Прерія - Сторінка 52

Коні дакотів досягли середини річки, і вершники вже сповнювали повітря переможними криками. Тим часом Мідлтон і Пол, відвівши жінок до заростів, повернулися до прибережної смуги води, погрожуючи ворогам рушницями.

— На коней, на коней! — крикнув трапер, забачивши їх. — Сідайте на коней і тікайте, якщо вам дороге життя тих, хто вам довірився! На коней, а нас полишіть на волю божу!

— Нахили голову, старий трапере, — почувся голос Пола. — Нахиліться обоє у своєму гніздечку. Той чортяка тетон просто за вами; нахиліться, дайте дорогу кентуккійській кулі!

Трапер озирнувся і побачив, що завзятий Маторі, випередивши свій загін, опинився на одній лінії з човном і бортником, який вже наготувався здійснити свою погрозу. Старий нахилився, пролунав постріл і свинець, не ушкодивши його, просвистів над головою трапера до своєї цілі. Але око тетонського вождя було не менш бистре й певне, ніж у його супротивника. За мить до пострілу Маторі кинувся з коня в воду. Кінь захропів з болю та страху, відчайдушним ривком вискочивши з води мало не наполовину. Потім його підхопила течія, і каламутний потік, забарвлений кров'ю коня, потяг тварину за собою.

Тетонський вождь незабаром виринув і, збагнувши, що кінь загинув, поплив, енергійно працюючи руками, до найближчого з молодих індіанців, який негайно віддав славетному воїнові свого коня. Але ця подія все-таки збентежила дакот, які вирішили зачекати, що робитиме їхній вождь. Тим часом шкіряний човен пристав до протилежного берега, і втікачі знову зібралися на суходолі.

А тетони розгублено кружляли в воді, наче голуби, що кидаються навсібіч після випалу в середину головної зграї. Очевидно, індіанці вагалися, чи варто штурмувати добре захищений берег. Врешті-решт звичайна індіанська обережність узяла гору, й Маторі, якому недавній випадок став за добру науку, відвів воїнів назад — на той берег, звідки вони прийшли, — щоб дати спочинок коням, що вже не слухалися вершників.

— Тепер беріть жінок і скачіть он до того пагорка, — сказав трапер. — За ним є друга річка. В'їжджайте в воду, повертайтесь обличчям до сонця і йдіть річищем близько милі, до високої піщаної коси, — а там я вас зустріну. Хутко! На коней! А ми з пауні та моїм безстрашним другом лікарем — він-бо відчайдушний вояк! — відстоїмо берег. Головне — показати їм зброю, а стріляти, може, й не доведеться!

Мідлтон і Пол визнали за краще не марнувати слів на суперечку. Радіючи, що їх з тилу прикриватимуть, хай і слабкими силами, вони негайно рушили в путь і незабаром зникли у вказаному їм напрямку. Минуло хвилин двадцять чи тридцять, перш ніж тетони на протилежному березі надумали бодай що-небудь діяти. В гурті воїнів було добре видно Маторі, який давав розпорядження і, пойнятий жагою помсти, раз у раз погрожував утікачам рукою; однак до яких-небудь рішучих дій він поки що не вдавався. Аж ось дикуни зняли лемент, який свідчив: щось трапилося. А потім удалині з'явився Ішмаел зі своїми незграбними синами, і невдовзі обидва загони спустилися разом до самої води. Скватер із звичайною байдужістю оглянув позицію супротивника і, ніби випробовуючи свою рушницю, пустив з неї кулю, яка могла вбити й на такій віддалі.

— Тепер треба тікати! — вигукнув Оубед, намагаючись розгледіти кулю, що, як йому здалося, просвистіла над його вухом. — Ми доблесно й досить довго захищали цей берег, а відступ потребує не меншої військової вправності, ніж наступ.

Старий озирнувся і, побачивши, що вершники вже зникли за горбом, не став перечити. Коня віддали природознавцеві й наказали йому їхати тим самим шляхом, що й Мідлтон з Полом Говером. Коли вчений сів на коня і поскакав, трапер з молодим пауні потихеньку, щоб не помітив супротивник, покинули берег. Але замість піти до пагорка через рівнину, де б їх одразу ж побачили, вони рушили навпростець, ховаючись у падолах, і, перейшовши другу річку в тому самому місці, де Мідлтонові сказано вийти з води, зустрілися з рештою. Оубед відступав так старанно, що вже встиг наздогнати своїх друзів, отож утікачі знову зібралися всі разом.

Трапер тепер заходився шукати зручне місце, де загін міг би зупинитись, як він сказав, годин на п'ять чи шість.

— Зупинитися! — вигукнув доктор Баттіус, зачувши цю пропозицію, яка страшенно його стривожила. — Шановний мисливцю, мені здається, що, навпаки, треба кілька днів поспіль тікати, не зупиняючись!

Мідлтон і Пол, підтримуючи лікаря, висловили, кожний по-своєму, ту саму думку.

Старий терпляче вислухав їх, але, очевидно, їхні міркування не переконали його, бо він похитав головою і рішуче відповів:

— Навіщо нам тікати? Хіба людина може перегнати коня? Чи ви гадаєте, що тетони замість лягти спати переберуться через річку і стануть винюхувати наш слід? Хвалити бога, ми добре обмили його у воді, отож, якщо ми підемо звідси обережно й розумно, то можемо ще збити їх зі сліду. Але прерія не ліс. Там чоловік може йти казна-скільки, турбуючись лише про те, щоб не залишити слідів від мокасинів, а тут, на відкритих рівнинах, дозорець з он того, приміром, горба, може бачити все довкола, як сокіл, що з вишини пантрує здобич. Ні, ні; хай споночіє і пітьма сховає нас, а тоді ми вже можемо піти звідси. Але послухаймо, що скаже пауні; він хоробрий хлопець, і я ручаюся, він не раз мірявся силою з сіу. Як мій брат думає, чи досить довгий слід ми залишили? — запитав він по-індіанському.

— Хіба тетон риба і може розгледіти його в річці?

— Але мої друзі вважають, що ми повинні протягти його через усю прерію.

— Маторі має очі: він побачить слід.

— Що порадить мій брат?

Молодий воїн подивився на небо; здавалося, він вагався. Потім, трохи поміркувавши, він відповів, наче твердо вирішив, що робити:

— Дакоти не сплять. Ми мусимо лежати в траві.

— Отже, він такої ж думки, що і я, — мовив старий, стисло переказавши своїм товаришам розмову з індіанцем.

Мідлтон мусив погодитись, а що стояти на видноті було небезпечно, всі разом почали споруджувати схов. Інес та Еллен влаштувалися під буйволячою шкурою, де їм було тепло й досить зручно; над цим надійним покриттям нахилили високу траву так, щоб стороннє око нічого не помітило. Пол і пауні спутали коней і, поваливши їх на землю, в густу, траву, дали їм корму. Покінчивши з цим, чоловіки, не гайнуючи ні хвилини, підшукали й для себе місцину, де б можна було сховатись і відпочити, — і прерія, як і досі, здавалася безлюдною пустелею.

Старий спромігся переконати товаришів, що їм конче потрібно пробути в цьому схові кілька годин. Якщо ця хитрість їм удасться, то вони врятуються. Коли ж їм пощастить перехитрити переслідувачів у такий простий (а тому й несподіваний) спосіб, то, тільки-но повечоріє, вони знову вирушать, змінивши напрямок, що допоможе їм певніше досягти успіху. Погодившись із цими слушними міркуваннями, чоловіки лежали, кожен думаючи про своє, аж поки їхні думки почали плутатися і всіх зморив сон.

Протягом кількох годин панувала тиша, коли це до гострого слуху трапера й пауні долинув ледь чутний здивований вигук, що вирвався в Інес. Схопившись на ноги, наче приготувавшись боротися не на життя, а на смерть, вони побачили, що вся безмежна рівнина, хвилясті горби, і їхній пагорок, і розкидані там і сям кущі, — все вкрито білою блискучою сніжною габою.

— Господи, помилуй нас усіх! — вигукнув старий, сумно дивлячись на цю картину. — Тепер, пауні, я знаю, чому ти так поглядав на хмари; але пізно, надто пізно! На цьому світлому килимі навіть білка залишить слід! Еге! Ну, звісно, ось і ці дияволи! Лягайте, лягайте всі! Хоч і мало шансів урятуватись, але чого б не спробувати!

Всі негайно сховалися знов і раз у раз крадькома тривожно позирали крізь високу траву, спостерігаючи за діями ворогів. Десь за півмилі від них тетони кружляли на конях, поступово звужуючи коло і невпинно підступаючи до того місця, де лежали втікачі. Неважко було розгадати цей маневр. Сніг випав якраз вчасно, щоб переконати тетонів, що ті, за ким вони йшли назирці, у них в тилу; отож вони з суто індіанською невтомною впертістю никали по рівнині, шукаючи, де сховалися втікачі.

Небезпека зростала з кожною хвилиною. Пол і Мідлтон наготували свої рушниці й, коли заклопотаний Маторі, пильно вдивляючись у траву, опинився від них десь за п'ятдесят футів, вони одночасно підвели зброю і спустили курки. Але почулося лише клацання замків.

— Годі, — сказав старий і з гідністю підвівся. — Я викинув запал, бо ваша нерозсудливість призвела б нас до неминучої загибелі. Зустрінемо свою долю, як личить мужчинам. Індіанців не розчулять ні підлабузництво, ні нарікання.

Його появу привітав лемент, що розлігся над усією рівниною, і через якусь мить сотня дикунів шалено помчала до того місця, де ховалися втікачі. Маторі зустрів бранців вельми стримано, лише його похмуре обличчя освітилося зловтішною радістю, і серце Мідлтонові захололо, коли той завважив, з яким виразом дивиться вождь на майже непритомну, але все-таки прекрасну Інес.

Тетони так зраділи, захопивши блідолицих, що протягом певного часу ніхто не помічав темної, непорушної постаті молодого червоношкірого товариша бранців. Він стояв осторонь, навіть поглядом не удостоївши своїх ворогів, наче застиг у своєму величавому спокої. Але минуло ще кілька хвилин, і тетони звернули на нього увагу. Тільки тепер трапер дізнався з тих радісних і захоплених криків, що вирвалися одностайно із сотні горлянок, і з грізного імені, повтореного багато разів, що його юний друг — славний і досі непереможний воїн Тверде Серце.

РОЗДІЛ XXV

Що, помирився ти з прапорщиком Пістолем?

Шекспір. Генріх V

Завіса нашої недосконалої драми тепер опускається, щоб, піднявшись, відкрити нам іншу сцену. Минуло кілька днів, протягом яких у становищі дійових осіб відбулися суттєві зміни. Час дії — полудень, місце дії — рівнинне плоскогір'я, що круто підносилось над родючою долиною, неподалік від однієї з численних річок цього краю. Річка починалася біля підніжжя Скелястих гір і, пронісши свої води через усю безмежну рівнину, вливалась у ще більшу річку, щоб загубитися зрештою в каламутній та бистрій Міссурі.

Краєвид був значно мальовничіший, хоч і тут відчувалась та рука, що надала довколишній пустелі похмурого вигляду.