар або кімоно – про деталі їхнього крою я дізнався в дукині Ґермантської, а пані Сванн доповнила їхній опис у листі, почавши його так: "Після Вашого тривалого зникнення я вже була подумала, читаючи Вашого листа з приводу моїх tea gown[15], що я спілкуюся з духом". Взута Альбертина була в чорні черевички, розшиті діямантами (Франсуаза в'їдливо охрестили їх "капцями"), достоту такі, як носила ввечері у себе вдома дукиня Ґермантська: Альбертина побачила їх у вікно. От і завелися в Альбертини трохи згодом пантофельки: одна пара золочена шевро, друга шиншилова, ці черевички тішили мене, бо ті й ті були ніби знаком (інші ні про що не свідчили), що вона мешкає у мене. Мала вона ще й інші речі, одержані не від мене, приміром, гарний золотий перстеник. Я милувався на орлі крила. "Це від тітки, – сказала вона. – Все-таки тітка часом до мене добра. Він мене старить, бо подарований на моє двадцятиріччя".

Альбертина кохалася в цих гарних речах куди більше, ніж дукиня. Подібно до всякої перешкоди, що ускладнює посідання (як для мене хвороба: вона робила мені подорожі такими важкими й бажаними), убозтво, щедріше тут за багатство, дає жінкам щось більше за туалет, якого вони не можуть справити: бажання мати цей туалет, а вкупі з бажанням і справжню, докладну й глибоку обізнаність із ним. Обоє – Альбертина, бо не могла купити ці речі, я, бо, замовляючи їх, намагався зробити їй приємність – скидалися на двох студентів, заздалегідь обізнаних із картинами, обраними для огляду в Дрездені чи там у Відні. Натомість багаті жінки серед тьми-тьменної своїх капелюшків та суконь нагадують відвідувачок, у кого прихід до музею – якому не передує жодне прагнення – породжує лише запамороку, змору та нудьгу. Якийсь точок, соболине манто, пеньюар від Дусе з рукавами на рожевій підшивці набували величезної ваги для Апьбертини, яка їх помітила, вподобала і, завдяки винятковості й конкретності свого бажання, виокремила з усіма деталями у порожнечі, де чудово вирізнялися підбій чи стьожка. Те саме, тільки на інший лад, осягав я, ходячи до дукині Ґермантської, аби з'ясувати, в чому полягає унікальність, досконалість, шик даної речі, а також неповторність фасону кутюр'є. Такої вагу ані чару вони, звичайно, не мали для дукині, ситої, ще без усякого апетиту, і мали б їх для мене, якби я їх бачив кілька років тому, супроводжуючи якусь чепуруху в нуднім її поході до кравчині.

Поступово Альбертина сама робилася елегантною дамою. Я замовляв для неї тільки речі у своєму роді найкращі, з усіма тонкощами, гідними дукині Ґермантської чи пані Сванн, і таких речей у неї дедалі більшало. Але це мало її обходило, відколи вона полюбила їх заздалегоди і кожну окремо. Якщо хтось захоплюється спершу одним, а потім іншим маляром, то, зрештою, спалахне любов'ю до цілого музею, і любов'ю далеко не холодною, бо складається вона з шерегу захоплень, захоплень у кожний період часу виняткових, але кінець кінцем зведених докупи й помирених між собою.

Альбертина, зрештою, не була пустою лялькою; вона багато читала, коли зоставалася сама, і читала мені, коли ми бували разом. Її кмітливість вражала. Вона зізнавалася, не маючи, зрештою, рації: "Я жахаюся на думку, що без вас так би й лишилася дурепою. Не сперечайтеся. Ви відкрили мені світ думок, про які я й гадки не мала; і те невеличке, чим я стала, я завдячую лише вам".

Те саме казала вона колись і про мій уплив на Андре. Чи котрась із них відчувала щось до мене? І що становили Альбертина та Андре самі собою? Аби про це довідатися, вас треба б стриножити, перестати жити в ненастанному очікуванні вас, очікуванні, коли ви стаєте щораз іншими; щоб упіймати ваш образ, треба вас розлюбити, не бути вже свідком ваших нескінченних і завжди разючих з'яв, о дівчата, о тремкий променю, в якому ми тріпочемо, бачучи, як ви з'являєтесь раз у раз, і ледве годні впізнати вас у запаморочливій швидкості світла! Може, ми нічого б не знали про цю швидкість і все видавалося б нам нерухомим, якби голос плоті не казав нам бігти до вас, до вас, о золоті блискітки, завжди такі одмінні й завжди не такі, як ми сподівалися! За кожним разом дівчина так різниться від тієї, якою була доти (бо з появою її перед нашими очима летить шкереберть наша пам'ять про неї і наше жадання), що сталість удачі, якою ми її наділили, виявляється звичайнісінькою фікцією, таким собі загальником. Нам кажуть, що оця гожа дівчина ніжна, любляча, сповнена найтонших почуттів. Наша уява вірить цьому на слово: коли перед нами вперше під пухнастим кружком білявого волосся постає диск її рожевого личка, ми майже лякаємося, що ця надто доброчесна сестра остудить нас самою своєю цнотою, що вона ніколи не стане для нас омріяною коханкою. Скільки освідчень, повіривши в шляхетність її серця, робимо ми їй із першої нашої зустрічі, скільки планів снуємо разом! Але за кілька днів ми вже шкодуємо, що виказали таку довірливість, бо рожеве дівча за другим разом поводиться з нами, наче хтива фурія. Не ручуся, що після кількаденної вібрації, коли рожеве світло показувало нам миготливі чергові подоби, зовнішній movimentum[16] не змінив самого вигляду тих дівчат; те саме могло спіткати моїх бальбецьких приятельок.

Вам хвалять лагоду, чистоту якоїсь дівиці. Та потім ви відчуваєте, що рам кортить чогось пікантнішого, і заохочуєте її бути сміливішою. Душею яка вона – перша чи друга? Може, й перша, але здатна пристосуватися до стількох розмаїтих можливостей у буйному потоці життя. Весь поваб іншої дівчини в безмилосерді, як, скажімо, в отої грізної бальбецької скакухи, що мало не топталася під час стрибків по головах переляканих стариганів; ми сподівалися розтопити його, та ба, яке розчарування! Коли ми говоримо їй ніжні слова, підсичувані спогадом про її брутальність щодо інших, то бачимо раптом новий її лик і чуємо від неї, – і це лише увертюра! – що вона сором'язлива, що за знайомства з кимось німіє зо страху і що тільки через два тижні могла б із ним побалакати спокійно! Криця перевелася на бавовну, нам уже не треба чогось розбивати у цій дівчині, бо вона сама собою втратила свою стійкість. Сама собою, але, мабуть, і з нашої вини, бо наші ніжні слова, спрямовані до живого образу Брутальности, спонукали її – може, без усяких розрахунків з її боку – бути м'якшою. (Що нас спіткало розчарування лихо, зрештою, невелике, бо вдячність за таку сумирність, певно, вимагала від нас більшого, ніж утіха від приборкання зухвальства.)

Звичайно, може настати такий день, коли навіть наших сонцесяйних дівчат ми наділимо виразнішим характером, але наділимо тільки через те, що вони перестануть цікавити нас, що їхня поява вже не буде для нас видивом чогось незвичайного і перед цими новими втіленнями нам не тьохкатиме в серці. їхня незмінність буде вислідом нашої байдужости, яка віддасть їх на суд розуму. Розум, зрештою, не ухвалить надто категоричного вироку: визнавши, що якась вада, дуже помітна в однієї юнки, в іншої, на щастя, відсутня, ми зауважимо, що цій ваді протиставлена якась висока прикмета. Отак із фальшивого розумового суду (правочинного щойно тоді, коли ми перестаємо кимось цікавитися) випливають окреслені, постійні характери дівчат, промовляючи нам не більше, ніж дивовижні, бачені щоденно личка, коли в запаморочливій швидкості нашого очікування вони показувалися щодня, щотижня, надто несхожі між собою, аби ми могли – в цьому нестримному гоні – класифікувати і визначати ранги. Про наші почуття точилося розмов чимало, не хочеться тут повторюватися. Часто кохання – це лише пов'язання дівчини (інакше вона знемиліла б нам) із биттям нашого серця, невідлучним від нескінченного безплідного очікування, коли панянка нас одного разу "підманула, підвела".