Полонянка - Сторінка 20

Надто велика схожість породжує чвари в родинах – попри взаємне прив'язання, – і часто чвари тим дужчі, чим прив'язання глибше. Може, в мені, та й у багатьох інших, друга людина, якою я став, це всього лишень іпостась першої – екзальтованої і вражливої, коли йдеться про себе, і мудрого ментора для інших. Може, так само було і з моїми батьками: до себе одне ставлення, до мене – інше. Що ж до бабусі та матері, то було цілком ясно, що їхня суворість стосовно мене була навмисна і навіть дорого їм коштувала. А втім, може, і в батька холодність була тільки зовнішньою оболонкою його чулости? Може, людина взагалі дволика; один лик – її внутрішнє життя, другий – суспільні стосунки, суть яких передавав відгук про мого батька, як здавалося мені колись, і фальшивий, і банальний: "Під крижаним холодом він приховує незвичайну чулість; головна його риса – острах виглядати сентиментальною квашею". Чи не крив, власне, його спокій безнастанних і таємних бур? Спокій, готовий вибухнути в разі потреби сентенціями та рефлексіями, а також іронією щодо хворобливих виявів чулости? І хіба цим батьковим спокоєм не озброювався тепер і я щодо всіх, а надто, за певних обставин, стосовно Альбертини?

Гадаю, того я справді мав зважитися на розлуку з нею і податися до Венеції. Те, що втримало мене знову, пов'язувалося з Нормандією; не тому, що Альбертина виявила охоту вирушити до цього краю, овіяного моєми ревнощами (на щастя, її плани ніколи не зачіпали найболючіших моїх спогадів), а тому, що коли я відгукувався про нього: "Він навіває мені спомин про оту приятельку вашої тітки, яка мешкала в Інфревілі", – Альбертина гнівно відповіла, щаслива, – як кожний, хто свариться і хто намагається знайти якнайбільше аргументів, – що може довести мою помилку та свою правду: "Але ж моя тітка не мала в Інфревілі знайомих, і я ніколи туди не їздила". Вона вже забула про спечену одного вечора баєчку про дратівливу даму, до якої вона конечне мусить їхати на чаювання, хоча б довелося роздружитися зі мною або померти. Я не завдавав їй цієї брехні. Але вона прикро мене вразила. І я знову відклав розрив. Аби бути коханою, не треба бути щирою чи навіть спритно вибріхуватися. Я називаю таку любов обопільним мордуванням. Того вечора я не вважав за негоже розмовляти з Альбертиною так, як моя бабуся, істота вельми досконала, розмовляла колись зі мною; ані збирався заявляти Альбертині, що поїду з нею до Вердюренів, гострим тоном батька, який оголошував про свої постанови так, що це викликало у нас хвилювання, непропорційне самій постанові. У такий спосіб батько легко міг указувати нам на безглуздя побиватися через таку, моляв, дрібницю, хоча засмутив нас усе-таки він. Як непохитна бабусина мудрість, так і свавільні батькові норови виявилися в мене на додачу до моєї вражливої натури, якій вони так довго були чужі і яку в дитинстві так намучили, що я навчився дуже точно визначати больові точки, щоб дошкульніше бити: нема ліпшого навідника, ніж колишній злодій або перекинчик із супротивного табору. В родині брехунів брат, який ніби ненароком прийшов відвідати брата і, прощаючись на порозі, недбало про щось запитує, а відповіді не дуже й слухає, зраджує тим самим, що це й було метою його приходу; братові добре знайома ця неуважна міна, ці слова, кинуті ніби між іншим ув останню секунду, бо він і сам не раз до них удавався. Атож, це не вигадка: є особливі патологічні родини, споріднені психіки, братерські стосунки, сперті на цю мовчазну мову, завдяки якій родичі розуміють одне одного без слів. Хто може нас більше нервувати, ніж нервова людина? Та зрештою причина мого поводження в таких випадках була чи загальніша й глибша. Бо в ті короткі, але неминучі хвилини, коли ми ненавидимо кохану істоту, – а як не кохану, то ці хвилини іноді розтягуються на все життя, – людина не хоче здаватися доброю, аби не будити співчуття; навпаки, їй хочеться здаватися геть-то лихою і заразом щасливцем над щасливцями, щоб її щастя було по-справжньому завидне і ранило душу принагідного чи постійного ворога. Перед скількома людьми я спотворював свій образ лише для того, аби їм мої "успіхи" видавалися неморальними і ще дужче їх лютили! А годилося б обрати чи не противну путь; засвідчувати без усякого гонору свої добрі почуття, а не ховати їх якнайглибше. І це було б дуже легко, якби ми мали хист нікого не ненавидіти, а тільки любити. Адже це так гарно: говорити лише те, що може ощасливити, розчулити інших, здобути їхню любов!

Певна річ, я шкодував, що так грубіяню Альбертині. Я сказав собі: "Якби я не кохав її, вона була б мені вдячніша, бо я б на неї не злував; хоча ні, вийшло б одне на одне: я не був для неї такий щедрий". Тож на своє виправдання можна б сказати їй, що я кохаю її. Але освідчення в цьому коханні, мало того, що не було б для Альбертини якоюсь новиною, – воно, певне, розвело б нас іще більше, ніж мої брутальність і крутня, адже вони, власне, правили за єдиний доказ кохання. Бути брутальним і підступним із тією, кого кохаєш, це ж так натурально! Якщо наша зичливість до інших не заважає нам бути з ними лагідними і поступливими, то це пояснюється тим, що наша зичливість удавана. До інших нам байдуже, а байдужість не "будить у нас звіра".

Насувалася ніч. Скоро Альбертина піде спати, і в нас лишалося небагато часу, щоб помиритися й перейти до поцілунків. Але ніхто з нас двох не брав на себе ініціативи.

Відчуваючи, що вона дихає лихим духом, я скористався з цього і згадав про Естер Леві. "Блок сказав мені (безсоромна брехня!), що ви добре знайомі з його кузиною Естер". – "Я б її навіть не впізнала", – неуважно зронила Альбертина. "Я бачив її фото", – сердито додав я. Мовлячи ці слова, я не дивився на Альбертину і не бачив її виразу, який був би єдиною відповіддю, бо вона промовчала.

Те, чого я почував коло Альбертини в такі хвилі, вже нічим не нагадувало миродайного материного поцілунку в Комбре, навпаки, то була туга тих вечорів, коли мати ледве буркала мені "добраніч" або навіть не заходила до мого покою, чи гніваючись на мене, чи то затримана гістьми. Ця туга – ні, не транспозиція її в любов, а сама ця туга, яка періодично знаходила притулок у коханні і яка входила в гру сама, потому як настав поділ, розщеплення почуттів, тепер поширювалася на них усіх, знов неподільна, як у дитинстві. Ніби всі мої почуття – потерпаючи, що не здужають утримати Альбертину при моєму ліжку рівночасно як коханку, як сестру, як дочку, а також як матір із її щоденним "добраніч", що в ньому я знов відчував дитинну потребу, – почали гуртуватися, зливатися у передчасний вечір мого життя; воно заповідалося бути коротким, як зимовий день! Але з поверненням туги дитинства, зважаючи на зміну особи, її призвідниці, відмінність почуттів, урешті перетворення мого характеру, було б уже неподобством вимагати втихомирення від Альбертини, як колись від матері. Я розучився казати: "Мені сумно". З розпукою в душі я вдовольнявся тим, що правив про байдужі речі, які аж ніяк не наближали мене до щасливої розв'язки. Я тупцював на місці, вичавлюючи якісь банальності. І в своєму себелюбстві інтелектуала, – ладного величати того, хто нам відкрив якусь дрібну правду про наше кохання, відкрив, може, так само випадково, як, бува, ворожка на картах Таро вгадає якийсь банальний факт із нашого життя, я був схильний поставити Франсуазу над Бергсоном та Ельстіром, бо вона застерегла мене в Бальбеку: "Ви ще наплачетесь від цієї дівчини".

Кожна хвилина наближала відхід, і нарешті вона давала добраніч. Але того вечора її поцілунок, у якому її не було і який до мене не дійшов, так мене розтривожив, що я – тим часом серце мені так і тьохкало – проводжав її поглядом до дверей і думав: "Якщо я хочу знайти привід, щоб гукнути її, затримати, помиритися з нею, то треба поквапитись, вона вже за кілька кроків від дверей, за два кроки, за крок, натискає клямку; відчиняє, запізно, двері зачинилися!" А може, все-таки ще не запізно. Як колись у Комбре, коли мати вийшла, не розраявши мене поцілунком, мені хотілося бігти Альбертині навперейми, я відчував, що не зазнаю спокою, поки не побачу її знов, що це нове побачення стане чимось величезним, чого досі не було, і що як я не здолаю сам позбутися цієї туги, то в мене, либонь, заведеться ганебна звичка жебрати про це в Альбертини. І не раз іще після того я зіскакував з ліжка, коли вона була вже в себе, блукав по коридору у сподіванні, що вона вийде й покличе мене, я завмирав під дверима, побоюючись, що не почую її тоненького погуку, я повертався до свого покою перевірити, чи не забула Альбертина, на моє щастя, якоїсь хустки, торбинки, чого-небудь: я міг би тоді, начебто боючись, що їй воно буде потрібне, мати привід піти до неї. Нічого, нічогісінько. Я вертався чатувати під дверми, але крізь щілину не соталося світло. Альбертина гасила лампу, лягала, а я стояв стовпом, сподіваючись не знати чого, що так і не приходило; відтак, постоявши, замерзлий, чалапав назад, щоб залізти під ковдру і потім плакати цілу ніч.

Іноді, в такі вечори, щоб зірвати в Альбертини поцілунок, я хитрував. Знаючи, як швидко вона засинає, тільки-но приляже (вона теж це знала, бо інстинктивно, перш ніж простягтися, скидала черевички – мій презент, – і перстеник, який клала біля себе, як робила це в своїй кімнаті перед сном), знаючи, який глибокий її сон і яке ліниве пробудження, я ніби йшов по щось і вкладав її на моїй постелі. Коли я повертався, вона вже спала; я мав перед собою іншу жінку, якою ставала Альбертина, лежачи лицем до мене. Проте вона швидко мінялася, щойно тільки я лягав біля неї і бачив її в профіль. Я міг покласти свою руку на її руку, на плече, на щоку, Альбертина спала. Міг узяти її за голову, перехилити її, пригорнути до своїх губів, обвити її руками мою шию; вона все спала, як іде й далі годинник, як живе в будьякій позі звірятко, як рухається стелюх, як випускає вусики повій, чіпляючись за що-небудь. Від кожного дотику змінювався лише її віддих, ніби вона була інструмент, на якому я граю, перебираючи струни. Ревнощі мої вщухали: я відчував, що Альбертина стала істотою, яка дихає, і нічим іншим. Про це свідчив її рівний віддих, становлячи собою чисто фізіологічну функцію, зовсім легкий, не наділений густиною ані слова, ані мовчанки; цей подих, далекий від усього злого, вириваючись радше з порожньої тростини, ніж із людської істоти, був справді райський, був для мене ніби чистий спів янголів.