Полонянка - Сторінка 51

Зрештою цим творам стали в пригоді як взаємини мадемуазель Вентейль із приятелькою, так і взаємини барона з Чарлі; вони, ті взаємини, правили за позавгородній, найкоротший шлях, завдяки якому світ мав доступитися до цих опусів, не блукаючи манівцями довгого, впертого нерозуміння, а то й цілковитого багаторічного незнання. Щоразу, коли заходить подія, приступна для нікчемного розуму фейлетонного філософа, себто переважно подія політична, фейлетонний філософ переконаний, що у Франції щось перевернулося, що таких вечорів нам не бачати, що ми більше не будемо захоплюватися Ібсеном, Ренаном, Достоєвським, д'Аннунціо, Толстим, Вагнером, Штраусом. Бо газетярі-філософи з двозначних підтекстів офіційних заяв такого штибу черпають аргументи на те, щоб знайти щось "декадентське" у мистецтві, сприйнятому з палким захватом і позначеному крайнім аскетизмом. Але серед найшанованіших у цих фейлетоністів імен не знайдеться імени, яке б у щонайприродніший спосіб не давало б приводу для таких химерних урочистостей, хай навіть їхня химерність не так упадала у вічі й ліпше приховувалася. А на сьогоднішній урочистості брудні елементи, які там швидко знюхалися, вразили мене з іншого погляду; безперечно, я міг легко розкусити їх, мавши змогу завести особисте знайомство з кожним із них; але деякі з них, пов'язані з мадемуазель Вентейль та її приятелькою, нагадуючи мені про Комбре, водночас нагадували й про Альбертину, тобто про Бальбек: власне, через те, що я бачив колись мадемуазель Вентейль у Монжувені й дізнався про інтимні стосунки її приятельки з Альбертиною, я й мав за хвилю, повернувшись додому, й застати там – замість самотности – Альбертину, що чекала на мене. А ті, що трималися Мореля і пана де Шарлюса, нагадуючи мені про Бальбек (де на донсьєрському пероні я був свідком знайомства цих останніх), про Комбре та про дві його сторони, бо пан де Шарлюс був одним із Ґермантів, графів Комбрейських, які мешкали у Комбре, не маючи там притулку, між небом і землею, як Жільберт Лихий на своєму вітражі, а Морель був, зрештою, син старого камердинера, який познайомив мене з дамою в рожевому і дав мені змогу через кілька років упізнати в ній пані Сванн!

"Хвацько утнули, га?" – спитав пан Вердюрсн у Саньєта. "Мені здається лише, – відповів той, затинаючись, – що Морелева віртуозність трохи знижує почуття, яким пройнятий твір". – "Знижує? Що ви хочете цим сказати?" – як не крикнув Вердюрен, тоді як гості юрмилися кругом, ладні, мов ті леви, розшарпати поваленого супротивника. "Та ні, я не тільки про нього..." – "Нічогісінько не доберу! Що не тільки про нього?" – "Мені... треба... послухати... ще раз, щоб судити доскіпливо". – "Доскіпливо! Та він із глузду зсунувся! – зарепетував пан Вердюрен, схопившись за голову. – Його треба вивести!" – "Я хочу сказати, скласти точний суд... п-певніше сказати... неупереджений... Я хотів сказати, що не можу судити неупереджено". – "А я хочу вам сказати: "Геть!" – нетямлячися з гніва, з вогненними очима, показуючи пальцем на двері, гукнув пан Вердюрен. Саньєт рушив, пишучи ногами мисліте, як сп'яну. Дехто гадав, що його не було запрошено, тому й нагнали. А одна досі з ним приязна дама, якій він ще вчора дав почитати цінну книжку, на завтра, без усякої записки, відіслала її назад, недбало загорнувши в папір, і навіть адресу звеліла написати своєму камердинерові, не бажаючи "завдячувати бодай щось" тому, хто попався уже в неласку ядерця. Та Саньєта, зрештою, вже не обходило це хамство. Не минулого й п'яти хвилин після Вердюренового вибрику, як виїзний лакей прибіг сказати, що Саньєтові стало погано і він упав серед подвір'я. А вечір ще не закінчився. "Дарма, відвезіть його додому", – звелів Принципал, чий "приватний готель", як висловлювався директор бальбецького готелю, перейняв звичай великих готелів, де поспішають сховати померлих наглою смертю, щоб не злякати постояльців, і де тимчасово замикають небіжчика в комірчині, а потім, хай би за життя він був славутою і доброю душею, потаєнці виносять через чорний хід, призначений для перемийниць і соусоробів. Проте Саньєт ще не помер. Він прожив ще кілька тижнів, хоча майже не приходив до тями.

Пан де Шарлюс знов допустився, коли музика вже змовкла і баронові гості потягли до нього прощатися, тої самої помилки, що й перед концертом. Він не попросив їх підійти до Принципалки та її мужа і подякувати їм за вечір, як вони оце дякували йому. Вишикувалася довга вервечка, але вервечка ця сунула тільки до барона, і він це зауважив, бо похвалився мені трохи згодом: "Після такої артистичної врочистости людей тягне до попа на сповідь, кумедія, та й годі!" Дяка виливалася в широку промову, що дозволяла віншувальникам зоставатися довше з бароном, а ті, хто його ще не повіншував з успіхом його свята, дожидали своєї черги, тупцяючи на місці. Не один муж мав охоту поїхати, але жона, сама снобка, хоч і дукиня, ремствувала: "Ні, ні, хоч би довелося ждати цілу годину, не гоже йти, не подякувавши Паламедові за його клопоти. Тільки він єдиний здатний сьогодні влаштовувати такі свята". Ніхто й гадки не мав підходити до пані Вердюрен, як нікому не спало б відрекомендуватися білетерці в театрі, до якого вельможна дама зібрала б на один вечір усю аристократію. "Кузене, чи були ви вчора в Еліани де Монморенсі?" – поцікавилася пані де Мортемар, охоча продовжити розмову. "О Господи, ні! Я дуже люблю Еліану, але мені невтямки, в чому сенс її запрошень. А втім, я людина обмежена", – додав барон із широким білозубим усміхом, і пані де Мортемар відчула, що вона перша скористується однією з "Паламед", як вона часто користувалася якоюсь із "Оріан". "Два тижні тому я дістав карточку від доброї Еліани. Над небезперечним іменем Монморенсі було ввічливе запрошення: "Кузене, будь так ласкав подумати про мене наступної п'ятниці о пів на десяту". Нижче виднілося двоє не таких чарівних слів: "Чеський квартет". Слова сії здалися мені незрозумілі, у кожному разі, вони не мали ніякого зв'язку з попередньою фразою, як оті листи, де на звороті видно початкові слова іншого листа: "Любий друже!", а далі порожньо: очевидно, відправник чи то з неуважносте, чи то з ощадливосте не взяв нової чвертки. Я дуже люблю Еліану, і я на неї не гніваюся, я просто не звернув уваги на химерні й недоречні слова "чеський квартет", а що в кімнаті у мене панує

лад, то я прохання подумати про пані де Монморенсі в п'ятницю о пів на десяту поклав на коминок. Хоча в мене слава натури слухняної, справної й лагідної, як характеризує Буффон верблюда, – тут обличчя пана де Шарлюса засяяло ще ширшою усмішкою: баронові було відомо, що його вважають за людину сварливу, – я спізнився на кілька хвилин (стільки часу потрібно для того, щоб переодягтися в шлафрок) і без зайвої гризоти, гадаючи, що половина десятої насправді означає десяту, рівно о десятій, у зручному шлафроку, в теплих пантофлях, сів біля вогню та й давай думати про Еліану, як мене прохано, з ревністю, яка почала спадати на силі о пів на одинадцяту. Зробіть мені ласку, кузино, перекажіть їй, що я точно вволив її сміливе бажання. Думаю, що вона буде щаслива".

Пані де Монтемар зайшлася реготом, а пан де Шарлюс вторував їй. "Ну, а завтра, – спитала вона, забувши про те, що вже набагато перевищила відпущений їй час, – ви будете у ваших кузенів Ларошфуко?" – "Чорта з два! Вони запрошують мене, як і вас, оскільки я розумію, на щось несусвітне і нездійсненне під назвою, як вірити запрошенню: "Танц-чай". Замолоду мене вважали за великого спритника, та все ж навряд щоб я міг, не зневаживши звичаю, пити чай, танцюючи джигу. Я зроду не любив їсти й пити нехлюйно. Скажете, мені вже вільно не танцювати. Та навіть п'ючи чай на м'якій канапі – про якість його шкода й мови, раз він зветься "танц-чай" – я боявся б, що інші гості, молодші за мене і, мабуть, не такі спритні, як був я в їхніх літах, повивертають свої філіжанки на мій фрак і це зіпсує мені втіху випити власну філіжанку". Але пан де Шарлюс не вдовольнився навіть тим, що я зовсім не згадував у розмові про пані Вердюрен, натомість розводячись про всяку всячину (а йому завжди подобалося широкомовно роздебендювати, дознаючи садистичної радости від того, що він змушує безконечно довго вистоювати на ногах та "в хвості" друзів, які покірно чекали на свою чергу). Барон ще й критикував ту частину вечора, за яку відповідала пані Вердюрен: "Ага, до речі, про філіжанки: що то були за чудернацькі кубки, в яких мені замолоду подавали шербет у ПуареБлянш? Хтось мені сказав, що вони для "кафе-ґлясе". Але я не бачив ні кави, ані льодів. Дивоглядне начиннячко, що й казати, треба тільки ще подумати про його призначення!" З цим словом пан де Шарлюс прикрив собі рота руками в білих рукавичках і роззирнувся нишком, ніби боявся, що його побачать чи почують господарі дому. Але це була тільки гра, бо за хвилю він повторив те саме Принципалці, а трохи згодом випалив їй хамовито: "А головне – жодних філіжанок із кафе-ґлясе! Подаруйте їх своїй приятельці, якій хочете споганити дім. Але подавати їх у вітальні, боронь Боже, ще хто подумає, ніби зосліпу вскочив до клозету, – це ж бо справжнісінькі пісуари!"

"Але ж, кузене, – озвалася дама, теж притишуючи голос і запитливо позираючи на пана де Шарлюса, але не з огляду на пані Вердюрен, а з обави розсердити барона, – може, це тим, що вона ще не все опанувала..." – "Навчимо!" – "Ох! – сміялася дама. – Кращого навчителя їй не знайти! їй щастить! Ручаюся, в дуеті з вами півня вона не пустить!" – "У музиці фальшивих нот я принаймні не зауважив". – "Ох! Це було божественно! У житті є радощі, які не забуваються. До речі, про цього геніального скрипаля, – тягнула вона, наївно гадаючи, ніби пан де Шарлюс цікавиться грою на скрипку "як такою", – чи знаєте ви скрипаля на ім'я Франк – колись він так чудово виконував сонату Форе..." – "Так, це було жахіття, – відповів пан де Шарлюс, зовсім не журячись тим, як брутально він дав знати кузині, що в тої нема ні на гріш смаку. – Раджу вам не зраджувати мого скрипаля".

Тут знову схрестилися погляди пана де Шарлюса та його кузини, похнюплені й воднораз пильні; напікши раків і силкуючись запопадливістю залагодити свою нетактовність, пані де Монтемар запропонувала панові де Шарлюсу влаштувати в неї вечір для Мореля.