Полонянка - Сторінка 53

– Ця подія історична. Зважте: після здобуття Ґаети вона, може, ні разу не виїжджала. Цілком імовірно, що в енциклопедіях подадуть як дві найбільші події в її житті здобуття Ґаети і вечір у Вердюренів. Віяло, яке вона відклала, щоб їй зручніше було плескати Вентейлю, гідний більшої слави, ніж вахляр, який пані Меттерніх зламала, коли обсвистували Вагнера". – "Королева навіть забула свій вахляр", – сказала пані Вердюрен, умить розтанувши від спогаду про те, яку ласку виявила їй королева, і показала баронові на віяло, покладене на фотель. "О! Яке зворушливе видовисько! – гукнув пан де Шарлюс, побожно підступаючи до реліквії. – Зворушливе і водночас шкарадне! Від цієї фіялочки аж верне! – Його обличчя кривили воднораз гримаси зворушення й іронії. – Не знаю, яке враження справляє воно на вас. Якби його побачив Сванн, він сконав би в конвульсіях. Не знаю, яку ціну призначать за цей вахляр, але я його куплю. Бо він піде з молотка, адже в королеви безгрішшя", – додав барон – він якось умів і лютим духом сопти на когось, і щиро мліти перед ним; а все тому, бо в ньому химерно уживалися дві різні натури.

Їх міг навіть засвідчити один і той самий факт. Скажімо, пан де Шарлюс, живучи в гаразді, як усякий багатій, робив собі сміх з убогости королеви, але водночас ця убогість його й уласкавлювала, і, коли хтось згадував принцесу Мюрат, королеву Обох Сицилій, він перебивав: "Не розумію, про кого це ви. Є тільки одна королева Неаполітанська, дивовижна жінка, хоч і не має свого виїзду. Проте й сидячи в омнібусі, вона затьмарює всі екіпажі, і я так би і впав на коліна в поросі, бачучи, як вона проїздить".

"Я відпишу це віяло якомусь музею. Наразі треба буде відвезти його їй, щоб вона не тратилася на фіакр, посилаючи по нього. Найрозумніше було б, зважаючи на історичну вартість речі, викрасти цей вахляр. Але для неї це була б утрата, бо, десь-найпевніш, іншого вона не має! – додав він, пирскаючи сміхом. – Коротше, вам ясно, що прийшла вона задля мене. І це не єдине доконане мною диво. Не думаю, щоб іще хтось сьогодні мав силу зрушити з місця людей, який я зібрав. Зрештою треба віддати належне кожному: Чарлі й інші музики грали як боги. І ви, дорога госпосю, – поблажливо додав він, – мали свою ролю на цьому святі. Ваше ім'я не загубиться. Зберегла ж історія ім'я пажа, який озброїв перед походом Жанну д'Арк; словом, ви були за сполучну ланку, ви сприяли злиттю Вентейлевої музики з її геніальним виконавцем, ви з вашою кмітливістю зрозуміли неоціненну вагу збігу обставин, який дозволив виконавцеві скористатися з авторитету людини впливової (якби не йшлося про мене, я б сказав: посланої самим Провидінням), і так мудро звернулися до неї з проханням піднести престиж зібрання і наставчити для Морелевої скрипки вух тих, хто має ще й гострий язик. Ні, ні, це не дрібниця! За такої досконалої реалізації замислу дрібниць не буває. Все тут злютоване водно. Стара Ла Дюрас була чаровлива. Словом, повний фурор. Ось чому, – закінчив барон, бо любив картати, – я був проти того, щоб кликати добродіїв, які вносили б дисонанс; ці добродії у присутності високих осіб, яких я сюди залучив, відігравали б ролю коми в цифрах, а інші зводилися б до ролі простих десятих. У мене на такі речі непомильне чуття. Бачте, коли ми даємо концерт, який має бути гідний Вентейля і його геніального інтерпретатора, гідний вас і – смію сказати – мене, то треба уникати недбальства. Якби ви запросили Ла Моле, все було б зіпсоване. То була б крапелька чогось стороннього, вона нейтралізувала б мікстуру, позбавила її цілющих властивостей. Згасла б електрика, птифури прибули б невчасно, оранжада викликала б у всіх бігунку. Така особа була б протипоказана. На саме її ім'я, як у феєрії, мідь би не дзенькнула, флейта і гобой ураз похрипли б. Сам Морель, якби навіть здолав видобути кілька звуків, збився б із такту і замість Вентейлевого септета вийшла б пародія а-ля Бекмессер, обшикана слухачами. Я вірю в силу впливу людей, і я відчув у ларґо[74], що розпускається, мов квітка, в гучній всерадості щасливого фіналу відсутність ла Моле, яка надихала музик і сповнювала веселощами навіть інструменти. Зрештою того дня, коли приймають монархів, придверниць не запрошують". Взиваючи графиню Моле – наче акторку – Ла Моле Дюрас ), пан де Шарлюс віддавав цій дамі належне. Бо всі ці жінки були світськими акторками. Водночас факт лишається фактом: навіть під цим оглядом, графиня Моле не виправдувала слави тієї розумниці, яку їй приписували, слави, що змушувала згадувати отих пересічних акторів чи белетристів, які в певну добу відіграють ролю геніїв – чи то завдяки пересічності своїх колег, нездольних показати на своєму прикладі, що таке щирий талант, чи то завдяки несмакові публіки, яка, хоч би навіть знайшлася справді видатна особистість, не зуміла б її зрозуміти й поцінувати. Що ж до графині Моле, то тут краще підходить, хай і не зовсім точно, перше пояснення. Вищий світ це царство нікчемносте, і світські дами, власне кажучи, одним миром мазані, а ціну їм наганяють або урази, або фантазії пана де Шарлюса. І звичайно, якщо барон отак висловлювався, – мовою, що була претензійною мішанкою мистецьких і світських інтересів, – то саме через те, що його бабська злість і культура світовця постачали для його справжнього красномовства лише благенькі теми. Царства розмаїття годі шукати на земній поверхні в тих краях, які уніформувало наше пізнання, – тим паче нема його у "світі". Та чи й є воно бодай де-небудь? Вентейлів септет ніби нашіптував мені, що є. Але де саме?

Оскільки пан де Шарлюс любив також обмовляти людей одного перед одним, сварити їх і розводити, щоб панувати, то він не міг не додати: "Не покликавши їмость пані Моле, ви позбавили її нагоди сказати: "Не знаю, чому цій Вердюренчисі стукнуло в голову запросити мене. Мені з цими людцями не по дорозі, я їх не знаю". Вона ще торік казала, що ваше сватання їм набридло. Це дуринда, не запрошуйте її. Як той казав, нуль без палички! Вона не псувала вам тут крови лише тому, що тут буваю я. Загалом, – закінчив барон, – вам є за що бути мені вдячним: все вийшло на славу. Не завітала дукиня Ґермантська, та це, може, й на краще. Не тримаймо каменя за пазухою, і наступного разу всетаки про неї не забуваймо; а втім, спробуй про неї не згадати, коли її очі мовби кажуть: "Не забудьте про мене", адже в неї не очі, а дві незабудки. (А я мимоволі подумав: який же міцний мав бути дух Ґермантів, – хоча б з огляду на оці їхні витребеньки – піти чи не піти до когось, – якщо він переважив у дукині навіть страх перед Паламедом.) Після такого фурору, – не вгавав барон, – почнеш, як Бернарден де Сен-П'єр, всюди бачити руку Провидіння. Дукиня де Дюрас була зачарована. Вона просила мене навіть переказати це вам, – додав пан де Шарлюс із притиском, так наче для пані Вердюрен то була найвища честь. Найвища і в її очах малоймовірна, бо барон уважав за потрібне додати: "Ось вам хрест!", підхоплений як на крилах шалом тих людей, яких Юпітер вирішив згубити. – Вона запросила Мореля до себе виступити з тією самою концертною програмою; я хочу навіть поклопотатися, щоб вона закликала пана Вердюрена". Ця ґречність лише щодо мужа була для дружини – чого пан де Шарлюс зовсім не відчував – смертенною образою; відчуваючи за собою право (на підставі чогось на кшталт московського указу, чинного в її кланчику) заборонити виконавцеві без її дозволу грати десь-інде, вона твердо поклала заказати Морелеві брати участь у вечорі дукині де Дюрас.

Баронове безпардонне словоговоріння вже й так дратувало пані Вердюрен, тим паче що вона не любила жодного розвалу в своєму кланчикові. Скільки разів, ще в Ла-Распельєр, слухаючи, як барон, замість підспівувати в дружному клановому хорі, безперестань баляндрасив із Чарлі, вона гукала, показуючи на барона: "Ну й патякало! Ну й патякало! Не рот, а халява!" Але цим разом усе складалося куди гірше. Захоплений своїм балаклійством, пан де Шарлюс не розумів, що, применшуючи ролю пані Вердюрен і заганяючи її в суточки, він роздмухував у ній почуття ненависти, яке було не чим іншим, як своєрідною формою соціальних заздрощів. Пані Вердюрен направду любила своїх завсідників, своїх вірних, вона хотіла, щоб вони були тілом і душею віддані своїй Принципалці. Йдучи на певні поступки, як оті ревнивці, що дають себе ошукувати, але під своїм дахом, ба навіть у себе на очах (тобто, не хочуть, щоб їх ошукували), вона дозволяла чоловікам заводити коханку, навіть коханця, під умовою, що сміття не виноситиметься з її хати, що все зав'язуватиметься й триватиме в затінку серед. Колись її серце кололи пересміювання Одетти зі Сванном, а нині шушукання барона з Морелем; єдине, чим вона могла розважити троюджену душу, було нівечити щастя інших. Баронове щастя давно вже муляло їй очі.

І ось маєш: цей необачний пришвидшував катастрофу, завзявшись урізати владу Принципалки в її власному клані! Вона вже бачила Мореля у світі без себе, під бароновим крилом. Рада була одна: звеліти скрипалеві вибирати між бароном і нею і, користаючи зі свого впливу на Мореля, довести йому свою надзвичайну проникливість з допомогою заздалегідь підлаштованих доносів і власних наклепницьких вигадок. І перше, і друге мало підживляти те, у що схильний був вірити сам Морель і в чому мав твердо переконатися завдяки тенетам, які пані Вердюрен уміла розставляти і в які попадали простаки: таким робом вона намірялася змусити Мореля віддати перевагу їй, а не баронові. Що ж до світських дам, які були в її домі і навіть не рачили до неї підійти, то пані Вердюрен, зауваживши їхні вагання або їхню безцеремонність, сказала собі: "Ага, все зрозуміло! Це старі шмонді, з ними нам не по дорозі, вони бачать наш салон востаннє". Бо вона радше померла б, ніж визнала, що хтось був із нею не досить ввічливий.

"О, мій любий генерале! – гукнув нагло пан де Шарлюс, покидаючи пані Вердюрен: він угледів генерала Дельтура, секретаря при президентові Республіки, який міг би поклопотатися про нагородження Чарлі хрестом, але генерал, діставши консультацію у Коттара, уже швидкував до виходу. – Добривечір, мій любий, мій коханий приятелю! Чого ж це ви тікаєте, не попрощавшися зі мною?" – спитав барон із добродушним і самовдоволеним усміхом, бо знав, що кожному приємно перекинутися з ним слівцем.