Прерія - Сторінка 54

Отож піди на раду й скажи вождям від мого імені — від імені Пола Говера з штату Кентуккі: коли вони відпустять таку собі Еллен Уейд по-доброму до Штатів, то можуть зняти з мене скальп будь-коли і в будь-який спосіб, що їм до вподоби; або, коли вони не пристануть на цю пропозицію, накинь їм ще годинку чи дві тортур, аби підсолодити цю угоду на їхній чортячий смак.

— Гай-гай, хлопче, вони тебе й не слухатимуть, бо ж знають, що ти й так наче ведмідь у пастці й не можеш ні битися, ні втекти. Та не занепадай духом, бо колір шкіри для білої людини, коли вона потрапила до дикунів, іноді однаково, що смерть, а іноді — щит. Хоч вони й не люблять нас, а проте обачність часто зв'язує їм руки. Якби ж то червоношкірі могли робити те, що хочуть, то незабаром на зораних полях Америки знову виросли б дерева, а ліси забіліли б від християнських кісток. Той, хто знає, як червоношкірі люблять блідолицих, анітрохи не сумнівається в цьому. Але ж вони нас рахували, поки збилися з ліку, а в розумі їм не відмовиш. Отож іще невідомо, що станеться з нами; але цьому пауні, боюся, сподіватись нема на що.

Отак закінчивши свою мову, старий повагом рушив до того, кого стосувалися його слова, і зупинився неподалік стовпа. Тут він постояв мовчки і з тим виразом обличчя, з яким личить дивитися на такого уславленого вождя в його нинішньому становищі. Але Тверде Серце, втупивши очі вдалину, думками, здавалося, був далеко від того, що відбувалося навкруги.

— Сіу радяться, що робити з моїм братом, — сказав нарешті старий, зрозумівши, що привернути увагу пауні можна, тільки заговоривши до нього.

Молодий вождь повернув до нього голову і, спокійно усміхаючись, відповів:

— Вони лічать скальпи над житлом Твердого Серця!

— Безперечно, безперечно! Вони аж казяться, коли пригадують, скільки ти повбивав тетонів; для тебе було б зараз краще, коли б ти більше днів полював оленів, аніж був на стежці війни. Тоді якась бездітна мати з їхнього племені могла б тебе усиновити замість загиблого сина, і ти жив би собі спокійно.

— Хіба мій батько думає, що воїн може вмерти? Володар Життя не розтуляє своєї руки, щоб забрати назад свої дари. Коли йому потрібні його молоді воїни, він кличе їх, і вони йдуть до нього. Але червоношкірий, на якого він колись дихнув, живе вічно.

— Так, ця віра втішлива і смиренніша, ніж та, яку сповідує той безжалісний тетон! Щось є у Вовках таке, що відкриває для них моє серце; здається, вони такі самі мужні, еге ж, і чесні, як делавари з пагорбів… А цей юнак… це дивно, дуже дивно… і вік, і погляд, і постава… наче вони брати!

Скажи мені, пауні, чи не чув ти переказів свого племені про могутній народ, що жив колись на берегах Солоного озера, ген там, де сходить сонце?

— Земля біла від людей такого самого кольору, як мій батько.

— Ні, ні, я веду мову зараз не про тих нетяг, які пнуться до цієї країни, аби пограбувати її законних володарів, забравши в них те, що належить їм по праву зроду-віку, а про народ, червоний… чи то пак, який був червоний від малювання й з природи, наче ягода на кущі.

— Я чув, старі люди казали, буцім якісь загони ховалися в лісах там, де сходить сонце, бо вони не насмілювалися вийти на відкриті рівнини і стятися зі справжніми мужчинами.

— А в ваших переказах не згадувалося про найбільший, найхоробріший і наймудріший народ червоношкірих, на яких будь-коли дихнув Ваконда?

Тверде Серце підвів голову і, байдуже про пута, відповів гордо й гідно:

— Чи не осліп мій батько від старості? Чи, може, він бачив так багато сіу, що повірив, ніби вже немає більше пауні?

— Гай-гай! От вам людська марнота і пиха! — вигукнув по-англійському розчарований старий. — В червоношкірому природа така сама живуча, як і в грудях будь-якого білого. Адже й делавар уявляв би себе куди могутнішим за пауні, як оце пауні зараз вихваляється, що він, мовляв, пуп землі. Отак було й між французами з Канади та англійцями в червоних мундирах, що їх король посилав, бувало, до Штатів, коли й самих Штатів ще не було, а тільки галасливі провінції, які весь час сперечались та воювали між собою, — ото вони вже хизувались перед усім світом своєю доблестю та подвигами! А ніколи ніхто не згадував про скромного тутешнього солдата, якому вони завдячували перемогу, але який рідко чував про свої відважні діяння, бо тоді ще не мав прав палити люльку на вогнищі великої ради свого народу.

Коли старий таким чином дав волю своїй солдатській гордості, що дрімала, але зовсім ще не згасла, і через яку він підсвідомо допустився тієї самої слабкості, котру засуджував, його очі, що пожвавішали і засвітилися були відблиском колишнього молодечого завзяття, полагіднішали й співчутливо поглянули на приреченого бранця, чиє обличчя знов набрало холодного й задуманого виразу.

— Молодий воїне, — вів далі трапер тремтливим голосом, — я ніколи не був ані батьком, ані братом. З волі Ваконди я живу самітно. Він ніколи не прив'язував мого серця до житла чи поля тими путами, що приковують людей мого племені до їхніх осель; а коли б це було не так, то я не мандрував би так далеко і не бачив би так багато. Однак мені довелося довго пробути з народом, що жив у тих лісах, про які ти казав, і, ручаюся, було за що їх любити і наслідувати їхню мужність. Володар Життя створив нас, вклавши співчуття до всіх людей, пауні. Я ніколи не був батьком, але я добре знаю, що таке батьківська любов. Ти схожий на юнака, що був дорогий мені, і я навіть подумав, може, в твоїх жилах тече його кров. Але яке це має значення? Ти вірний чоловік, я суджу з того, як ти дотримуєш слова; а чесність — дар вельми рідкісний, щоб його забути. Моє серце прихилилося до тебе, хлопче, і я б радо зробив що-небудь добре для тебе.

Молодий воїн вислухав його слова, що звучали так пристрасно й щиро, що не можна було їм не повірити, і на знак вдячності схилив голову на свої оголені груди. Тоді, підвівши свої чорні очі й втупивши погляд удалину, він знову, здавалося, задумався над тим, що не мало ніякого відношення до його власної долі. Трапер, добре знаючи, як гордість підтримує воїна в ті хвилини, що їх він вважає останніми в своєму житті, чекав останньої волі свого юного друга з лагідністю й терплячістю, набутими за роки спілкування з цим незвичайним народом. Нарешті погляд пауні здригнувся, він глянув палючими очима на старого, потім на крайнебо, тоді знов на зоране глибокими зморшками обличчя, ніби раптом занепокоївшись.

— Батьку, — озвався нарешті молодий завзятець довірливим і лагідним тоном, — я чув твої слова. Вони ввійшли в мої вуха, і тепер вони в мені. У білоголового Довгого Ножа немає сина; Тверде Серце з народу пауні молодий, але він уже найстарший в родині. Він знайшов кістки свого батька на мисливських угіддях оседжів і відправив їх до прерій Добрих Духів. Безперечно, його батько — великий вождь — побачив їх і впізнав у них частку самого себе. Але Ваконда незабаром прикличе нас обох: тебе, бо ти бачив усе, що можна побачити в цьому краю, і Тверде Серце, бо йому потрібен молодий воїн. Пауні не має часу, щоб пошанувати блідолицього, як водилося б синові пошанувати батька.

— Хоч я й старий, убогий і слабкий, коли порівняти до того, яким був колись, та, може, все-таки доживу до заходу сонця. Чи мій син теж сподівається дожити?

— Тетони лічать скальпи на моїй оселі! — відказав молодий вождь, і в його усмішці крізь сум засвітилося торжество.

— І вони їх багато-багато налічать. Надто багато, щоб подарувати життя власникові тих скальпів, який потрапив до їхніх безжалісних рук. Мій син не жінка, і він без страху дивиться на ту стежку, якою мусить пройти. Та перш ніж він ступить на неї, йому нічого не треба шепнути в вуха його народу? Мої ноги старі, але вони ще можуть донести мене до закрутів річки Вовків.

— Скажи їм, що Тверде Серце зав'язав на своєму вампумі вузол на кожного тетона! — відказав бранець з тією палкістю, з якою пристрасть раптом проривається крізь перепони штучної стриманості. — Якщо він зустріне хоч одного з них у прерії Володаря Життя, його серце стане серцем сіу.

— Еге! Таке почуття було б небезпечним товаришем для білого, що збирається в останню мандрівку! — пробурмотів старий по-англійському. — Це не те, чого вчили добрі моравські брати на радах делаварів, і не те, що так часто проповідують блідолицим у їхніх поселеннях, хоч, на сором усій білій расі, самі вони не дотримують своїх заповідей. Пауні, я люблю тебе; але я християнин і не можу переказати таких слів.

— Якщо мій батько боїться, що тетони почують його, хай він тихенько шепне ці слова нашим старійшинам.

— Щодо ганебного страху, молодий воїне, то його в блідолицьому не більше, ніж у червоношкірому. Ваконда вчить нас любити життя, яким нас обдарував; але любити так, як мужчини люблять свої мисливські угіддя, своїх собак і свої карабіни, а не з тою нестямністю, з якою мати кохає своє дитя. Володареві Життя не доведеться вигукувати моє ім'я двічі, коли він мене кликатиме. Я готовий озватись і сьогодні, й завтра, — будь-коли, якщо на те буде його воля. Але що таке воїн, який не дотримує своїх звичаїв? А мої звичаї забороняють мені переказати твої слова.

Вождь зробив величний жест, погоджуючись; однак здавалося, ніби довір'я, що так раптово прокинулось у ньому, от-от згасне. Але серце старого надто схвилювали спогади, що так довго дрімали, проте ще були живі, й він не міг отак урвати цю розмову. Він трохи подумав, а тоді, печально зирнувши на свого молодого товариша, повів далі:

— Кожного воїна треба оцінювати за його силами. Я сказав своєму синові, чого я не можу зробити, тож хай він відкриє свої вуха на те, що я можу. Лосю не подолати прерії швидше, аніж цим старим ногам, якщо пауні доручить мені звістку, що її може передати біла людина.

— Тоді хай блідолиций слухає, — відповів індіанець, трохи повагавшись, бо ще пам'ятав, як йому тільки-но відмовили. — Він залишається тут, поки сіу полічать скальпи своїх мертвих воїнів. Він чекатиме, поки вони знесиляться, прикриваючи голови вісімнадцятьох тетонів шкірою одного пауні; хай він широко розплющить свої очі, щоб бачити місце, де зариють кістки воїна.

— Все це я можу і зроблю, благородний юначе.

— Хай він позначить те місце, щоб міг його будь-коли впізнати.

— Не бійся, не бійся, я ніколи не забуду цього місця, — перепинив його старий, розчулений такою мужністю і таким спокоєм.

— Тепер я знаю, що мій батько піде до мого народу.