Полонянка - Сторінка 18

Ми навіть боїмося, що покохаємо її знов у разі нової розлуки. З Альбертиною я ще до цього не дійшов. Її брехня, її зізнання змушували мене дедалі дошукуватися істини. З брехнею вона не розминалася, ба більше, їй мало було брехати як усякій істоті, яка відчуває себе коханою, вона була просто стобрехою: навіть висловлюючи про когось нібито правду, щоразу казала щось інше; між її зізнаннями, рідкими, уривчастими, залишалися – в тому, що пов'язувалося з минувшиною, – великі білі прогалини, де я мусив накреслити, а для цього спершу вивчити, її життя.

Що ж до теперішности (наскільки я міг тлумачити пророчі Франсуазині слова), то тут Альбертина вже навіть не побріхувала, а просто в брехунівку заїздила, тож "одного чудового дня" мені таки мало б відкритися те, що буцімто знала Франсуаза (вона давала, ніби їй відомо все, тільки вона не хоче мені сказати) і про що я не смів її питати. Зрештою у Франсуазі жевріли, звичайно, ті самі заздрощі, які штовхали її колись переслідувати Евлалію, от вона верзякала всіляку бредню і напускала такого туману, що зразу пахло інсинуацією, скажімо, запевняла, що сірома бранка (аматорка жінок) збиралася пошлюбити будь-кого, тільки не мене. Якби це було так, то звідки Франсуаза, попри свою радіотелепатію, прознала б про це? Звісно, Альбертинині розповіді не можуть розв'язати цієї загадки, бо щодня були такі строкаті, як кольори дзиґи, коли та перестає крутитися. Зрештою було видно, що Франсуазиними устами промовляє зненависть. Не минало й дня, щоб я, коли вдома не було матері, не вислуховував, набравшись терпіння, таких-от натяків: "Звісно, панич людина добра, і я завжди буду паничеві вдячна (напевно, Франсуаза мовила так, щоб спонукати мене купити собі права на її вдячність), але дім наш заповітрений, відтоді як паничева доброта впустила сюди лайдацтво, відтоді як сам розум потурає дурепі, якої світ не бачив, відтоді як ум, манери, дотеп, гідність справжнього княжати дають собою поневіряти найплюгавішій і найвульґарнішій ледащиці, дозволяють тесати собі кілки на голові й принижувати мене, а я ж бо вже сорок років, як у вашій родині".

Франсуаза дихала лихим духом на Альбертину надто за те, що нею, Франсуазою, має командувати ще хтось, окрім нас; а також за те, що їй додавалося хатньої роботи, що наша стара служниця надсаджує своє здоров'я (а проте сама вона відмовлялася від сторонньої допомоги: "Так, ніби я ні на що не придатна!"). Оце й була справжня причина її дратівливости, вибуху її злости. Звичайно, вона прагнула вигнання Альбертини-Естер. То було заповітне Франсуазине бажання. Якби це відбулося, стара служниця втішилася б. Але, на мою думку, грало тут ролю не лише це. Така зненавида могла виникнути лише в розбитому тілі. І ще більше, ніж шани, Франсуаза потребувала сну.

Поки Альбертина переодягалася, я, налаштований діяти, схопив слухавку і викликав невблаганні Божества, але тільки нарвався на їхню лють, яка знайшла свій вираз у слові: "Зайнято". Справді, Андре з кимось розмовляла. Чекаючи, поки вона закінчить, я міркував, чому (коли стільки малярів намагаються воскресити жіночі портрети XVIII сторіччя, де вигадлива мізансцена є приводом до гримасок очікування, невдоволення, цікавосте, мрійливосте) жадний із наших сучасних Буше[19] чи Фрагонарів не намалював замість "Листа" "Клавесину" тощо сцени, яку можна б назвати "Біля телефону": на устах у слухачки грає мимовільний усміх, тим щиріший, що слухачка певна, що ніхто її не бачить.

Нарешті Андре почула мене: "Ви завтра прихопите з собою Альбертину?" – спитав я; вимовляючи Альбертинине ім'я, я згадав про ревнощі, які збудив у мені Сванн, говорячи свого часу на рауті у принцеси Ґермантської: "Зайдіть по Одетту". Я подумав тоді, яка сила таїться все-таки в імені, що, на слух усіх і на слух самої Одетти, лише у Сваннових устах лунало по-власницькому. Узяти зажма і звести до одного слова ціле життя – яким же це солодким видавалося мені щоразу, коли я був закоханий! Але по-справжньому ти можеш це слово вимовити, коли воно вже тобі збайдужіло, або коли звичка, не пригашуючи свіжосте почуття, обертає відраду в муку. Лжа – це абищиця, як мовиться, що вибрешемо, те й наше, та й підноситься все з усмішечкою, без усякої думки про шкоду ближньому, а все ж лжа – це лжа. Одначе ревнощі терплять лжу, бачучи більше, ніж вона виставляє для ослони (нерідко наша подружка відмовляється провести з нами вечір і йде натомість до театру, аби тільки ми не бачили, як зле вона виглядає), й заразом лишаються сліпі до того, що криє в собі правду. Але вирвати затаєне вони не годні, бо ті, хто клянеться не брехати, навіть із ножем при горлі ні за що не зрадять самих себе. Я знав, що тільки я в розмові з Андре можу вимовити в такий спосіб: "Альбертина". А проте я відчував, що я ніщо для Альбертини, для Андре, для себе самого. А ще я розумів, об який мур б'ється любов. Ми собі уявляємо, що її об'єкт – це істота, яка може лежати біля нас, замкнена в тілесній оболонці. Гай-гай! Любов – це розпростертість цієї істоти на всі пункти простору й часу, які ця істота займала і буде займати. Якщо ми не маємо, як вона, контакту з конкретною місцевістю, з конкретною годиною, то ми не володіємо й нею самою. Ми не можемо сягнути всіх цих пунктів. Якби хтось нам їх указав, ми ще, може, здолали б дотягнутися до них. Але ми шукаємо помацки, не знаходячи їх. Звідси недовіра, заздрість, переслідування. Ми марнуємо дорогий час на манівцях і проходимо повз правду, так і не вхопивши тропи.

Аж це одне з гнівливих божеств, поставлених над меткими як дзиґа, служницями, обурилося, що я взяв слухавку і мовчок. "Прошу пана, номер вільний, я давно вже з'єднала вас, глядіть – роз'єднаю". Але далі нагінки воно не пішло і, викликаючи Андре, сповило її – подібно на великого поета, яким є завше телефоністка, – особливою атмосферою оселі, дільниці, самого життя Альбертининої приятельки. "Се ви?" – спитала Андре, чий голос долетів до мене як стій завдяки Богині, наділеній владою надавати звукам блискавичної швидкосте. "Послухайте, – відповів я, – їдьте куди хочете, хоч на край світу, тільки не до пані Вердюрен. Треба будь-що віднадити від неї Альбертину".– "Але ж... бачте, вона якраз туди завтра й вибирається". – "А!"

Тут мені довелося на хвилю урвати й насваритися, бо Франсуаза – ніби то було щось прикре, як щеплення віспи, і таке саме небезпечне, як літак, – відмовлялася навчитися телефонувати, що звільнило б нас від мороки брати рурку (вона могла б це легко освоїти), зате одразу впихалася до моєї кімнати, щойно тільки я заводив довірчу розмову, не призначену для її вух. Нарешті вона вийшла, пововтузившись коло розкиданих речей, які лежали від учора і могли любісінько залишатися на своєму місці ще годину, та підкинувши у вогонь поліно, хоча мені й так гаряче було від того, що в мене стоять над душею, а також зі страху, що мене роз'єднає телефоністка. "Даруйте, – сказав я Андре, – мені тут заважали. Чи певна то річ, що завтра вона збирається до Вердюренів?" – "Цілком певна, але я можу сказати, що вам це не до душі". – "Ні, навпаки, можливо, я виберуся з вами". – "Ах!" – вигукнула Андре голосом уявки невдоволеним і нібито зляканим моєю одвагою, у якій, зрештою, мене тільки утвердила. "Що ж, до побачення, перепрошую за зовсім даремний дзвінок". – "Що ви! – заперечила Андре і додала (в міру того як телефон увіходив у вжиток, телефонні розмови почали розцяцьковувати орнаментом особливих фраз, достоту як колись "чаювання"): – Дуже була рада почути ваш голос".

Я міг би сказати те саме, і то щиріше, ніж Андре, бо від якогось часу був дуже чутливий до її голосу, хоча спершу не помічав, що він так різниться від інших. Пригадалися мені ще й інші голоси, голоси переважно жіночі, одні вповільнені точністю питання і напругою уваги, інші задихані, навіть уривані, на хвилі ліричної оповіді; пригадалися по черзі голоси кожної знайомої дівчини в Бальбеку; потім голос Жільберти, потім – бабусі, потім – дукині Ґермантської; всі вони були відмінні, сказати б, скуті ковалем на мову кожної, зугарні грати кожен на своєму інструменті, і я подумав, яким благеньким повинен видаватися концертик у Раю трьох-чотирьох янголів-музик із образів давніх майстрів, коли злинає до Бога десятками, сотками, тисячами голосів зграйна, гримка, хорова Алілуя. Перш ніж покласти слухавку, я подякував кількома покутними словами Тій, що верховодить над швидкістю звуків, за її ласкаву згоду вжити своєї влади, аби з льоту доправити на місце мої смиренні слова, зробивши їх швидшими за громову гуркотняву. Але моя подяка зависла в повітрі – сполучення урвано.

Альбертина вступила до мене в чорній атласній сукні, яка ще підкреслювала її блідість, роблячи з неї анемічну і холеричну парижанку, хирну від браку повітря, міської тісноти і, може, від нахилу до гріха. Очі її здавалися тривожно-верткими, бо їх не веселила рожевість щічок. "Вгадайте, – сказав я, – кому я оце телефонував? Андре". – "Андре? – скрикнула Альбертина з надмірними, як на таку просту новину, подивом і хвилюванням. – Маю надію, що вона не забула вам сказати, що ми спіткали недавно пані Вердюрен?" – "Пані Вердюрен? Не пригадую", – відповів я з такою міною, ніби думав про щось інше: не хотілося показувати, що мене обходить ця зустріч, і зраджувати Андре, яка сказала мені, куди Альбертина вибирається взавтра. Та хто знає, чи Андре не зраджує мене? Може, завтра вона доповість Альбертині про моє прохання ні за що не пускати її до Вердюренів? Хто знає, може, вона вже призналася, що це не перше таке доручення з мого боку? Вона хрестилася, що держка на язик, але її присяганням перечило те, що від якогось часу з личка Альбертининого зникла довіра, якою вона обдаровувала мене так довго.

Любовні досади іноді прищухають, але тільки з тим, щоб відродитися в іншій відміні. Ми бідкаємось, бачучи, що кохана вже не кидається нам на шию, не жартує з нами, як попервах, надто ж болить нам те, що, втративши жагу до нас, вона знов запалюється нею до інших; потім від цього страждання відриває нас нова, ще лютіша мука: підозра, що вона нас одурила стосовно вчорашнього вечора, що вона, звісно, зрадила; ця підозра теж розвіюється, ніжність коханки нас заспокоює; аж це в умі спливає якесь забуте слівце; нам хтось сказав, що вона "вулкан", а з нами вона завше стримана; ми пробуємо уявити, як вона яріє з іншими, ми відчуваємо, як мало ми важимо для неї, ми бачимо вираз нудьги, туги, смутку, який з'являється на її обличчі в нашім товаристві; ми помічаємо (що те похмуре небо) буденні сукні, які вона вдягає для нас, приберігаючи для інших туалети з тих ранніх часів, коли вони так і брали на себе наші очі.