Порт у тумані - Сторінка 15

Мартіно воліє вчинити так само! Один тільки Луї-Здоровило нічим не погрожує і сприймає усі перипетії з філософським спокоєм, дбаючи тільки про те, щоб випити.

Віконниці здригалися від шторму, який у час припливу завжди досягає найбільшої сили.

На обличчі Люка було промовисто написано: "Ох і встряли ж ми в халепу! Дай боже тепер знайти щось переконливе на виправдання!.."

Мегре ходив з кутка в куток кімнати і сердито пихкав люлькою.

— Отже, ви не знаєте нічого — ні ви, ні ви — про пригоди і смерть капітана Жоріса?

Заперечливі жести. Мовчання. Мегре весь час поглядав на Мартіно.

Хтось квапливо пройшов двором і нервово постукав у двері. Повагавшись якусь мить, Люка пішов відчинити. Дрібний тупіт по сходах, і до кімнати, захекана, схвильована, увірвалася Жюлі. Вона ледь переводила подих:

— Комісаре… Мій… мій брат…

І тієї ж миті замовкла, заціпеніла перед Луї-Здоровилом, який повільно підвівся й випростав перед нею свою величезну постать.

— Так ваш брат… — наполягав Мегре.

— Та нічого… я…

Вона спробувала всміхнутися й перевести подих. Задкуючи крок по кроку, вона наскочила на Мартіно, обернулась до нього, причому, здавалось, не впізнала, і пробелькотіла:

— Звиняйте, пане…

Вітер вривався крізь двері, які забули зачинити.

Розділ IX

ЗМОВА МОВЧАННЯ

Жюлі уривчастими фразами пояснювала свою появу:

— Я була така самотня вдома… Мені було моторошно від страху. Я лягла не роздягаючись… Почула, що хтось сильно стукає в двері… Це був Ланнек, шкіпер мого брата…

— Так "Сен-Мішель" прийшов?

— Він був у шлюзі, коли я прибігла… Ланнек хотів одразу ж побачити мого брата… Здається, вони поспішають вийти в море… Я сказала йому, що Луї навіть не приходив до мене… Тоді він мене налякав, бо загорлав щось таке, чого я не второпала…

— Чому ви прийшли сюди? — спитав Мегре.

— Я спитала, чи Луї загрожує небезпека… Ланнек сказав мені, що так, що тепер уже, може, буде пізно… Тоді я розпитала в порту, а мені там сказали, що ви зараз тут…

Луї-Здоровило дивився собі під ноги з байдужим виглядом і знизував плечима, мовляв, жінки панікують через будь-яку дурницю.

— Вам загрожує якась небезпека? — звернувся комісар до Луї, шукаючи поглядом його очі.

А той зареготав. Регіт цей прозвучав брутально, значно безглуздіше, ніж звичайний його сміх.

— А чому ж Ланнек так непокоївся?

— Звідки ж мені знати?

Тоді Мегре, повільно переводячи погляд з одного на другого, з другого на третього, з ледь вловимою ноткою злості, замислено промовив:

— Отже, висновок: ви нічогісінько не знаєте! І з усіма повторюється одне й те саме! Ви, пане мер, і знати не знаєте пана Мартіно, а до того ж вам не відомо, чому Луї-Здоровило, прийнятий у вашому домі як друг, спочатку грає з вами в шашки й вечеряє за вашим столом, а потім зненацька заходиться молотити вас по пиці своїми здоровезними кулаками…

Жодної відповіді.

— Та що це я мелю? Адже ви згодні на таке обходження, воно навіть здається вам природним! Ви й не думаєте захищатися! Відмовляєтесь подати позов! Всіляко уникаєте нагоди виставити Луї-Здоровила за двері!..

Надійшла черга Луї-Здоровила.

— А ви — ви ж нічогісінько не знаєте, як і пан мер! Ночуєте на дразі, проте ні сном ні духом не відаєте, хто з вами разом на борту… Вас приймають тут, а ви розплачуєтесь з господарем дому за виявлену гостинність добрячим мордобоєм, яким пригощаєте із знанням справи… Ви ніколи в житті й гадки не мали, що на світі існує пан Мартіно…

Ніхто й оком не зморгнув. Комісар бачив поспіль незворушні обличчя. Всі опустили голови, наче роздивлялися килим на підлозі.

— Ну, а ви, пане Мартіно, звичайно, теж знаєте не більш за інших. Чи ж ви знаєте принаймні, в якій спосіб дісталися з Норвегії до Франції?.. Ні, куди там! Ви волієте ночувати на койці в трюмі покинутої драги, аніж у зручному ліжкові в готелі… Потім вирушаєте в подорож на велосипеді, купуєте автомашину, щоб їхати до Парижа. Але нічогісінько не знаєте! Ви зовсім не знайомі з паном Гранмезоном, так само з Луї, з капітаном Жорісом… І, природно, Жюлі — ви теж знаєте про все це менше, ніж решта…

Він кинув на Люка погляд, в якому майнула розгубленість. Люка розумів. Адже заарештувати зразу всіх не було підстав: проти кожного можна висунути лише факти, що свідчили про якісь дивацтва, брехню або суперечності в свідченнях.

Але, власне кажучи, не знаходилося жодного переконливого доказу для звинувачення.

Стінний годинник показував одинадцять. Мегре вибив свою люльку у вогнище і знову пробурмотів з докором:

— Вважаю за свій обов'язок просити усіх вас лишитися в розпорядженні правосуддя… Я, напевно, матиму потребу знову запитати у вас про деякі деталі, хоч ви й зовсім нічого не знаєте… Припускаю, пане мер, що ви не маєте наміру поїхати кудись з Уїстреама?

— Ні!

— Дуже вдячний… А ви, пане Мартіно, могли б зняти номер у готелі "Всесвіт", де я й сам влаштувався…

Норвежець вклонився.

— Відведи пана до "Всесвіту", Люка!..

А Луї-Здоровилу і Жюлі він запропонував:

— Ви обоє підете зі мною…

Мегре відпустив додому двох жандармів, які чекали його появи, і побачив, що Люка з Мартіно вже звернули з дороги до готелю. Там хазяїн ждав, не міг діждатися, коли, нарешті, зможе лягти спати.

Жюлі вискочила з дому без пальта і тепер тремтіла від холоду. Брат щойно зауважив це, зняв свого бушлата і силоміць накинув дівчині на плечі.

Важко було розмовляти, штормовий вітер забивав подих. Йшли мовчки, нахилившись вперед, а у вухах невгамовно свистів вітер, крижаний норд обпікав обличчя, так що різало в очах.

У порту в закусочній світилось, як завжди, і портовики, заскочивши туди між двома шлюзуваннями, тупцювали на місці, щоб зігрітись, і ковтали пекучий ґроґ. Усі звернули увагу на дивне тріо, що вперто йшло вперед крізь бурю і вже наближалося до мосту.

— Невже "Сен-Мішель"? — запитав Мегре. Парусник виходив із шлюзу, просуваючись до рейду.

Але він здавався значно вищим, ніж шхуна, яку вже знав Мегре.

— Судно на баласті! — буркнув матрос.

Це мало означати, що "Сен-Мішель" розвантажився в Кані й ішов тепер порожняком, аби потім узяти деінде новий вантаж.

Вони вже підходили до будиночка Жоріса, коли з пітьми виринула якась тінь і наблизилась до них. Лише зблизившись мало не ніс до носа, можна було упізнати когось у цій клятій пітьмі. Не зовсім певним голосом хтось озвався до Луї-Здоровила:

— Ага, ось і ти… То поспішай, маємо виходити в море…

Мегре уважно подивився на маленького шкіпера-бретонця, потім на море, що шаленіло, штурмуючи пірси з невгамовним гуркотом. А в грізному небі мчали навалами пошматовані хмари.

"Сен-Мішель" стояв, пришвартований до паль. Його майже не видно було у пітьмі, лише цятка світла променилася од ліхтаря на рубці.

— Ви хочете вийти в море? — запитав комісар.

— А куди ж іще!

— Яким курсом?

— По вантаж вина в Ля-Рошель.

— Вам конче потрібний Луї-Здоровило?

— А може, ви гадаєте, що так просто йти в море удвох, та ще в отаку негоду?!

Жюлі було холодно. Слухаючи розмову, вона тупцювала й пристукувала закаблуками. Її брат дивився то на Мегре, то на шхуну, щогли якої рипіли од вітру.

— Зачекайте мене на шхуні! — наказав комісар шкіперові.

— Тобто?

— Що тобто?..

— За дві години вода вже так спаде, що нам годі буде вийти в море…

І якийсь затамований неспокій промайнув у його очах. Щось дуже бентежило шкіпера. Він перестрибував з ноги на ногу. Роззирався знервовано, збуджено.

— Адже я маю заробляти собі на шматок хліба!

І враз вони з Луї обмінялися блискавичними поглядами, Мегре здавалося: він збагнув, про що йдеться, — адже бувають моменти, коли інтуїція загострюється й наміри інших легко вгадати.

У маленького шкіпера певно ж крутилось на умі: "Судно зовсім близько… Досить віддати швартов… Добрячий удар кулаком поліцаєві — і шлях вільний…"

Луї-Здоровило вагався, похмуро поглядав на сестру, зітхав і нарешті заперечливо похитав головою.

— Йдіть на шхуну і чекайте на мене! — повторив Мегре.

— Але…

Комісар не відповів і подав знак обом своїм супутникам іти за ним до будинку капітана.

* * *

Мегре вперше бачив брата й сестру разом. Усі троє вони сиділи на кухні капітана Жоріса, де гостинно палав вогонь…

Тяга була така сильна, що в жерстяній грубці аж сичало, а інколи цей звук переходив у гучний, мов постріл, тріск.

— Дай-но мені чого-небудь випити, — сказав комісар дівчині. Вона підійшла до шафи й узяла карафку з кальвадосом та розписані чарки.

Мегре відчував, що зайвий тут. Жюлі, напевне, багато дала б, щоб лишитися наодинці зі своїм братом. А той не зводив з неї очей — в них світилася велика приязнь і звірина ніжність водночас.

Як і годиться справжній господині, Жюлі не присідала, навіть подавши все потрібне чоловікам; вона заходилась підкладати дрова у вогонь.

— За світлу пам'ять капітана Жоріса, — промовив Мегре, піднімаючи свою чарку.

Запала тривожна мовчанка. Цього й домагався комісар. Потрібен був час, аби тепло н затишок кухні пройняли обох.

Поступово, поволі гоготіння вогню і цокання дзиґаря з маятником заколисувало. Після крижаного вітру там, надворі, в затишку цього дому обличчя розчервонілися, очі заблищали. А тут іще терпкий аромат кальвадосу лоскотав ніздрі.

— Капітан Жоріс… — повторив Мегре замріяно. — І справді, я ж сиджу на його місці, в його кріслі… У кріслі з лози, де кожна лозина рипить, тільки-но поворухнешся… Якби він жив, то вже, мабуть, повернувся б із порту і, напевне, теж попросив би чарку кальвадосу, щоб зігрітися… Адже так, Жюлі?

Вона здивовано поглянула на нього й одвернулася.

— Він не пішов би спати зразу після цього… Можу закластися, що він, як завжди, зняв би черевики… А ви принесли б йому пантофлі… І при такій нагоді він сказав би вам: "Ну й паскудна ж погода… Та це не завадить "Сен-Мішелю" вийти в море, хай бог йому помагає…"

— Як ви можете це знати?

— Що саме?

— Що він любив говорити "хай бог помагає"?.. Адже так він говорив!

Вона була вкрай схвильована. На Мегре подивилась, як йому здалося, майже з вдячністю.

Луї-Здоровило зовсім похнюпив носа.

— Та він уже цього не скаже… Ніколи! Він був щасливий… Мав гарний будинок, садок із квітами, в яких кохався, мав заощадження… Схоже, що всі ставилися до нього приязно… А втім, є хтось, котрий раптом нагло кладе край усьому, сипнувши до склянки з водою одну-єдину дрібку білого порошку…

Обличчя Жюлі скривилося, але вона з усіх сил стримувала сльози.

— Зовсім трішечки білого порошку — і кінець!..