Прерія - Сторінка 48

Справа ясна: треба обігнати вогонь, нехай це і приведе нас до тетонських вігвамів. От Еллен, вона…

— Яка користь… яка користь з ваших мужніх сердець, коли треба зіткнутися не тільки з людьми, а й з вогненною стихією? Подивіться навколо, друзі: зусібіч дим, з усіх низин, — а це значить, що іншого виходу звідси, окрім як пробитися крізь кільце, вогню, немає. Дивіться самі, друзі мої, дивіться самі, — і якщо ви знайдете хоч одненьку пролазку, я охоче піду з вами.

Його супутники зразу ж пильно оглянули рівнину; але те, що вони побачили, швидше побільшило їхні страхи, ніж розвіяло їх. Височезні стовпи диму рухалися по рівнині, накочуючись на крайнебо, і збивались там у густу хмару. Червоні відблиски, що грали у величезних складках тієї хмари, освітлювали її, наче заграви, то перекидалися в інше місце, коли полум'я шугало далі, лишаючи позаду жахливий морок; переконливіше за будь-які слова все свідчило, яка близька й неминуча небезпека.

— Це жахливо! — вигукнув Мідлтон, пригортаючи до себе тремтячу Інес. — Загинути саме тепер і такою смертю…

— Ворота неба відчинені для всіх, хто щиро вірує, — прошепотіла на його грудях благочестива католичка.

— Така покірливість долі — чистісіньке божевілля! Але ми мужчини, отож поборемося за своє життя! Ну що, мій хоробрий і розумний друже, сядемо на коней і спробуємо прорватися крізь полум'я чи стоятимемо тут і спостерігатимемо склавши руки, як гинуть в вогні ті, хто нам дорожчий за все на світі?

— Я за те, щоб знятися всім роєм і летіти, поки, ми не підсмажилися в цьому вулику, — озвався бортник, анітрохи не сумніваючись, що Мідлтон звертається саме до нього. — Ну, старий трапере, сам бачиш — треба поспішати! Якщо ми ще трохи забаримося, то поляжемо тут, як бджоли на соломі круг вулика, коли їх викурюють, щоб викачати мед. Чуєте, як гуготить вогонь? А я з досвіду знаю: тільки-но полум'я підступить до степової трави, воно побіжить так, що тихоходові не втекти від нього!

— Ти думаєш, — сказав старий зневажливо, показуючи на зарості сухої гінкої трави, які їх оточували, — ти думаєш, що ноги людини по такій-от стежці можуть обігнати вогонь? Аби ж то знаття, де залягли ті негідники!

— А що ви скажете, лікарю? — звернувся збентежений Пол до натураліста з безпорадністю, з якою нерідко дужий, розгубившись ще перед дужчою силою, шукає підтримки в слабкого. — Що ви скажете? Чи немає у вас якої поради на такий випадок, коли йдеться про життя або смерть?

Природознавець стояв із своїми записами в руках і розглядав жахливе видовище так спокійно, ніби прерію підпалили тільки для того, щоб освітити якусь складну наукову проблему. Зачувши бортникові слова, він отямився і, повернувшись до трапера, теж спокійного, хоч, правда, з інших причин, запитав з дивною байдужістю до їхнього відчайдушного становища:

— Шановний мисливцю, вам, очевидно, часто доводилося бачити отакі явища з заломленням світла…

Але Пол не дав йому договорити, вибивши в нього з рук записи з такою люттю, ніби він збожеволів. Перш ніж природолюб устиг відповісти, трапер, який тримався весь час так, начебто гадав, що ж його робити далі, але був швидше розгублений, ніж стривожений, раптом ніби відкинув геть усі сумніви і прибрав рішучого вигляду.

— Час діяти, — сказав він, відвертаючи сварку, яка от-от мала вибухнути між природознавцем і бортником. — Час полишити книжки та нарікання й робити діло.

— Ти надто пізно схаменувся, нещасний діду! — крикнув Мідлтон. — Вогонь уже за чверть милі від нас, а що для полум'я така відстань, коли його роздмухує вітер!

— Та грець із ним, з тим вогнем! Мене він мало обходить. Якби я міг перехитрити тетонів, як обдурю вогонь, залишивши його без поживи, тоді ми й горя не знали б. Хіба ж це вогонь? От бачили б ви те, що бачив я у східних горах, коли могутні бескиди були розжарені, мов горно в кузні, тоді б ви знали, який жахливий буває вогонь і яка то радість, коли ти вибрався з нього! Ну, хлопці, за роботу, годі балачок, бо он той закручений лизень полум'я і справді біжить на нас, як лось підтюпцем. Виривайте-но цю низьку й зів'ялу траву, щоб оголити місце там, де ми стоїмо.

— Ви що, хочете отак по-дитячому позбавити вогонь його жертв? — вигукнув Мідлтон.

По обличчю старого перебігліа легка, але переможна посмішка. Він спокійно відповів:

— Твій дід сказав би: коли ворог близько, солдат повинен беззастережно виконувати накази.

Капітан зрозумів цей закид і негайно заходився робити те саме, що й Пол, який, миттю скорившись розпорядженню трапера, уже висмикував розпачливо суху траву. Навіть Еллен почала працювати, а невдовзі до неї пристала й Інес, хоч ніхто з них і не знав, для чого все це робиться. Але люди, як правило, працюють дуже ревно, коли сподіваються своїм трудом вибороти собі життя. Отож не минуло й кількох хвилин, як було розчищено круглу площинку діаметром футів з двадцять. Трапер відвів жінок на край цієї площинки і звелів Мідлтону й Полові накинути на них ковдри поверх їхніх тонких, легкозаймистих суконь. Коли це зробили, старий пішов на протилежний край, де трава ще стояла щільною високою стіною, і, вскубнувши жмут сухішого бадилля, поклав його на поличку своєї рушниці. Трава миттю спалахнула від іскри. Потім він уткнув цей маленький вогняний віхоть у самісіньку гущавину високих бур'янів і, відступивши до середини площинки, став терпляче ждати, що буде.

Вогонь жадібно накинувся на свіжу поживу, і за якусь хвилю роздвоєні язики полум'я вже ковзали по траві — так іноді корова лиже пашу, вишукуючи собі найсмачніший корм.

— Тепер, — мовив старий, підвівши палець і сміючись своїм дивним безгучним сміхом, — ви побачите, як вогонь б'ється, з вогнем! Гай-гай! Мені не раз доводилося випалювати гладеньку стежку, коли ліньки було розчищати собі дорогу руками в улоговині, що заросла травою.

— А це нас не згубить? — недовірливо вигукнув Мідлтон. — Хіба ви не підвели ворога ще ближче, замість віддалити його?

— Невже ти так боїшся опіків? У твого діда шкіра була грубіша. Але поживемо — побачимо; еге ж, ми таки побачимо, бо всі залишимося живі.

Траперів досвід не зрадив його. Полум'я, розгорівшись, почало поширюватись на три боки, згасаючи на четвертому, бо там не було йому поживи. Воно дедалі ширшало і, сповістивши про свою могуть зловісним гуготінням, поглинало все на своєму шляху, залишаючи позад себе чорну й димучу землю, ще голішу, ніж після коси. Становище втікачів було б, як і досі, небезпечним, коли б площинка, де вони стояли, не збільшувалась у міру того, як їх обступало полум'я. Щоб урятуватися від нестерпного жару, вони перейшли на те місце, де трапер підпалив траву, а незабаром вогонь почав відступати з усіх боків; хмари диму сповивали втікачів, але вогненний потік, уже не загрожуючи їхнім життям, шалено котився вперед, віддаляючись від них.

Усіх просто приголомшила ця нехитра вигадка старого — так, певне, вражені були придворні Фердінанда, коли Колумб поставив яйце[50]; але їх сповнювала не заздрість, а глибока вдячність.

— Це справжнісіньке чудо! — сказав Мідлтон, збагнувши, що вони врятувалися від неминучої, здавалося б, загибелі. — Тільки провидіння могло надихнути вас на таку думку!

— Старий трапере! — закричав Пол, запустивши руку в свої кудлаті кучері. — Я вистежив чимало бджіл, що летіли із взятком, і трохи знаюся на природі лісів; але те, що зробив ти, — це як вирвати жало у шершня, не торкнувшись його!

— Та годі вже, годі! — відмахнувся старий, що, здавалося, вже й забув про свій успіх. — Тепер готуйте коней. Хай вогонь попрацює ще з півгодини, а тоді можна й вирушати. А зараз почекаємо, щоб земля трохи схолола, — адже тетонські коні не підковані, й копита в них ніжні, як підошви у босої дівчини.

Мідлтон і Пол, які після цього несподіваного порятунку почувалися так, ніби воскресли з мертвих, терпляче дожидали, коли спливе покладений трапером термін, знов повіривши в безпомильність його суджень. А натураліст схопив свої записи, що трохи постраждали після того, як побували у спопелілій траві, і, аби винагородити себе за це невелике нещастя, заходився описувати безперервні коливання світла й тіні, вважаючи їх якимсь невідомим природним явищем.

А тим часом ветеран-слідопит, що на його досвід вони так беззастережно поклалися, пильно вглядався в далину, коли вітер на хвильку розвіював дим, що величезними клубами громадився на всій рівнині.

— Ану, хлопці, подивіться й ви, — сказав нарешті трапер, — очі у вас молоді й, може, гостріші за мої, хоч був час, коли мудрий і сміливий народ вважав мене дуже зірким, і то недарма. Але ті дні давно минули, а з ними пішло багато моїх вірних і випробуваних друзів… Гай-гай! Аби ж то я міг змінити порядок, установлений провидінням… але я не можу цього зробити, та й намагатися таке зробити було б блюзнірством, бо світом править розум значно мудріший, ніж той, яким обдаровані слабкі смертні… і все-таки, коли б я міг хоч що-небудь змінити, то зробив би так, щоб люди, котрі довго жили в дружбі й злагоді, і довели свою вірність товариству, і виручали один одного, і стояли один за одного, — щоб вони обидва могли розлучатися з життям тоді, коли смерть забере одного з них і другому нічого буде жити.

— Кого ви там бачите — індіанців? — нетерпляче запитав Мідлтон.

— Червона шкіра чи біла — то байдуже. Дружба і звичка зв'язують людей у лісах так само, як і в містах, а може, й міцніше. От, приміром, молоді воїни прерії, — вони часто вибирають собі друга на все життя, і чесно й вірно додержують своєї клятви. І смертельний удар, що його завдали одному з них, стає смертельним і для другого! Я довго жив на самоті, — якщо можна назвати самотнім того, хто сімдесят років пробув віч-на-віч з природою, де він міг будь-коли відкрити небу своє серце, не обтяжене клопотами і зіпсованістю поселень, — так от, коли не зважати на те, що я сказав, я довго жив на самоті; і все-таки мені приємно було спілкуватися з ними, тим паче, якщо вони були хоробрі й відверті, адже коли твій товариш боягуз, — старий скоса подивився на задуманого природолюба, — то коротка стежка в лісах перетворюється на довгу; а відвертим він мусить бути тому, що хитрість — це радше інстинкт, властивий тваринам, а не якість, притаманна людському розумові.

— Але кого ви там побачили? Чи не сіу?

— Куди йде Америка? І до чого приведуть хитрощі й вигадки її народу — відомо тільки богу! Колись я знав одного індіанського вождя, який бачив першого християнина, що ступив своєю злою ногою на землю Йорку! Як спаплюжено красу цього дикого краю всього лиш за два коротких життя! Я вперше побачив світ на березі Східного моря і добре пам'ятаю, що коли я випробовував свою першу рушницю, то пройшов лісом від порога батьківського дому стільки, скільки може подолати хлопчак від світанку до світанку, — і я ні разу не порушив нічиїх так званих "прав", бо тоді ще ніхто не домудрувався оголосити себе власником лісових звірів.