Порт у тумані - Сторінка 16

І той, хто це вчинив, можливо, буде щасливий. Так, буде щасливий, адже ніхто не знає, хто ж він є!.. Немає сумніву, допіру він був серед нас…

— Замовкніть! — благально скрикнула Жюлі, молитовно склавши руки, і сльози таки бризнули у неї з очей.

Але комісар знав, куди гнув. Він і далі говорив тихим голосом, повільно, слово по слову. І вже не тільки прагнув розчулити цих двох, ні. Мимоволі він дуже глибоко входив у свою роль, йому й самому ставало сумно, що вже не вернути з небуття господаря дому — кремезного начальника порту, якого воскресив на мить у спогаді, не вернути тихого затишку, що панував тут роками…

— Він мертвий, і немає в нього жодного друга… Крім мене!.. Крім мене, що бореться сам-один, аби встановити істину, аби відняти у Жорісового вбивці можливість бути щасливим.

Жюлі схлипувала — вона вже капітулювала, а Мегре вів далі:

— Та тільки всі навколо мертвого мовчать, всі брешуть, і можна подумати, нібито кожен з них має за собою якийсь гріх, і тому всі вони змовники, усі співучасники!

— Це неправда! — вигукнула дівчина.

А Луї-Здоровило, вочевидь втрачаючи самовладання, налив собі випити й не забув при цьому наповнити комісарову чарку.

— Луї-Здоровило перший мовчить.

Жюлі зиркнула на брата крізь сльози, наче вражена справедливістю цих слів.

— Він знає дещо… Він знає багато що… Чи не боїться він убивці?.. Чи не має він боятись чогось іншого?..

— Луї! — кинулась Жюлі до брата.

А той дивився кудись убік, зціпивши зуби.

— Скажи, що це неправда, Луї!.. Ти чуєш?..

— Не знаю, що треба комісарові…

Мегре підвівся. Він більше не міг сидіти спокійно.

— Луї бреше ще більше, ніж інші! Він твердить, що не знає норвежця, але знає його! Він твердить, що не має жодних зв'язків з мером, але я зустрічаю його в мера, коли він молотить того кулаками просто по пиці…

Невиразна усмішка промайнула на губах каторжника. Але Жюлі не могла збагнути все одразу.

— Чи то правда, Луї?

Той не озивався, і вона схопила його за руку.

— Чому ти не скажеш правду?.. Ти ж нічого не зробив лихого, я в цьому впевнена!..

Він висмикнув руку, розгублений і майже знеможений. Мегре не дав йому часу отямитися.

В усьому цьому нагромадженні брехні треба відшукати крихітне зернятко істини, якусь зовсім незначну деталь, і цього було б досить, щоб розвалилася вся купа…

Куди там! Незважаючи на благальні погляди сестри, Луї мовчав і тільки іноді здригався, мов велетень, котрому перепадає від лютих мікроскопічних ворогів.

— Я не знаю нічого…

А Жюлі сердилася й уже з ноткою недовіри питала:

— Чому ти нічого не скажеш?

— Я нічого не знаю!

— Комісар сказав…

— Нічого не знаю!..

— Слухай сюди, Луї! Я завжди вірила тобі! Ти ж це добре знаєш! І я завжди захищала тебе, навіть проти капітана Жоріса…

Вона зашарілась від цієї невдалої фрази й заговорила поквапно:

— Тобі вже час сказати правду! Я більше не витримаю… І не зможу бути тут, у цьому домі, сама-самісінька…

— Мовчи! — зітхнув Луї.

— Що ви хочете, аби почути від нього, комісаре?

— Дві речі. По-перше, хто це за один той Мартіно. По-друге, чому мер дозволяє, щоб його били…

— Ти чуєш, Луї?.. Тут нема нічого страшного.

— Нічого я не знаю…

Вона починала закипати люттю.

— Луї, будь обережний!.. Врешті-решт я почну вірити…

А в грубці гуло безперестану. Дзиґар повільно цокав, і на мідному маятнику відбивалося світло лампи.

Луї був завеликий, занадто сильний, занадто незграбний — з головою й плечима набакир — для цієї чепурної кухоньки скромного рантьє. Він не знав, куди подіти свої важелезні ручиська. Очі його розгублено бігали.

— Тобі треба говорити!

— Мені нема чого сказати…

Він хотів налити собі ще, але Жюлі прожогом кинулась до карафки.

— Досить! Бракувало тільки, щоб ти знову надудлився…

Збудження її дійшло краю і стало вже нестерпним. Вона невиразно відчувала, що настав один з вирішальних моментів драми. І все ще чіплялася за надію з'ясувати справу одним словом.

— Луї, адже цей чоловік… Цей норвежець, адже він той самий, хто мав купити "Сен-Мішель" і стати твоїм хазяїном, правда?

Відповідь прозвучала категорично:

— Ні!

— Тоді хто ж він такий? Його ніколи не бачили в наших місцях! Сюди чужоземці не приїздять…

— Нічого не знаю…

Вона наполягала з інстинктивною проникливістю жінки.

— Мер завжди тебе зневажав… Хіба правда, що ти вечеряв у нього вдома сьогодні увечері?..

— Правда.

Вона нетерпляче тупнула ногою.

— А коли так, то скажи ж хоч одне-єдине слово! Так треба! Інакше, їй-богу, я почну думати, що…

Жюлі знемагала. Вона була страшенно нещасна. Це було знати з її розпачливого погляду, який переводила з лозового крісла на таку знайому їй грубку, на дзиґар, потім на розписаний квітами графин.

— Ти дуже любив капітана… Я ж це знаю!.. Ти повторював це сотні разів, і якщо ви й посперечалися, то тільки через те, що…

Ці слова потребували пояснень.

— Тільки не подумайте того, чого не було, пане комісаре! Мій брат любив капітана Жоріса… І капітан теж дуже любив його… Тільки дещо було… Нічого серйозного!.. Луї не тямить себе, коли у нього в кишені заводяться гроші, тоді він протринькує все, йому байдуже, куди й на що… Капітан знав, що він приходив до мене по гроші з моїх заощаджень… І читав йому мораль… Оце й усе!.. Якщо він і заборонив йому, нарешті, ходити сюди, так саме через це… Аби він не забирав у мене мої гроші!.. Але він сам говорив мені, що по натурі Луї добрий хлопець і що єдиний його недолік — слабохарактерність…

— А Луї, — повільно промовив Мегре, — знав, мабуть, що, коли Жоріс помре, ви дістанете в спадщину триста тисяч франків!

Все відбулося так блискавично, що комісар ледь врятувався від раптового нападу. Не звертаючи уваги на пронизливий крик Жюлі, Луї-Здоровило стрімголов накинувся на Мегре й спробував схопити його за горло.

Комісарові пощастило перехопити руку хлопця та стиснути зап'ястя. Повільно, але впевнено він відвернув її, заломив за спину матросові, а тоді гарикнув:

— Прийми грабки!

Жюлі сперлася спиною об стіну, сховала обличчя в долонях і відчайдушно ридала, раз у раз розпачливо скрикуючи:

— Боже мій! Боже мій!

— Так ти не хочеш говорити, Луї? — загримів Мегре, відпускаючи колишнього каторжника.

— Мені нема чого сказати.

— А якщо я тебе заарештую?

— Тим гірше!

— Іди за мною.

Жюлі заволала:

— Пане комісаре, благаю вас! Луї, говори ж, говори, бога ради!

Комісар і моряк були вже біля скляних дверей кухні. Луї-Здоровило озирнувся назад, почервонілий, з палаючими очима, і обличчя його скривилося. Він простягнув руку до плеча сестри.

— Жюлі, слово честі…

— Облиш мене!

Він завагався, ступив крок до коридора й знову озирнувся.

— Слухай-но…

— Ні, ні! Іди геть!

Тоді він почвалав слідом за Мегре, спинився на мить на порозі, відчувши, мабуть, спокусу повернутися, але переборов себе. Двері зачинилися за ними. Не встигли вони відійти від будинку й на кілька кроків, як двері розчахнулися знову, на порозі з'явилася світла постать дівчини, яка гукала просто в бурю:

— Луї!

Надто пізно. Двоє чоловіків йшли крізь ніч далі й далі.

Лило як з відра, і за кілька секунд вони промокли до нитки. За суцільною запоною води не було видно навіть споруд навколо шлюзу. Та, як не дивно, хтось помітив двох чоловіків у пітьмі і гукнув звідкілясь згори:

— Це ти, Луї?

То гукав Ланнек з борту "Сен-Мішеля". Збагнувши, що матрос не сам, стиха проговорив скоромовкою по-бретонськи:

— Вріж цьому типові по пиці й тікаймо.

Мегре, який усе зрозумів, чекав, що буде далі. Він нізащо не розрізнив би в цій темряві, де був ніс, а де корма "Сен-Мішеля", і дуже погано бачив свого супутника, чия велетенська постать із плечима, що лисніли від дощу, нерішуче застигла попереду.

Розділ X

ТРОЄ ЗІ ШХУНИ

Один погляд на чорне провалля моря; другий, вже крадькома, — на Мегре. Луї-Здоровило знизав плечима і пробурмотів, звертаючись до комісара:

— Ви підете на шхуну?

Мегре завважив: Ланнек щось тримає в руках — то був кінець швартова. Простежив очима, куди тягнеться швартов: він був перекинутий через кнехт, мов через блок. Інакше кажучи, "Сен-Мішель" був на подвійному швартові й міг відчалити, не посилаючи людину на берег.

Комісар не сказав нічого. Він знав, що порт цієї пори безлюдний. Жюлі, мабуть, схлипує в себе на кухні, метрів за триста звідси, а кому й належить бути тут під час вахти, зараз ховаються від негоди в задусі "Флотської закусочної".

Мегре поставив ногу на планшир і скочив на палубу, а слідом за ним — Луї. Хоч моли й захищали рейд, хвиля здіймалася досить високо і, немов могутнім подихом, щоразу підносила "Сен-Мішель". У всепоглинаючій пітьмі ясніло кілька жовтих відблисків на якихось предметах, ледве вирізнявся з темряви силует шкіпера. Він здивовано дивився на Луї. Ланнек був у високих гумових чоботях, цупкому плащі й зюйдвестці.

Ніхто не хотів перший порушити мовчанку. Всі чогось очікували. Троє зі шхуни, безперечно, стежили за Мегре, таким чужим для них у цьому пальті з плюшевим коміром, у старомодному капелюсі, якого він притримував рукою.

— Ви не підете в море сьогодні! — сказав комісар.

Ніхто не заперечив. Проте Ланнек і Луї-Здоровило обмінялися блискавичними поглядами. Смисл був приблизно такий: "І все-таки вийдемо?" — "Краще не треба…"

Бурхання шторму ставало таким несамовитим, що важко було втриматись на палубі. І знову Мегре перший попрямував до вже знайомого йому люка.

— Побалакаємо… Покличте також другого матроса…

Він вважав за краще не залишати нікого у себе в тилу.

Всі четверо зійшли вниз крутим трапом. Моряки скинули плащі й чоботи. Підвісна лампа освітлювала стіл, склянки на ньому й розстелену поруч морську карту, посмуговану олівцем та вкриту масними плямами.

Ланнек підкинув два брикети в маленьку залізну пічку й завагався — чи пропонувати чарку незваному гостеві, на якого шкіпер дивився скоса. А старий Селестен притулився в куточку, злий, занепокоєний, міркуючи, чого це його примусили йти сюди, до кормової каюти.

Поведінка кожного з трьох промовисто свідчила: ніхто не хоче говорити, бо ніхто не знає, в якій стадії перебуває вся справа. Шкіпер очима запитував Луї-Здоровила, а той відповідав йому розпачливими поглядами.

Адже те, що він хотів би розповісти, вимагало довгих пояснень!

— Ви добре обміркували, що робите? — прокашлявшись, щоб прочистити горло, підвищив голос Ланнек.

Мегре сів на лавку, обіпершись обома ліктями на стіл.