Полонянка - Сторінка 49

Радість, яку йому справляли певні акорди, приплив сил, який давала йому ця радість для відкриття нових акордів, вела слухача від знахідки до знахідки, чи, радше, вів його сам творець, черпаючи у свіжознайдених барвах шалену втіху, яка дає йому силу відкривати, кидатися на ті кольори, що ніби кликали його до себе; творець, захоплений, тремтячий, наче від спалаху іскри, коли божественне народжувалося саме від ударів тарілок, засапаний, сп'янілий, ошалілий, заморочений до млости шліфуванням своєї великої музичної фрески, наче Мікеланджело, прив'язаний до драбини так, щоб зручно було, відкидаючи назад голову, мазюкати з усього розгону пензлем по плафону Сикстинської каплиці. Вентейль помер кілька років тому, але йому дано було жити й далі повік – принаймні частиною свого життя – серед улюблених інструментів. Чи ж тільки свого людського життя? Якби мистецтво було справді лише продовженням життя, чи варто було б йому щось жертвувати? Чи не було б воно чимось нереальним, як саме життя? Вслухаючись у септет, я не міг у це повірити. Звичайно, пурпуровий септет надто різнився від білої сонати; несміливе запитання, на яке відповідала летюча фраза, відрізнялося від засапаного благання виконати дивну обітницю, яке розляглося так гостро, так неприродно, так коротко, стрясаючи ще ледачий багрець вранішнього неба над морем. А проте ці такі відмінні між собою фрази мали ті самі складники; подібно до того як існував певний світ, живий для нас в окремих часточках, розпорошених по всіляких оселях, по музеях, тобто Ельстірів світ, той, який Ельстір бачив, у якому жив, так і Вентейлева музика простирала, ноту по ноті, звук по звуку, досі незнані барви безцінного, непідозрюваного Всесвіту, розбитого часовими проміжками між прослуховуванням його творів. Ці два такі несхожі запитання, що керують такими різними темпами сонати і септету (одне, шаткуючи на короткі поклики довгу і чисту лінію, друге, стоплюючи в суцільний моноліт розпорошені фрагменти; одне спокійне й несміливе, майже бездушне і ніби філософське, друге – наполегливе, тривожне, благальне), були, проте, однією і тією самою молитвою, що виливалася лише за різних сходів душевного сонця, заломлювалася у відмінному середовищі інших думок, багаторічних мистецьких пошуків, коли артист хотів створити щось нове. Молитву, надію – власне, все ту саму, – яку можна було впізнати у Вентейля під будь-якими шатами і яку можна було знайти лише в його опусах. Музикологи завиграшки виявили б спорідненість музичних фраз, спільність їхньої генеалогії і в творах інших великих композиторів, але тільки за другорядними ознаками, за зовнішньою подібністю, за аналогіями, радше дотепно відкритими розумуванням, аніж відчутими безпосередньо. У Вентейля характерна відмінність між фразами немовби передбачала, всупереч суто науковим висновкам, існування "індивідуальної" єдности. Зате тоді, коли він щомога силкувався бути новим, тоді під позірними відмінностями відчувалася глибока спорідненість і навмисна подібність, що виступали в лоні самого твору. . Коли Вентейль підхоплював кількома наворотами одну й ту саму фразу, варіював її, змінюючи ніби для забавки ритм, і знову заганяв у первісну форму, то ця зумисна подібність – поверховий плід розуму – ніколи так не вражала, як подібність прихована, мимовільна, що пишає різними барвами, між двома різними шедеврами, бо тут Вентейль, намагаючись бути новим, вникав сам у себе всією потугою творчого пориву і досягав своєї істинної сутности на таких глибинах, де, хоч би яке їй ставилося запитання, вона відповідала одним і тим самим акцентом – своїм власним. Такий акцент, Вентейлів акцент, відмежовує від акценту інших компоністів ріжниця куди більша, ніж та, яка нам чується між голосами двох осіб, навіть між риком чи криком двох тварин різної породи; глибока ріжниця, що заходить між думкою інших композиторів і вічними Вентейлевими пошуками, питання, яке він ставить у безлічі форм, його своєрідна філософія, але так само вільна від схоластичних мудрувань, як музика у світі янголів, тож ми потрапимо виміряти її глибину, але не можемо перекласти її людською мовою, як не можуть озватися по-людському викликані безтілесні духи на запитання медіума про таємницю смерти. І навіть беручи в рахубу оту набуту оригінальність, яка вразила мене сьогодні по обіді, й оте покревенство, яке музикологи знайшли б між ними, – згаданий акцент є тим єдиним акцентом, до якого підносишся, до якого несамохіть повертаються великі піснетворці, тобто оригінальні композитори, акцентом, що неспростовно засвідчує індивідуальне існування душ. Усе, що Вентейль намагався чи то піднести й возвеличити, чи то зробити живішим і веселішим, прикрасити (те, що знаходило відгук у людських душах), він ненароком обполіскував крутою хвилею, роблячи свій спів безсмертним і легким до розпізнання. Де ж він почув, де опанував цю пісню, таку несхожу на інші і таку близьку з усіма його піснями? Кожний мистець – підданець невідомого краю, забутого ним самим, і несхожого на той, звідки припливе й висяде на суходіл інший великий мистець. Принаймні в останніх своїх творах Вентейль, бачиться, наближається до цього краю. Атмосфера тут уже не та, що в сонаті, питальники-фрази стають наполегливіші, бентежніші, відповіді – загадковіші, чисте вранішнє й вечорове повітря впливає навіть на струни інструментів. Морель грав чудово, спів його скрипки здавався мені якимось надто гострим, вона майже лементувала. Така гострота мала свій чар, у ній вчувалося, мов у декотрих голосах, якась висока мораль і розумова перевага. Але вона могла й разити. Коли візія Всесвіту міняється, очищається, коли вона стає суголосніша спогадові про духовну вітчизну, то в музики це, природно, знаходить свій вираз у підвищенні температури співзвуччя, як у маляра – колориту. Зрештою, тонка публіка тут не помиляється – згодом останні Вентейлеві твори визнано за найглибші, хоча жодній програмі, жодній темі не притаманний інтелектуальний первень, конечний для такого судження. Можна було тільки здогадуватися, що йдеться про транспозицію глибини в царину звуків.

Композитори не згадують про цю втрачену вітчизну, але кожен із них завжди несвідомо "бринить" із нею в унісон; він не тямиться з радощів, коли його спів суголосний вітчизні, хоча іноді зраджує її задля слави. Але, ганяючись за славою, він, власне, від неї тікає, і, навпаки, ловить її, коли нею гордує, коли – без огляду на обрану тему – заводить ту незвичайну пісню, монотонність якої доводить, що склад душі художника, її цеглинки не змінюються, бо, незалежно від предмета, він залишається вірний самому собі. Але чи тоді весь викристалізований осад душевних реактивів, який ми мусимо зберігати для себе і якого не передасть у розмові навіть приятель приятелеві, метр учневі або коханець коханці, оте "невисловлене", що вносить якісну різницю в те, що кожен відчув особисто і що мусить покинути на порозі фраз, якими він спілкується з іншими, обмежуючись чисто зовнішніми і нецікавими точками дотику, спільними для всіх, – чи не виявляється воно в мистецтві, у мистецтві якогось Вентейля, Ельстіра, у веселкових барвах виражаючи таємницю тих світів, які ми звемо індивідуумами і яких без мистецтва нам зроду не пізнати? Крила, інша дихальна система, які дозволили б нам перескочити безміри, нам би не придалися, бо коли б ми полетіли на Марс чи Венеру, маючи ті самі органи чуття, то всьому, що ми могли б там побачити, вони надали б вигляду речей, бачених на Землі. Відбути справжню мандрівку, омитися в купелі Молодости – це не означає перелетіти до невідомого царства природи, це означає розжитися на інші очі, бачити Всесвіт очима якоїсь іншої людини, очима сотні інших людей, побачити сто світів, які вони бачать і одним з яких кожен із них є; і все це нам приступне завдяки Ельстірові, завдяки Вентейлеві; з такими, як вони, ми справді летимо від зірки до зірки.

Анданте завершувалося фразою, ніжною й ревною, аж краялося серце. Перед подальшою частиною настала перерва; виконавці повідкладали інструменти, а слухачі ділилися враженнями. Якийсь дук, показуючи, який великий він знавець, заявив: "Добре зіграти цей твір зчорта важко". Особи ласкавіші хвилину балакали зі мною. Але що означали для мене їхні слова, котрі, як усяке випадкове людське слово, залишали мене байдужісіньким, проти небесної музичної фрази, з якою я оце щойно гомонів? Я скидався на грішного янгола, який спускається з блаженного Раю на нечестиву Землю. І, подібно до певних створінь, останніх свідків якихось віджилих форм природи, я думав: чи не була б музика єдиним засобом порозуміння душ, якби не винайшли мови, словотворення, мислення? Музика – це ніби якась нереалізована можливість; людськість пішла іншим шляхом – шляхом писемної та усної мови. Але це повернення до чогось непідвладного аналізові було таке заласне, що після виходу з недавнього раю контакт із людьми більш-менш інтелігентними здавався мені кричущим убозтвом. Коли лунала музика, я міг згадувати людей, поєднувати їх із нею чи, радше, я поєднував із музикою образ лише однієї людини – Альбертини. І фраза, якою закінчувалося анданте, здавалася мені такою божественною, що я сказав собі: як це прикро, що Альбергина її не знає, а якби й знала, то не зрозуміла б, і яка це честь для неї – бути злитою з чимось великим, що нас об'єднує, і від чого їй передається якийсь ніби патетичний тон. Але як тільки музика замовкла, присутні в салоні виглядали зовсім ніякими. Подано холодощі. Пан де Шарлюс час від часу зачіпав якогось лакея: "Як ся маєте? Мого листа одержали? Прийдете?" У цих запитаннях угадувалася невимушеність великого пана, певного, що лестками він підходить під того чи під того, що він стоїть ближче до люду за буржуа, але воднораз угадувалися й хитрощі злочинця, який вірить, що те, з чим він на людях не криється, стає в їхніх очах невинним. І він додавав на мотив Ґермантів у виконанні пані де Вільпарізіс: "Це славний хлопчина, в нього добрий характер, він часто мені прислуговує". Але ці фінти оберталися проти барона, бо його церемонії й антимонії з виїзними лакеями, листи до них дивом дивували всіх. Та й самі лакеї виглядали більше заклопотаними, ніж гордими, з огляду на своїх товаришів.

Тим часом септет, що встиг заграти знову, добігав кінця.