Прерія - Сторінка 56

Хоч на полюванні, як і на війні, йому не було рівних, однак ніколи до його вігвама не вносили цілого оленя чи буйвола. І навпаки — мало не від кожного впольованого звіра відрізувалася частина на харчі для родини Маторі. Але далекоглядний вождь рідко коли дозволяв собі взяти більше, ніж на один день, бо твердо знав, що всі швидше страждатимуть самі, ніж допустять, щоб голод — це прокляття диких племен — ухопив своїми кігтистими лапами таку видатну людину.

Просто під улюбленим луком вождя, оточена, ніби магічним колом, списами, щитами, піками й стрілами, які свого часу добре йому прислужилися, висіла таємнича й священна торба з амулетами. Вона була оздоблена вампумами та пишно вигаптувана намистинами і голками дикобраза, і все це створювало найхитромудріший малюнок, який тільки міг вигадати індіанець. Ми вже не раз згадували про вільнодумство Маторі в питаннях віри; одначе, як не дивно, що менше він вірив у надприродні сили, то більше шанував їхні символи. Оце в такий спосіб він наслідував горезвісне правило фарисейства[52]: "Аби люди бачили".

Господар намету не заходив до нього, відколи повернувся з останнього наскоку. Як уже, певне, здогадався читач, в ньому ув'язнили Інес та Еллен. Мідлтонова дружина сиділа на просторому ложі з духмяних трав, застеленому шкурами. Протягом цього нетривалого полону вона вже так настраждалась, набачилась стільки диких і непередбачених подій, що, здавалося, дедалі менше відчувала силу нових нещасть, які падали на її покірливо схилену голову. Її щоки були безбарвні, в чорних, завжди жвавих очах застиг вираз постійної тривоги, і сама вона зіщулилась і змарніла, так ніби помалу згасала. Але попри всі ці ознаки фізичної кволості, вона часом виявляла таку благочестиву покору, світло такої лагідної, святої надії осявало її обличчя, що й не знати було, чи слід жаліти нещасну полонянку, чи захоплюватися нею. В її пам'яті збереглися всі напучування превелебного Ігнасіо, а його пророцтва виникали перед її очима. Надихана своєю рішучістю, лагідна, терпляча й побожна дівчина безмовно скорилась новому ударові долі, як прийняла б покару за гріхи, хоч іноді природа владно повставала проти такої вимушеної покори.

Що ж до Еллен, то вона поводилася більш по-жіночому, тобто виказувала пристрасті, властиві людському роду. Дівчина плакала, доки очі їй запухли й почервоніли. Її щоки палали від гніву, а лице пашіло відвагою та обуренням, до яких, однак, домішувався і неабиякий страх за майбутнє. Коротше кажучи, і в погляді, і в поставі нареченої Пола було щось таке, що давало підставу сподіватися: коли прийде щаслива пора, і бортник дістане винагороду за свою вірність, його обранка якнайкраще пасуватиме гарячій та безтурботній вдачі юнака.

В маленькому гурті жінок була ще одна, третя постать. Це була наймолодша, найгарніша й досі найкоханіша дружина тетонського вождя. Її чари, безперечно, мали неабияку привабливість в очах її чоловіка, поки він несподівано відкрив для себе приголомшливу красу блідолицьої жінки. Від тієї нещасливої хвилини врода, відданість і вірність юної індіанки втратили для нього колишню принадність. А в Течічени був здоровий і чистий, як на індіанку, колір обличчя, хоч і не такий сліпучий, коли порівняти до її суперниці. Її карі очі були лагідні та грайливі, наче в антилопи; голос ніжний, веселий, як спів малинівки, а радісний сміх — мов сама мелодія лісу. Течічена (або ж Лань) була найвеселішою, найгарнішою серед дакотських дівчат — їй можна було тільки позаздрити. Батько її був уславлений воїн, а брати вже наклали головою на далеких і страшних стежках війни. Не було ліку молодим воїнам, які посилали подарунки до житла її батьків, але вона нікого й слухати не хотіла, аж поки заявився посланець від великого Маторі. Щоправда, вона стала третьою дружиною вождя, але ж, як усі знали, найулюбленішою. Їхній шлюб тривав усього лиш два коротких роки, і плід його тепер лежав біля її ніг і мирно спав, сповитий, як звичайно, в шкури й кору — пелюшки індіанського немовляти.

Тієї хвилини, коли Маторі й трапер з'явилися біля входу, молода дружина вождя сиділа на простенькому ослінчику, з любов'ю та подивом — залежно від того, куди вона дивилася, — поглядаючи своїми лагідними очима, вираз яких весь час мінявся, як і її почуття; то на своє дитинча, то на тих незбагненних створінь, що сповнили її юний та недосвідчений розум захватом і подивом. Хоч Інес та Еллен цілий день пробули перед її очима, невситима цікавість Течічени, здавалося, зростала з кожним поглядом. Вона дивилася на них, як на істот, що разюче всім відрізнялися від жінок прерії — і своєю природою, і умовами життя. Навіть секрети їхнього складного одягу впливали на її нехитру душу, але найбільше враження справила на неї грація та чарівність, що до них не байдужий жоден народ. Однак вона була щиросердої вдачі, й хоч відверто визнавала перевагу чужинок над не такою яскравою вродою індіанок, проте не заздрила їм. Течічена чекала Маторі, який мусив прийти до свого житла вперше після недавнього наскоку, — а він завжди поставав у її думках таланистим воїном, що не соромився на дозвіллі виказувати лагідніші почуття батька й чоловіка.

Ми всюди намагалися показати, що Маторі, бувши справжнім воїном прерій, набагато випередив свій народ, прилучившись певною мірою до цивілізації. Йому часто доводилося мати діло з торговцями та солдатами з канадського пограниччя, і завдяки спілкуванню з ними перевернулося чимало його дикунських уявлень, прищеплених від народження, але замість них він не дістав ніяких більш-менш визначених поглядів, що стали б йому в пригоді. Його міркування були швидше хитрі, ніж ясні, а філософія швидше зухвала, ніж глибока. Як і тисячі куди освіченіших людей, що вважають, ніби можуть завдяки своїй рішучості пройти крізь усі випробування людського життя, він мав гнучку мораль і керувався егоїстичними мотивами. Звичайно, ці прикметні риси його вдачі треба сприймати у зв'язку з особливостями життя індіанців, хоч нам і немає потреби виправдовуватись, відзначаючи схожість людей однієї, по суті, природи, хоч би як вони змінювалися під впливом різних обставин.

Незважаючи на присутність Інес та Еллен, воїн-тетон увійшов до намету своєї улюбленої дружини впевнено й владно, як господар. Його мокасини ступали безшумно, але брязкіт браслетів і срібних прикрас на гамашах сповістив про його прихід, тільки-но він, відхиливши шкуру, що запинала вхід до намету, з'явився перед його мешканками. Від несподіваної радості з уст Течічени вирвався слабкий вигук, проте вона тут-таки опанувала себе і прибрала скромного вигляду, як то личить молодій індіанці. Не відповівши на сором'язливий погляд молодої дружини, що намагалася приховати свою радість, Маторі попрямував до ложа, де сиділи бранки, і зупинився перед ними, випроставшись з усією гідністю, на яку тільки здатен гордий індіанський вождь.

Старий прослизнув повз нього і став так, щоб зручніше було виконувати обов'язки тлумача.

Жінки завмерли з подиву й мовчали, затамувавши подих. Хоч їм і не вперше було бачити воїна-дикуна у повному обладунку його страшної професії, але в цій появі було щось настільки грізне, а виразний погляд переможця був такий зухвалий, що обидві злякано та збентежено опустили очі. Інес перша прийшла до тями і, звернувшись до трапера, запитала його з гідністю ображеної аристократки, але, як завжди, чемно, чому вони завдячують цей незвичайний і несподіваний візит. Старий вагався; однак, відкашлявшись, так ніби йому важко було розпочати це незвичне діло, відповів:

— Пані, — мовив він, — дикун є дикун, і дарма сподіватися в похмурій, відкритій усім вітрам прерії тих звичаїв та манер, що заведені в поселеннях. Як сказали б ці дикуни, церемонії та чемності так мало важать, що їх легко здуває. Сам я хоч і лісовик, але бачив свого часу, як живуть великі цабе, отож мене не треба вчити, що в них не такі звичаї, як ото в простого люду. Замолоду я довго був слугою — не отим, що тільки й знає метушитися по дому та вклонятися господареві, а слугував офіцерові, блукав з ним по лісах, і я добре знаю, як належить звертатися до капітанової дружини. Отож якби мені доручено було доповісти про ці відвідини, то я б спочатку голосно кахикнув за дверима, аби ви знали, що прийшла стороння людина, а тоді вже…

— Річ не в манерах, — перепинила його Інес, надто стривожена, щоб вислухати до кінця довгу мову старого. — Чого він прийшов?

— Про це дикун скаже сам. Дочки блідолицих хочуть знати, чому великий тетон прийшов до свого вігвама?

Маторі здивовано глянув на нього, ніби вражений таким безглуздим запитанням. Тоді, зачекавши трохи, він удав із себе поблажливого й сказав:

— Співай у вуха чорноокій. Скажи їй, що вігвам Маторі дуже просторий, і що він не повний. Їй знайдеться тут місце, і в домі ніхто не буде вищий за неї. Скажи світлокосій, що й вона може залишитися в домі воїна та їсти його дичину. Маторі великий вождь. Рука в нього щедра.

— Тетоне! — відповів трапер, осудливо похитавши головою, бо йому дуже не сподобалися ці слова. — Мову червоношкірого треба забарвити в біле, щоб вона пролунала музикою в вухах блідолицьої. Якщо мої дочки почують твої слова, вони затулять вуха, і Маторі в їхніх очах буде торговцем. Тепер послухай, що скаже сивоголовий, а потім говоритимеш сам. Мій народ — могутній народ. Сонце сходить на східному кордоні його країни і сідає на західному. В країні повно яснооких усміхнених дівчат, як оці, котрих ти бачиш, еге ж, тетоне, я не брешу, — додав він, завваживши, що його слухач недовірливо поворухнувся, — яснооких і привабливих, як оці, що перед тобою.

— Може, в мого батька сто дружин? — урвав його дикун, торкнувшись пальцем до плеча старого і зацікавлено чекаючи на відповідь.

— Ні, дакото. Володар Життя сказав мені: "Живи сам; за дім тобі правитиме ліс, а хмари — за дах над твоїм вігвамом". Але хоч я ніколи не прилучався до його таїнства, яким, за звичаями нашого народу, з'єднують мужчину й жінку, я часто бачив, як добрі почуття приводять їх одне до одного. Піди до земель мого народу, і ти побачиш, як дочки країни пурхають у містах, наче багатобарвні веселі пташки в пору цвітіння.