Полонянка - Сторінка 19

Натомість, якщо вона з нами лагідна, яке це блаженство! Та за мить, побачивши її заклично висунутий язичок, ми думаємо про те, як часто в такий самий спосіб надила вона дівчат. . Може, навіть, як вона зі мною і не думає про них, цей знак – що то звичка! – став уже машинальним? І відчуття, що з нами їй нудно, повертається. Аж це страждання враз мізерніє на думку про паскудну таємницю її життя, про невідомі зелені затишки, де вона побувала і де може бувати й нині о тій порі, коли вона не з нами, якщо тільки не збирається втекти туди назавше; про місця, далекі від нас, місця не наші, де вона щасливіша, як із нами. На такому повільному вогні й обертається рожно наших ревнощів.

Ревнощі це ще й демон, якого нам годі заклясти; він усе вборсується, все вилазить назад, під новою машкарою. Хіба ми здолаємо вигнати їх усіх, утримати при собі кохану, якщо Нечиста Сила завжди прибере нової, ще несамовитішої подоби: розпачу, що ми здобули її вірність лише силою, розпачу від браку взаємности?

Попри всі примиляння до мене в певні вечори, Альбертина вже не виказувала, як у Бальбеку, тих стихійних відрухів, коли вона мовила: "Який ви милусь!" і коли її душа, здавалося, горнулася до мене без усяких застережень та перешкод. Перешкоди виникли тепер, і вона з ними крилася, певно, маючи їх за невикорінні, непозбутні. Нез'ясовані, вони розмежовували нас парапетом обережности її слів або обширом невблаганної мовчанки.

"Можна знати, чому ви телефонували Андре?" – "Я спитав її, чи вона не проти, щоб завтра я вибрався з вами до Вердюренів, яких я обіцяв одвідати ще в Ла-Распельєр". – "Як хочете. Але вважайте: сьогодні страшенний туман, і завтра напевне буде теж. Боюсь, як би ви не змерзли. Я, звичайно, воліла б, аби ви поїхали з нами. Зрештою, – додала вона стурбовано, – я ще не знаю, чи поїду до Вердюренів. Вони були зі мною такі ґречні, що мені треба б там бути... Після вас це найближчі мені люди, хоча не все в них мені до вподоби. Я мушу неодмінно вибратися до "Бон-Марше" або до "Труа-Картьє" – купити біле нагруддя, а то ця сукня надто вже темна".

Пустити Альбертину саму до великої крамниці, де штовханина, де стільки виходів, що можна потім вимовитись, що не знайшла своєї карети, бо та чекала десь оподаль, – ні! Я твердо поклав собі не згоджуватися, але чув себе таким неприкаяним! А проте до мене ще не доходило, що вже давно я мав би перестати бачитися з Альбертиною, бо вона вступила для мене в той сумний період, коли істота, розпорошена в часі та в просторі, для нас уже не жінка, а шерег нез'ясованих подій, шерег нерозв'язних проблем, море, якому ми, собі на сміх, наче Ксеркс, пробуємо дати лозини на покару за те, що воно поглинуло. Початок цього періоду рокує нас на неминучу поразку. Щасливі ті, хто зрозуміє це вчасно, і затягує марного, виснажливого, замкненого в межах уяви змагання, коли ревнощі шамочуться так ганебно: досить тій, що завжди при них, бликнути на іншого, як вони вже підозрюють інтрижку, терплять істну муку, але потім примирюються з тим, що вона ходить сама, хай навіть, оскільки йому відомо, з коханцем, воліючи терпіти ці тортури, принаймні знані, ніж каратись невідомістю! Головне – увійти в якийсь ритм, а решта справа звички. Нервові люди, не годні пропустити жодного обіду, лікуються потім без кінця по санаторіях; жінки, недавно ще такі легковажні, живуть покутою. Ревнивці, які – шпигуючи за коханою, – позбавляють себе сну, спочинку, переконавшись, що її прагнення невтоленні, що світ широкий і таємничий, що час сильніший за них, дозволяють жінці ходити самій, потім подорожувати – відтак вони розлучаються. Ревнощів без поживи нема, вони тривають, поки жадають цієї поживи. Мені ще було далеко до такого стану.

Звичайно, Альбертинин час належав мені не в такій обмеженій кількості, як у Бальбеку. Тепер я міг вільно, досхочу прогулюватися з нею. Довкола Парижа повиростали за короткий час ангари, які для літаків є тим, чим порти для кораблів. Відтоді, як майже мітологічна зустріч під Ла-Распельєр із авіатором, чий політ схарапудив мого коня, стала для мене ніби образом вольниці, я любив часто, на схилку дня, обирати летовище за мету наших прогулянок. Альбертина, шанувальниця всіх видів спорту, палко підтримувала мене. Нас вабило це невгамовне життя відльотів і прильотів, що надавало стільки чару як прогулянкам на мол чи бодай на пляж залюблеників у море, так і вештанню по летовищу залюблеників у небо. Щохвилини серед сонного царства безвладних і ніби об'якорених апаратів починав сунутися котрийсь із них, було видно, як його на превелику силу тягнуть кілька механіків, – так цуплять по піску човна для аматора морських виправ. Потім запускали двигун, аероплан біг, набирав розгін і, нарешті, під прямим кутом, повільно відривався від землі, в напруженій, наче застиглій у нерухомості екстазі, і ось його поземна швидкість уже обернулася в величний простовисний злет. Альбертина не могла стримати своєї радости і все розпитувала механіків, які, випровадивши апарат, поверталися назад. Тим часом пасажир долав кілометр за кілометром; величенький човен, за яким ми пильнували, вже мрів у блакиті ледве помітною цяточкою, але потім, коли з кінцем виправи надходив час повороту, потроху відзискував свою матеріяльність, величину, обсяг. І ту мить, коли турист вискакував на землю, Альбертина і я, обоє заздро видивлялися на того, хто в тамтих пустельних обріях зажив вечірнього спокою та чистоти. Відтак чи то з летовища, чи то з мандрівки до якогось музею або церкви ми разом поверталися на обід. А проте я повертався не таким утихомиреним, як це бувало в Бальбеку після поодиноких прогулянок, розтягнених – чим я пишався, – на ціле пообіддя; прогулянок, які потім квітниками яскріли для мене в Альбертининому житті, ніби в порожньому небі, на яке так любо дивитись і мріяти без усяких думок. Альбертинин час не належав мені тоді в такій кількості, як тепер. А проте мені тоді здавалось, ніби я більший пан її часу, бо лічив єдино години її життя зі мною, моє кохання сприймало їх як особливу ласку; а тепер я лічив тільки години, перебуті без мене, причому ревнощі мої гарячково шукали, чи не криється де зрада.

Отож – можливо, завтра, – Альбертині схочеться зажити таких годин! Переді мною був вибір: перестати страждати або перестати кохати. Бо кохання спершу народжується з жаги, а згодом живе лише болісним неспокоєм. Я відчував, що частина Альбертининого життя вислизає мені з рук. Кохання у своїй болісній тривозі, як і в щасті жадання, домагається всевладдя. Воно виникає, існує лише остільки, оскільки залишається щось завойовувати. Ми кохаємо лише те, чого не посідаємо цілковито. Альбертина брехала, кажучи, що, мабуть, не поїде до Вердюренів, а я брехав, кажучи, що мені хочеться вибратися до них. Вона домагалася одного: щоб я її завтра не супроводжував, а я, вразивши її проектом, якого аж ніяк не збирався виконувати, пробував намацати в ній найболючішу точку, відчути її приховане бажання і змусити її визнати, що моя завтрашня присутність перешкодила б їй вдовольнити його. Зрештою так і сталося, бо вона раптом передумала їхати до Вердюренів. "Якщо ви не хочете візитувати Вердюренів, – сказав я, – можна поїхати до Трокадеро на чудову бенефісну виставу". Вона вислухала мою раду з болісною міною. Гай-гай, я знову був із нею грубий, як у Бальбеку, під час моїх перших нападів ревнощів. Вона зажурилася, а я заходився сварити свою приятельку, наводячи аргументи, які мені, бувало, ще маленькому, так часто наводили батько-матір і які видавалися моєму не тямкому дитинству тупими й жорстокими. "Е, ні, попри вашу смутну міну, – сказав я Альбертині, – я не можу вас жаліти; я жалів би вас, якби ви були хворі, якби з вами сталося нещастя, якби помер якийсь ваш родич; хоч ні, це вас не засмутило б: надто вже фальшива ваша вражливість, судячи з того, що ви розтрачуєте її на бозна-що. Зрештою я невисокої думки про добросердя людей, які придурюються, ніби люблять нас, а самі нездатні зробити для нас простенької послуги і які, хоч і думають буцімто лише про нас, такі неуважні, що забувають кинути нашого листа, від якого залежить наше майбутнє".

Всі ці слова (більшість того, що ми говоримо, це тільки повторення!) я чув з уст матері; вона любила тлумачити мені, що не треба змішувати справжню вражливість із сентиментальністю, з тим, що німці (чиєю мовою вона захоплювалася, попри дідову нехіть до цього народу) називають Empfindung[20] та Empfindelei[21], а одного разу, коли я плакав, мати добалакалась до того, що Нерон, може, був людиною нервовою, але від цього не був кращий. Власне, я нагадував рослину, яка роздвоюється, йдучи в ріст: з-поза плаксія, яким я був у дитинстві, виглядав тепер зовсім інший чоловік, розсудливий, суворий суддя хворобливої вражливости інших, якась подоба того, чим були для мене мої батьки. Кожен із нас неминуче продовжує в собі життя своїх предків, тож-бо врівноважений і ущипливий йогомость, якого не було в мені спершу, потім долучився до вражливого і злився з ним, і це цілком натурально, бо такі були мої батьки. Ба більше, коли витворилося це нове я, воно знайшло свою вже готову мову в спогаді про іронічну і докірливу мову, якою говорили зі мною, якою я мав говорити з іншими нині. Лунала вона цілком природно у моїх вустах, чи то завдяки міметизму і асоціятивному зв'язку зі спогадами, чи то завдяки тому, що життєва сила, без мого відома, наче на листку рослини, карбувала в мені таємничі й тонкі інкрустації тих самих інтонацій, жестів, поз, які мали мої родичі. Зрештою моїй матері іноді здавалося, ніби прийшов батько, коли я стукав у двері схожим на його стуком; а все тому, що в мені плинули таємні підсвідомі струми, під впливом яких навіть пальці моїх рук – і ті діяли, як у моїх батьків.

З другого боку, зчеплення суперечливих чинників – це закон життя, засада запліднення і – як виявиться далі – причина багатьох нещасть. Зазвичай ми ненавидимо того, хто до нас подібний; наші власні вади, побачені збоку, дратують нас. Та стократ лютіше той, хто вже вийшов з віку, коли з вадами не криються, і хто, скажімо, у хвилі найпалкішої пристрасти робить крижане обличчя, ненавидить ті самі вади, якщо їх виявляє хтось інший, молодший, наївніший чи дурніший! Деякі вражливі люди не зносять сліз інших, хоча самим їм збирається на плач.