Прерія - Сторінка 57

Ти зустрінеш їх, співучих та радісних, на великих стежках країни, і ти почуєш, як ліси— дзвенять від їхнього сміху. Вони дуже гарні, і юнаки з великою втіхою дивляться на них.

— Гу! — вигукнув уважний Маторі.

— Еге ж, ти можеш вірити тому, що чуєш, бо це не брехня. Але коли вже юнак знайшов дівчину, яка припала йому до серця, він їй скаже про це так тихо, що ніхто більше не почує. Він не казатиме: "Мій дім порожній, в ньому вистачить місця ще для когось", ні; він скаже: "Чи не вибудувати мені дім? Чи не покаже мені дівчина, біля якого ручая їй хотілося б оселитись?" Голос у нього солодший за мед із цвіту ріжкового дерева, і звучить для неї співом малинівки. Тож коли мій брат бажає, щоб його слухали, він мусить говорити білим язиком.

Маторі глибоко замислився, навіть не намагаючись приховати подиву. Так принизитися вождеві перед жінкою — це означало б перевернути весь звичайний уклад життя і, як він твердо був переконаний, підірвати авторитет вождя. Але Інес сиділа перед ним стримана й неприступна, не відаючи, для чого він тут, і, ясна річ, зовсім не підозрюючи про істинну мету цих дивних відвідин, і така незвична для дикуна поведінка справила на нього враження. Похиливши голову, ніби визнаючи свою помилку, він трохи відступив і, прибравши невимушену й погордливу позу, заговорив з певністю людини, не менш досвідченої в красномовстві, ніж у воєнному ділі. Пильно подивившись на Мідлтонову дружину, яка нічого не підозрювала, він почав так:

— Я червоношкірий, але очі мої чорні. Вони розплющені вже багато зим. Вони бачили багато — вони вміють відрізняти сміливця від боягуза. Коли я був хлопчиком, я не бачив нічого, крім буйвола та оленя. Я пішов на полювання і побачив пуму та ведмедя. Тоді Маторі став мужчиною. Він більше не розмовляв зі своєю матір'ю. Його вуха відкрились мудрості старійшин. Старі розповіли йому все — вони розповіли йому про Великих Ножів. Він ступив на стежку війни. Тоді він був останнім — тепер він перший. Який дакота посміє сказати, що вийде поперед Маторі на мисливські угіддя пауні? Вожді зустрічали його біля порога і казали йому: "У мого сина немає домівки". Вони віддавали йому свої житла, вони віддавали йому своє добро, і вони віддавали йому своїх дочок. Потім Маторі став вождем, як були його батьки. Він перемагав усі народи, і він міг вибирати собі дружин серед дівчат пауні, і омаг, і конз, але він дивився на мисливські угіддя, а не на своє селище. Йому кінь був миліший за будь-яку да-котську дівчину. Але він знайшов квітку в преріях, і приніс її до свого вігвама. Він забуває, що йому потрібен був тільки кінь. Він усіх коней віддає чужинцеві, бо Маторі не злодій; він хоче зберегти для себе лише квітку, яку знайшов серед прерій. Ноги в неї дуже тендітні. Вона не дійде на них до порога свого батька; вона залишиться тут, в домі відважного воїна, назавжди.

Закінчивши свою дивовижну промову, тетон чекав, поки її перекладуть, з виглядом залицяльника, що не сумнівається в успіхові. Трапер запам'ятав кожне слово і тепер думав, як би перекласти так, щоб суть промови стала ще незрозуміліша, ніж на мові дакот. Але не встиг він розтулити вуста, що ніяк не хотіли розтулятися, коли це Еллен підвела палець і, кинувши швидкий погляд на уважну Інес, перепинила його.

— Не марнуйте слів, — мовила вона. — Що б не сказав дикун, цього не можна повторювати перед білою жінкою.

Інес здригнулася, почервоніла й стримано вклонилася, холодно дякуючи старому за його намагання, і додала, що воліла б лишитися тепер на самоті.

— Моїм дочкам не потрібні вуха, аби зрозуміти, що каже великий дакота, — відповів трапер, звертаючись до нетерплячого Маторі. — Досить його погляду і жестів. Вони розуміють дакоту, вони бажають обміркувати його слова, бо діти великих воїнів — а їхні батьки справжні сміливці — нічого не роблять, добре не обдумавши.

Тетона дуже потішило це пояснення, бо свідчило про силу його красномовства і вселило рожеві надії на майбутнє. Почувся вигук, що звичайно означав згоду, і вождь наготувався піти. Холодно, але гідно, за звичаєм свого народу, попрощався він з жінками, закутався в накидку і рушив до виходу, ледве стримуючи торжество.

Але була жінка, яка бачила цю сцену, — вражена, непорушна й ніким не помічена. Кожне слово, що виривалося з вуст чоловіка, на якого покірлива дружина так нетерпляче й довго чекала, ранило її просто в серце. Отак само він залицявся і до неї, перш ніж забрати з батькового вігвама, і, слухаючи про славні подвиги найхоробрішого воїна її племені, вона затулила вуха для найніжніших слів багатьох юнаків-сіу.

Коли тетон повернувся, щоб, як ми вже казали, вийти з свого житла, він несподівано побачив свою забуту дружину. Вона стояла просто на його шляху, скромно вдягнена, покірна, як і личить індіанці, тримаючи в руках свідчення їхньої нетривалої любові.

Вождь мимоволі стенувся, але тут-таки його обличчя набуло того виразу кам'яної байдужості, який був властивий стриманій, хоч часом і штучній, манері індіанця, і владним жестом показав їй, щоб вона відійшла.

— Хіба Течічена не вождева дочка? — почувся тихий голос, в якому гордість боролася з болем. — Хіба брати її не були сміливцями?

— Йди геть. Мужчини кличуть свого вождя. Його вуха не для жінки.

— Ні, — відказала прохачка, — ти чуєш не голос Течічени; це хлопчик говорить язиком своєї матері. Він син вождя, і його слова повинні долинути до батькових вух. Слухай, що він каже: "Коли Маторі був голодний, чи не знаходила Течічена для нього їжу? Коли Маторі, ступивши на стежку пауні, повертався з порожніми руками, чи не плакала моя мати? Коли він повертався з рубцями від їхніх ударів, чи не співала вона? Чи ще яка жінка племені сіу подарувала чоловікові такого сина, як оце я? Подивись добре на мене, щоб ти побачив, який я. Мої очі — як в орла. Я дивлюсь на сонце і сміюсь. Мине небагато часу, і дакоти йтимуть за мною на полюванні, а потім і на стежці війни. Чому мій батько відвертає очі від жінки, яка дає мені своє молоко? Чому він так швидко забув дочку могутнього сіу?"

На якусь хвилю холодний погляд батька, що торжествував свою перемогу, затримався на всміхненому личкові хлопчика, і суворе серце тетона ніби здригнулось. Але, відкинувши всі добрі почуття, щоб разом з ними звільнитись і від болючих докорів сумління, він спокійно поклав руку на плече своїй дружині і підвів її до Інес. Показавши на миле обличчя вродливиці, що відбивало жаль і співчуття, він трохи зачекав, даючи Течічені змогу оцінити красу, якою так захоплювалася простодушна індіанка і яка виявилась такою небезпечною для її зрадливого чоловіка. Тоді, вирішивши, що минуло досить часу, аби його дружина зрозуміла разючу різницю, він раптом підніс до її темного обличчя маленьке люстерко, яке висіло в неї на грудях — прикрасу, що її він недавно сам подарував Течічені як відзнаку її вроди. Знов закутавшись в накидку, тетон дав знак траперові йти за ним і гордовито вийшов з намету, промовивши на ходу:

— Маторі дуже мудрий! У якого народу є такий великий вождь, як у дакот?

Принижена Течічена застигла, ніби статуя. Її лагідне й завжди веселе обличчя сіпалося, ніби та боротьба, що точилася в ній, загрожувала обірвати зв'язок між її душею та матеріальною оболонкою, яка стала огидна їй своєю потворністю.

Інес і Еллен було невтямки, про що індіанка розмовляла з чоловіком, хоч бистрий і кмітливий розум Еллен дав їй підставу запідозрити правду, тоді як Інес, нічого не розуміючи, не могла знайти до неї ніякого ключа. Вони обидві готові були приголубити індіанку, поспівчувати їй, що так властиво жінкам і так їх прикрашає, однак у цьому, здавалося, вже не було потреби. Обличчя молодої індіанки перестало сіпатися, воно набуло холодного й незворушного вигляду, стало наче вирізьблене з каменю. І тільки на чолі, що досі рідко коли хмурилося, горе та біль залишили свої карби. Вони вже більш ніколи не сходили з її чола у довгій низці зим і весен, щастя й горя, що випадали на сумну, повну поневірянь долю дикунки. Отак і рослина, що її побили ванні приморозки, хоч і оживає, але назавжди зберігає сліди нищівного доторку.

Спочатку Течічена зняла з себе всі примітивні, але високо ціновані прикраси, якими її так щедро обдаровував чоловік, і покірно, мовчки, склала їх до ніг Інес, ніби сплачувала данину переможниці. Потім вона зірвала браслети із зап'ясть, з мокасинів — химерні оздоби з намистин, а з чола — широкий срібний обруч. Потім зупинилася, поринувши у глибоку та напружену задуму. Але, очевидно, її рішення не могли зламати ніякі, хай і цілком природні почуття, що ще залишалися. І вона поклала до ніг своєї гаданої суперниці сина — тепер вождева дружина у своєму самоприниженні могла сміливо сказати, що пожертвувала всім до решти.

Інес та Еллен зачудовано споглядали дивні дії індіанки, коли це почувся тихий, лагідний, мелодійний голос, який сказав невідомою їм мовою:

— Чужий язик скаже моєму хлопчикові, як йому стати мужчиною. Він почує мову, незрозумілу йому, але він вивчить її і забуде голос своєї матері. Це воля Ваконди, і жінка-сіу не ремствує. Розмовляй з ним тихо, бо в нього вушка дуже маленькі; коли ж він подорослішає, твої слова можуть бути голосніші. Не дай йому стати жінкою, бо життя жінки дуже сумне. Привчай його дивитися на мужчин. Покажи йому, як уражати тих, хто чинить зло, і хай він ніколи не забуває відповісти ударом на удар. Коли він піде полювати, хай Квітка Блідолицих, — закінчила вона, з гіркотою повторивши ім'я, яке родилося в уяві її віроломного чоловіка, — тихенько прошепоче йому на вухо, що його мати була червоношкіра і називали її колись Лань дакот.

Течічена міцно поцілувала свого сина в уста і пішла в дальній куток намету. Тут вона напнула на голову легку ситцеву накидку й сіла — на знак покори — на голу землю. Дарма було намагатися привернути її увару — вона не чула умовлянь, не відчувала доторків. Два чи три рази з-під її накидки, що коливалася, долинуло щось схоже на голосіння, яке, однак, не перейшло в несамовиту дикунську мелодію. Так, не показуючи обличчя, вона просиділа кілька годин, поки за стінами намету відбувалися події, що не тільки істотно змінили її долю, а й надовго залишили глибокий слід у подальшому житті кочових сіу.

РОЗДІЛ XXVII

Мені не треба зухвальців: найкращі люди

шанують і поважають мене.