Прерія - Сторінка 50

Певне, саме це й має на думці лікар, бо ж він рідко що говорить не до пуття.

Закінчивши своє розумнюще пояснення, Пол глянув через плече так, ніби хотів сказати: "Бачиш, хоч мені й не часто доводиться мати справу з такими речами, а все-таки я не дурень!"

Еллен не сподівалася такої вченості від Пола; та вона й не дошукувалася в ньому особливої гостроти розуму — досить було щирості, сміливості, мужності та неабиякої привабливості бортника, щоб покохати його. Отож бідолашна дівчина зачервоніла, наче ружа, а її гарненькі пальчата перебирали пояс, за який вона трималася, щоб не впасти з коня. Ніби бажаючи відвернути увагу своїх супутників від своєї слабкості, якої сама соромилась, Еллен поквапливо сказала:

— Значить, це зовсім не кінь?

— Це всього-на-всього буйволяча шкура, — вів далі трапер, якому роз'яснення Пола здалося не зрозумілішим за лікареву мову. — Її вивернули хутром досередини; вогонь обпалив її, як ви бачите, але вона не згоріла, бо тварину вбили недавно і, можливо, під шкурою ще лежать рештки м'яса.

— Ану, старий трапере, підніми шкуру за край, — сказав Пол таким тоном, ніби відчував, що він завоював собі право подавали голос на будь-якій раді. — Якщо там залишився шматок горба, то він, мабуть, добре спікся, і буде зараз саме впору.

Старий засміявся, щиро потішений зарозумілістю свого товариша, й підняв край шкури ногою. Вмить вона відлетіла вбік, з-під неї раптом вискочив індіанський воїн, готовий зустріти будь-яку небезпеку.

РОЗДІЛ XXIV

Хотів би я, Гел, щоб зараз можна було

лягти спати, знаючи, що все гаразд.

Шекспір. Генріх V

Вражені втікачі зразу ж упізнали того молодого пауні, з яким уже раз були зустрілися. Занімівши з подиву, вони хвилину, як не більше, зачудовано й недовірливо дивились на індіанця, а той — на них. Однак молодий воїн виказував свої почуття куди стриманіше й гідніше, ніж його білі знайомі. Мідлтон і Пол відчували, як тремтять їхні тендітні супутниці, і кров у жилах молодиків рухалася швидше, а індіанець палючими очима озирав всіх по черзі, — здавалося, він не опустив би погляду і перед небезпечнішим ворогом. Оглядівши здивованих подорожан, він зупинив погляд на незворушному обличчі трапера. Першим порушив мовчанку доктор Баттіус, вигукнувши:

— Ряд — примати; рід — homo; вид — людина прерій!

— Так, так, от таїна й відкрилася, — мовив старий трапер, киваючи головою, ніби вітав сам себе з тим, що розгадав таку нелегку загадку. — Хлопець ховався в траві; вогонь заскочив його уві сні й він, утративши коня, мусив рятуватися сам під шкурою щойно оббілованого буйвола. Непогано придумав, коли під рукою не було кременя й пороху, щоб підпалити круг себе траву. Кажу вам, цей хлопець і в дорозі був би добрим товаришем! Побалакаю-но я з ним лагідно, бо з сварки нам не буде ніякого пожитку… Знову вітаю свого брата! — сказав він, перейшовши на зрозумілу пауні мову. — Тетони хотіли викурити його, мов єнота.

Молодий пауні обвів очима рівнину, ніби оцінював ту страшну небезпеку, від якої врятувався, але він нічим не виказав своїх почуттів. Насупивши брови, індіанець відповів траперові:

— Тетони — собаки. Коли вони чують бойовий клич пауні, все їхнє плем'я виє з переляку.

— Правду кажеш. Ці негідники женуться за нами, і я дуже радий, що зустрів воїна з томагавком у руці і, що воїн цей їх не любить. Чи не відведе мій брат моїх. дітей до свого селища? Якщо сіу переслідуватимуть нас на цій стежині, мої юнаки допоможуть йому відбити їхній напад.

Молодий пауні знов пильно подивився в очі кожному пришельцеві, перш ніж відповів на таке важливе запитання. Чоловіків він розглядав недовго й, очевидно, цей огляд його цілком задовольнив. Але рідкісна й незвична краса Інес — створіння прекрасного й загадкового, — як і першого разу, прикувала до себе його погляд. Часом він переводив очі на Еллен, зваблений її зрозумілішою, хоч і теж незвичайною вродою, але тут-таки повертався до споглядання істоти, котра його недосвідченому окові та простодушному розумові здалася вершиною досконалості, яку могла б створити хіба полум'яна уява юного поета. Ніколи не зустрічав він у рідній прерії нічого настільки прекрасного, настільки ідеального, настільки гідного, що могло б послужити винагородою відвазі й самовідданості воїна; і молодий завзятець дедалі більше віддавався чарам цієї надзвичайної жіночої вроди. Але, завваживши, що його погляд бентежить предмет його захвату, він відвів очі й, виразно приклавши руку до грудей, скромно відповів:

— Мого батька зустрінуть як гостя. Юнаки мого народу полюватимуть з його синами; вожді куритимуть люльку з сивоголовим. Дівчата-пауні співатимуть пісень його дочкам.

— А якщо ми наскочимо на тетонів? — запитав трапер, бажаючи докладніше з'ясувати умови цієї нової спілки.

— Вороги Великих Ножів зазнають удару пауні.

— Добре. Тепер ми з моїм братом домовимося йти некрученою стежкою: хай наша путь до його селища буде пряма, як політ голуба.

Молодий пауні жестом показав, що згоден, і слідом за трапером відійшов трохи вбік, аби їхній раді не завадили своїми втручаннями нерозсудливий Пол чи неуважний природознавець. Переговори тривали недовго, але оскільки співрозмовники висловлювалися, за звичаєм індіанців, короткими багатозначними реченнями, то обидва швидко з'ясували все, що їх цікавило. Коли вони повернулися до гурту, старий розповів товаришам, про що він дізнався від пауні.

— Так, я не помилився, — сказав він, — цей гожий молодий воїн, — а він-таки гожий і благородний, хоч від цього малювання, може, й трохи страховидний, — цей гожий юнак сказав мені, що він розвідник і вистежував тетонів. Його загін був не настільки сильний, аби стятися з тими дияволами, що цілими юрбами спустились сюди із своїх гірських селищ пополювати на буйволів, і до стійбища пауні послано гінців по допомогу. А цей молодик, очевидно, сміливець хоч куди, бо ж сам-один ішов по сліду тетонів, аж поки йому, як і нам, довелося сховатися в траві. Але він ще сказав мені таке: на жаль, підступний Маторі, замість битися із скватером, подружився з ним, і тепер обидві зграї — червоношкірих та білих — ідуть за нами назирці. Вони облягли цю спалену рівнину, щоб, оточивши, розправитися з нами.

— Як це йому стало відомо?

— Що ти кажеш?

— Звідки він дізнався, що все воно так і є?

— Звідки? Ти думаєш, що розвідникові, аби довідатися про події в прерії, потрібні газети й міські оповісники, як ото в твоїх Штатах? Жодній плетусі, яка бігає з дому в дім, лихословлячи про сусідів, не рознести своїм язиком новини так швидко, як це роблять тубільці за допомогою всяких знаків і умовних попереджень, зрозумілих тільки їм. Це — їхня освіта, і до того ж — неабияка перевага! — вони дістають її просто неба, а не серед шкільних стін. Запевняю тебе, капітане: все, що він сказав, — правда.

— Можу присягнути, що так воно й є, — докинув Пол. — Це розумно, а значить, правда.

— Можеш присягнути, хлопче, сміливо можеш присягнути! А ще пауні сказав, що неподалік, милі за півтори звідси, справді є річка, — отже мої старі очі не зрадили мене! Як ви бачите, вогонь добряче попрацював саме тут, і дорогу нам застеляє дим. Пауні теж такої думки, що нам треба сховати свій слід у воді. Так, ця річка мусить лягти між нами й сіу, а там, покладаючись на бога та свої сили, ми як-небудь доб'ємося до селища Вовків.

— Менше слів — більше діла, — сказав Мідлтон. — Рушаймо!

Старий погодився, і всі наготувалися їхати далі. Пауні напнув на плечі буйволячу шкуру й пішов попереду, раз у раз оглядаючись, щоб крадькома помилуватися незвичайною і незбагненною красою Інес, яка нічого не підозрювала.

Через якусь годину втікачі досягли берега річки — однієї з сотні приток Міссурі та Міссісіпі, що несуть до океану води цього неосяжного й майже незаселеного краю. Ця річка була неглибока, але бурхлива й швидка. Пожежа обпалила береги до самої води, а що теплі струмені парували у вранішній прохолоді, змішуючися з димом знавіснілої пожежі, то понад річкою висіла ніби рухлива запона. Трапер потішено відзначив цю обставину і, допомагаючи Інес злізти з коня біля самої води, сказав:

— Ті шахраї обдурили самих себе! Може, я б і сам підпалив прерію, щоб сховатися в диму, коли б ті шкодливі чорти не зробили цього за мене. Ну, пані, ставте свої тендітні ніжки на землю, — либонь, довелося вам, незвиклій до таких страхіть, натерпітися! Гай-гай! Як потерпали отакі ж, як ви, молоді, ніжні, доброчесні й скромні жінки за часів жахливих індіанських війн! Злазьте, пані, ще чверть милі, он до того берега, — і тоді вже ми принаймні зіб'ємо їх зі сліду.

Тим часом Пол допоміг Еллен злізти з коня і тепер стояв, сумно дивлячись на оголені береги. Ніде не видно було ні чагарів, ані деревця, — тільки де-не-де стирчали віхті по-одиноких низьких кущиків, серед яких не знайти і десятка гілок, що згодилися б на звичайну палицю.

— Послухай, старий трапере, — вигукнув похмурий бортник, — легко сказати — перебратися на той бік цього струмка, потічка, річки чи як там ти її називаєш; а на мою гадку, потрібна добряча рушниця, щоб куля перелетіла з берега на берег, — тобто я хочу сказати, щоб куля поцілила індіанця чи оленя.

— Слушно, хлопче, слушно — хоч оця моя рушниця, було, ціляла й на більшу віддаль.

— То що, ти, може, думаєш пальнути із своєї рушниці моєю Еллен чи капітановою дружиною і таким чином переправити їх через річку? Чи ти хочеш, щоб вони, як форелі, пірнули в воду з головою?

— Невже ця річка така глибока, що її не можна перебрести? — запитав Мідлтон, що, як і Пол, турбувався, чи вдасться переправити на протилежний берег ту, котра була йому дорожча за власне життя.

— Коли в неї вливаються гірські потоки, тоді вона швидка й повновода, як оце зараз. Але колись я переходив її піщане річище, не замочивши колін. Та в нас є тетонські коні; я ручаюсь, що ці брикливі звірюки плавають не згірш за оленів.

— Старий трапере, — сказав Пол, запустивши пальці в свою чуприну, як це він робив завжди, коли щось його бентежило, — я колись плавав, мов риба, і можу, якщо треба, поплисти й тепер; але я сумніваюся, чи втримається Неллі на коні — бо ж ця вода кипить, наче під млиновим колесом! Та ще вимокне вона до нитки.

— Так, хлопець правий.