Полонянка - Сторінка 50

Кількома наворотами лунала якась фраза з сонати, але за кожним разом змінена, в іншому ритмі, з іншим супроводом, і та і воднораз не та, як щоразу, коли щось відроджується у житті, – одна з тих фраз, які, хоча нам годі зрозуміти, що їх ріднить із минувшиною якогось компоністи, прописуючи їх у ній, як у єдиній і неминучій оселі, живуть лише в його творчості і постійно в ній зринають, бо вони його феї, дріади, хатні божества. Зразу я вирізнив у септеті дві чи три такі, що нагадували мені сонату. Та незабаром я помітив ще одну фразу з сонати, таку далеку, що ледве її розпізнав, скупану в фіялковому тумані, який у Вентейля здіймався надто часто на спаді творчости і навіть коли він упроваджував якийсь танок, – той немовби груз у фіолеті; вагаючись, вона наближалася, потім тікала ніби з переполоху, верталася, спліталася з іншими, приблудними – як дізнався я згодом – з інших творів і прикликала ще й інші; а ті й собі бралися спокушати й манити, і собі починали водити божественне коло, щоправда, невидиме для більшості, слухачів які, вдивляючись у туманну заслону і, нічого крізь неї не бачучи, знічев'я уривали захопленими вигуками безмежну нудьгу, від якої вони вже помирали. Потім ці фрази подаленіли, окрім однієї, вона верталася ще кілька разів, хоча її лику вгледіти я не встиг; але була вона така пестлива, така несхожа – як колись для Сванна перелітна фраза з сонати – на те, жадобу чого будила в мені будь-яка жінка, і таким солодким голосом обіцяла мені щастя, справді гідне того, щоб за нього боротися, що, може, власне, вона – невидима істота, мови якої я не знав, але яку так добре розумів, і була тієї єдиною Незнайомкою, яку мені судилося спіткати. Потім ця фраза розпалася, одмінилася, як ота "сваннівська" фраза в сонаті, і знову стала таємничим початковим воланням. Цілковитою її протилежністю була нова фраза, болісна, але така глибока, така неспійманна, така нутряна, органічна і вісцеральна, що за кожного її навороту мені було невтямки, чи то новий спалах наскрізної теми, чи то рецидив моєї невралгії. Та ось два мотиви зійшлися в боротьбі; то один із них пропадав, то знов маяв лише якийсь обривок другого. Борюкання, сказати по щирості, суто енергетичне; зчепившись, ці одноборці позбувалися свого фізичного тіла, своєї постаті, імени і знаходили в мені глядача духовного, байдужого, як і вони, до назв і до своєрідносте, поглинутого лише їхньою нематеріяльною і динамічною потичкою, зачарованого перебігом її звукових перипетій. Нарешті радісний мотив узяв гору; то не був уже майже тривожний поклик, кинутий до порожніх небес; то була невимовна радість, що ніби пливла з Раю; радість, так само відмінна від радосте сонати, як лагідний і статечний янгол Белліні, що грає на теорбані, від убраного в шарлат архангела Мантеньї, що дме у ріг. Я знав, що цього нового відтінку радосте, цього волання до неземної радосте мені вже не забути. Але чи може навідати вона колись і мене? Це питання здавалося мені дуже важливим, бо ця фраза могла найкраще характеризувати і ніби суперечні решті моїх днів та видимому світу враження, які вряди-годи правили мені за орієнтири, за маняки для побудови справжнього життя: враження від мартенвільських дзвіниць, від лави дерев поблизу Бальбека. У кожному разі – як вернутися до особливого звучання цієї фрази, – чи ж не дивно, що передчуття, прямо протилежне тому, що призначає нам земне життя, що найсміливіше, яке тільки може бути наближення до неземної радости, матеріялізувалося саме в сумному й добромисному міщухові, якого ми зустрічали на травневих відправах у Комбре. Ні, справді, як так могло скластися, що найдивовижнішс відкриття, яке випало мені зробити, відкриття особливої радости, я завдячував йому, якщо, за чутками, помираючи, він залишив по собі лише сонату, а все інше, позаписуване на шпаргаллі, годі було розшифрувати? А проте це чудо сталося завдяки терпцю, тямущості і схилянню перед генієм єдиної особи, яка довгенько сусідувала з Вентейлем, знала його манеру працювати й зуміла відгадати знаки його інструментування, – я маю на увазі приятельку мадемуазель Вентейль. Ще за життя великого музики вона перейняла від Вентейлевої доньки його культ. Так от, щодо цього культу: в ті хвилини, коли хочеться йти наперекір своїм справжнім нахилам, обоє дівчат шукали безумної втіхи в тім, щоб блюзнити, як я вже оповідав. (Без культу батька не було б і доччиного кощунства.

Безперечно, вони мали б зректися цього заласного блюзнірства, але воно не виражало їхньої суті.) Зрештою, в міру того як їхні хворобливі тілесні стосунки, мов той каламутний і чадний жар, змінювалися полум'ям високої й чистої приязні, вони почали вдаватися до такого блюзнірства дедалі рідше, аж поки відмовилися від нього зовсім. Приятельці мадемуазель Вентейль часом шастала по душі прикра думка, що, може, вона прискорила смерть старого. Тратячи цілі роки на розбирання Вентейлевих карлючок, з'ясовуючи непомильне прочитання цих таємничих ієрогліфів, вона мала ту втіху, що композитор, чиї останні роки життя вона труїла, тепер здобуває завдяки їй безсмертну славу. Взаємини, не освячені законом, виникають із побічних споріднених уз, не менш розмаїтих, не менш складних, ба навіть міцніших, ніж узи, породжені шлюбом. Навіть не зупиняючись на специфічних стосунках, спитаймо себе: хіба ми не бачимо щодня, що перелюб, підпертий щирим коханням, не розбиває родини, не підважує сімейних обов'язків, а, навпаки, зміцнює їх. Мужолозтво вдмухує живого духа в букву, яка дуже часто у шлюбі залишилася б мертвою. Добра донька, яка лише про людське око носитиме жалобу по другому материному мужеві, проллє ціле море сліз, оплакуючи того, кого її мати обрала серед усіх за полюбовника. Зрештою, мадемуазель Вентейль керувалася виключно садизмом, і хоч це її не виправдувало, я знаходив у цій думці певну втіху. Коли вона з подругою брала на глум батьків портрет, то мусила (так я собі думав) здавати собі справу, що все це лише хвороба, потьмарення розуму, а не справжня і радісна жорстокість, якої вона домагалася. Думка, що це тільки парадія на жорстокість, отруювала її насолоду. Але якби ця думка могла повернутися до неї пізніше, то з не меншим успіхом, ніж колись отруювала насолоду, вона тепер полегшила б їй муку. "То була не я, – сказала б вона собі, – просто мене тоді лихий попутав. Ще не пізно помолитися за батька, покладаючись на його милосердя". Та, мабуть, ця думка, навідуючи її в хвилину насолоди, не навідувала її у хвилину муки. Добре було б закинути цю думку їй у голову. Я певен, що вчинив би їй добро і здолав би зробити для неї любим кожен спогад про батька.

Ніби в нечитабельних зшитках, де геніальний хемік, не відаючи про близьку свою смерть, нотує відкриття, які можуть канути в невідомість, приятелька мадемуазель Вентейль зі шпаргалля ще нечитабельнішого, ніж папіруси, змережані клинописом, добула формулу, вічно живу, невичерпно плідну формулу невідомої радости, містичну надію пурпурового Янгола Ранку. І мені, кому вона, хоча, може, й менше, ніж Вентейлеві, завдавала такої лютої муки, як от і сьогодні (особливо ж настраждався я через неї потім, коли вона будила в мені нові спалахи ревнощів до Альбертини), випало щастя почути в нагороду чудородне волання, яке вічно лунатиме в моїй душі, як обіцянка і доказ, що існує щось інше, ніж небуття, яке я знайшов у всіх розкошах і в самому коханні; щось таке, чого запевне можна досягнути засобами мистецтва; і що коли моє життя видавалося мені пустопорожнє, то принаймні воно ще не вичерпало себе до кінця.

Те, що молода жінка геройським своїм зусиллям явила світові з Вентейля, було, власне, всією його творчістю. Проти цієї п'єси для семи інструментів деякі фрази з сонати, лише які й знала публіка, здавалися такими банальними, що було невтямки, як вони могли колись викликати стільки захвату. Так само ми дивом дивуємося, що впродовж кількох років такі кволенькі речі, як "Романс зірці", "Молитва Єлизавети", доводили на концертах до нестями фанатиків, і вони бурхливо плескали й кричали "біс", тоді як для нас, обізнаних із "Трістаном", "Золотом Райну", "Майстерзінгерами", предмети їхнього захвату були нужденною каліччю. Можливо, ті безбарвні мелодії вже містили, хоча й у мінімальних (і завдяки цьому, може, легше засвоюваних) дозах щось із оригінальносте шедеврів, єдиних, які тепер цінуються, але розуміння яких, можливо, ускладнювалося самою їхньою досконалістю; либонь, тамті мелодії торували їм дорогу в серцях. Так само і з Вентейлем; якби, вмираючи, він залишив – поза певними партіями сонати – лише те, що подужав під той час закінчити, тоді те, що стало вже відомим, проти правдивої його величі було б чимось таким самим благеньким, як, скажімо, Віктор Гюґо, якби він помер, залишивши по собі "Перехід війська короля Йоанна", "Наречену тулумбасника" та "Сару-купальницю" і не написавши "Легенди віків" та "Споглядань"; те, що ми вважаємо за його справжню творчість, залишилося б чисто віртуальним, таким самим невідомим, як світи, неприступні для нашого пізнання, про які ми ніколи не матимемо уявлення.

Зрештою, разючий контраст – отой глибокий зв'язок між генієм (а також талантом, ба навіть цнотою) і бочкою гріхів, у якій – подібно до того, як це було з Вентейлем – він так часто сидить, схований від нескромних очей, – прочитувався, ніби в прозорій алегорії, на самому зібранні гостей, серед яких я опинився по закінченні концерту. Це зібрання, хоча цим разом обмежене салоном пані Вердюрен, скидалося на багатьох інших, чиїх членів не знає широка публіка, а журналісти-філософи, бодай трохи поінформовані, узивають парижанками, панамістками, дрейфусарками, не підозрюючи, що вони так само трапляються і в Петербурзі, Берліні чи Мадриді, ба більше – у кожну добу; справді-бо, якщо товариш міністра красних мистецтв, правдивий шанувальник мистецтва, людина вихована і сноб, кілька дукинь і троє послів із дружинами опинилися цього вечора в пані Вердюрен, то безпосереднім приводом для їхньої присутносте були взаємини пана де Шарлюса і Мореля, взаємини, які збудили в барона бажання, щоб успіхи молодого ідола здобули найширший розголос і він заслужив хрест Легіону; ще одна причина цього зібрання полягала в тім, що дівчина, яка підтримувала з мадемуазель Вентейль не менш підозрілі стосунки, видобула на світло цілу йизку геніальних творів і зчинила такий фурор, що одразу під патронатом міністра освіти оголошено про збір коштів на спорудження пам'ятника Вентейлеві.