Прерія - Сторінка 49

Чудова природа тоді була ще недоторкана на всьому узбережжі, а для зажерливих поселенців лишалася вузька смуга між лісом та океаном. А де я тепер? Коли б у мене були орлині крила, то вони б стомились, не подолавши і десятої частини тієї відстані, що відділяє мене від моря; а весь край давно заполонили міста і селища, ферми й дороги, церкви і школи, — одно слово, усі ті вигадки, вся та чортівня, що її придумала людина. Я ще пам'ятаю ті часи, коли поселенці тремтіли від страху, зачувши клич червоношкірих на пограниччі, й чоловіки бралися за зброю, а їм на поміч поспішало військо з далеких країв; і всі молились, і жінки були перелякані, і мало хто спав спокійно, бо ірокези ступили на стежку війни а чи кляті мінги взялися за томагавки. А тепер що? Наша країна посилає кораблі в чужі краї, щоб допомогти їм воювати з сусідами; гармат зараз більше, ніж було колись рушниць, а навчених солдат, коли треба, виставляють десятки тисяч! Ось вам різниця між колоніями і штатами, друзі мої, — і я дожив до цього, такий убогий і старезний, яким ви мене бачите!

— Так, старий трапере, — сказав Пол, — жодна розумка людина не сумнівається, що ти набачився і лісорубів, які знімали з землі її вершки, і поселенців, які викачували мед з природи!.. Та от тільки Еллен щось непокоять сіу, отож, якщо ти вже набалакався досхочу, скажи нам, куди летіти, — і весь рій здійметься хоч зараз!

— Га? Що ти кажеш?

— Та я кажу, Еллен непокоїться; а що над рівниною клубочиться дим, то зараз, мабуть, саме на часі рушати.

— Хлопець правду каже. Я й забув, що навкруги вирує полум'я, і сіу оточили нас, мов голодні вовки, які підстерігають буйволів. Але коли в моїй старій голові прокидаються спогади про давні часи, то вона забуває про теперішні справи. Правду кажете, діти мої, час рушати, — ось тут і починаються справжні труднощі. Неважко перехитрувати полум'я, бо це лише розлючена стихія; не так уже й важко буває збити зі сліду сірого ведмедя, бо інстинкт не тільки підказує звірові, а й засліплює його; але примусити тетона заплющити очі, коли він насторожі, — це штука мудріша, бо його диявольська хитрість діє у спілці з розумом.

Хоч завдання й справді було не з легких, старий упевнено й енергійно взявся його виконувати. Сумні спогади завадили були йому оглядати місцевість, але тепер він швидко впорався з цим і дав знак своїм товаришам сідати на коней, які, поки вирувала пожежа, стояли понурі й весь час тремтіли; проте зараз вони охоче прийняли свою ношу, отож можна було сподіватися, що бігтимуть вони прудко. Трапер віддав свого коня вченому, сказавши, що сам піде пішки.

— Я не дуже звик подорожувати на чужих ногах, — пояснив він, — та й ноги мої аж затерпли від неробства. До того ж, якщо ми раптом наскочимо на засідку, — а це цілком можлива річ, — то кінь з одним вершником побіжить швидше, ніж з двома. Ну, а я… яка різниця, проживу я на день більше чи на день менше? Хай тетони візьмуть собі мій скальп, коли така вже воля божа; вони заволодіють моїм сивим волоссям, але жодному чоловікові, хай хоч як він силкується, не забрати тих знань і досвіду, що від них побіліла моя голова.

Очевидно, його терплячі слухачі пристали на цю думку, бо ніхто з них не став перечити. Щоправда, доктор трохи побідкався, що немає з ним Азінуса; але на тому все й скінчилося, бо ж він добре знав, що на чотирьох ногах подорожувати, значно краще, ніж на двох. Отож через хвильку бортник, який ніколи не пропускав нагоди залишити останнє слово за собою, гучно оголосив, що всі готові вирушати.

— А тепер, поглядайте на: схід, — сказав старий, що, очоливши караван, вів його понурою і димучою рівниною. — Коли йдеш по такій стежці, можна не боятися, що застудиш ноги. Так от я кажу: поглядайте на схід, і коли крізь просвітки в диму побачите широку білу смугу, яка сяє, наче пластинка з кованого срібла, знайте, що то вода. Там тече велика ріка, і мені оце здалося недавно, ніби я її бачу; але потім я задумався і випустив її з ока. Це широка й швидка річка, і їх чимало в цій пустелі. Тут природа багата, хіба що дерев немає; а вони для землі — однаково, що плоди для саду: без них і краса не краса, і користь не користь. Тож пильнуйте, не прогавте цієї смуги блискучої води, бо ми не будемо в безпеці, поки вона не ляже між нами й цими меткими тетонами.

Цього було досить, щоб траперові супутники почали пильно виглядати жадану річку. Думаючи тілько про це, всі їхали в глибокій мовчанці, та й старий вимагав від них обережності, бо вони саме в'їхали в товщу диму, який, наче туман, клубочився по рівнині, особливо густий там, де шлях вогню перетинали невеликі болітця.

Так вони проїхали милі три чи чотири, а ріки все не було. У далині ще лютувало полум'я, і ледве вітер розвіював дим пожежі, як накочувалися нові димові хвилі, застеляючи все навкруги. Нарешті трапер, який почав був непокоїтися, аж його стривожені супутники були подумали, ніби й він уже не може знайти виходу з цих димових хмар, зненацька зупинився і, опустивши рушницю прикладом на землю, став задумливо розглядати щось біля своїх ніг. Усі на чолі з Мідлчюном під'їхали до нього, щоб дізнатися про причину зупинки.

— Дивіться сюди, — сказав трапер, показуючи на спотворений кінський труп, який лежав, наполовину спалений, посеред невеличкого вибалку. — Ось що значить пожежа в прерії. Грунт тут вологий, отож і трава вища. Вогонь захопив зненацька бідолашну тварину, коли вона спала. Дивіться, — крізь обгорілу, потріскану шкуру видно кістки… і зуби вишкірені! Тисяча зим не зробила б такого з твариною, що вогонь скоїв за, якусь хвилю.

— Така доля могла б і нас спіткати, — мовив Мідлтон, — якби вогонь заскочив нас уві сні!

— Ні, цього я не сказав би, не сказав би! Звісно, людина може згоріти, мов сухе дерево, але ж вона розумніша за коня, отож може придумати, як урятуватися від небезпеки.

— То, може, тут лежав тільки труп коня, бо живий кінь міг би втекти?

— Ти що, не бачиш слідів? Вони відбилися на землі, коли вона була ще волога. Ось відбитки копит, — еге ж, а ось — або ж я не грішна душа! — слід мокасина. Господар коня силувався зрушити його з місця, але ж у тварин такий інстинкт, що, бачачи вогонь, вони стають боязкі і вперті.

— Це добре відомий факт. Але якщо тут був і вершник, то де ж він?

— Ото ж бо й воно, — відповів трапер і нахилився, щоб краще роздивитися відбитки на землі. — Так, так; тут, безперечно, точилася боротьба. Господар намагався порятувати коня, та, мабуть, дуже лютий був вогонь, і йому не вдалося цього зробити.

— Послухай, старий трапере, — перепинив його Пол, показуючи на те місце, де земля була сухіша, отож і трава росла не так рясно. — Тобі слід було б казати не "коня", а "коней", бо онде лежить ще один.

— І справді! Невже тетони потрапили у свою власну пастку? Таке буває; і ось вам наука для всіх, хто замишляє зло. Еге, дивіться-но сюди, — залізо! Збруя, зроблена руками білої людини… Так, так… Значить, зграя цих негідників чекала нас отут, у бур'янах, поки інші підпалювали прерію. А що з нього вийшло? Вони втратили своїх коней, і, якщо й самі не бредуть зараз тією стежкою, що веде до індіанського раю, то їм дуже повелося.

— Але ж вони могли зробити те, що й ти, — сказав Мідлтон, коли весь гурт вирушив далі, повільно під'їждлсаючи до другого трула, що лежав на їхньому шляху.

— Навряд. Не кожен дикун носить з собою рушницю й кресало, і не кожна рушниця з такою доброю поличкою, як цей мій давній друг. Добувати вогонь двома паличками — діло марудне, а придумати щось інше отак зразу ж, на місці, не було часу, — онде, бачите, вогняна смужка біжить за вітром, наче по стежці, посипаній порохом. Певне, пожежа проминула це місце всього кілька хвилин тому; нам не завадило б наладнати запали, бо, хоч я й не дуже пориваюся встряти в бійку з тетонами — боронь боже! — але якщо до-ведеться-таки, то завжди мудріше зробити перший постріл самому.

— Одначе, якась дивна то була тварина, старий, — сказав Пол, натягнувши повід і схилившись над другим трупом, тоді як решта подорожан, нетерпеливлячись, проскакали мимо. — Дуже дивний кінь нівроку, — ані голови, ані копит!

— Вогонь не байдикував, — відказав трапер, уважно вдивляючись у далину крізь просвітки у завихрених хмарах диму. — Адже він за якусь хвилю міг би засмажити цілого буйвола, ну, а роги й копита перетворилися б на попіл… Сором, Гекторе, сором тобі, старий! Хай би вже оте капітанове цуценя так поводилося, бо ж молоде і, не бажаючи образити, скажу, неосвічене, — але такому собаці, як ти, що так довго прожив у пущі, перш ніж прийти в оці степи, такому собаці просто ганьба вискалювати зуби й гарчати на засмаженого коня, так ніби ти хочеш сповістити господаря, що натрапив на слід сірого ведмедя.

— Кажу тобі, старий трапере, це зовсім не кінь: не схоже ні копитами, ні головою, ані шкурою…

— Як це так не кінь? Знаєш, хлопче, ти маєш добре око на бджіл та на дуплавини, а на… Стривай-но! А він-таки має рацію! Оце щоб я сплутав буйволячу шкуру з кінським трупом, дарма що вона підгоріла й зморщилась! Гай-гай! А колись же я, забачивши звіра здалеку, міг не тільки назвати його, а й сказати, якої він масті, і якого він віку, і самка то чи самець.

— Та це ж ви мали неоціненну перевагу, шановний венаторе! — вигукнув природолюб, який уважно дослухався до слів старого. — Тому, хто вміє все це розрізнити в пустині, зовсім не треба збивати ноги в довгих мандрах а чи вдаватися до пильного й інколи марного огляду. Скажіть мені, прошу вас, чи настільки могутня ваша надзвичайна здатність, щоб визначити на віддалі порядок і genus тварини?

— Не знаю я, що там іще за "порядок і геній".

— Ось тобі й маєш! — втрутився бортник, трохи зневажливо звернувшись до свого літнього друга. — Виходить, старий трапере, ти не дуже знаєш рідну мову, чого я аж ніяк не сподівався від такого досвідченого й розумного чоловіка. Під порядком наш товариш розумів, чи сунуть тварини, наче рій, що летить за маткою, а чи ідуть вервечкою, як ото часто ходять буйволи по преріях. Ну, а геній — це ж зовсім просте слово, воно в кожного на вустах. У нашій окрузі в один конгресмен, і ще один балакучий добродій, що видав газету, — так от ми їх обох називаємо геніями за їхню спритність.