Приватна Венера - Сторінка 25

Він добирає "дебютанток" певного стилю, таких як Альберта, повинен забезпечувати їх дорогими квартирами для побачень і в Італії, і за кордоном. Ця торгівля організована за принципом імпорт — експорт. А фотографії їм потрібні для того, щоб розсилати їх чи розносити особам, зацікавленим комерцією. Вся плівка з п'ятдесятьма кадрами вміщається в конверті або в пачці сигарет, а з негативів "Мінокса" можна друкувати фотографії розміром навіть тридцять на сорок. Багато чоловіків несміливі, вони воліють обирати жінок, переглядаючи щось на зразок альбому. Та й утримувати дюжину дівчат в одній квартирі завжди небезпечно, зате можна мати напохваті альбом любовних послуг. Обираєш, наприклад, номер двадцять четвертий, а час та місце побачення вказані тут-таки. Але для такої торгівлі не підходять самотні дівчата, які вештаються по вулицях і слухаються "свого" хлопця. Бо наважитися переконати цей товар,— пробачте, я маю на увазі жінок,— може тільки чоловік зрілий і досвідчений. Та ж таки Альберта не дуже б далася на підмову якогось молодика з накрученим чубом, щойно від перукаря, тут потрібен чоловік бувалий, певний себе, "синьйор". Зрештою саме такий тип чоловіків справляє враження майже на всіх жінок. Він не гайнує, як я, три роки на каторзі тільки через брак суто технічного досвіду. Мені в ув'язненні пощастило здобути прихильність одного великого кита, який розкрив переді мною всі свої секрети. Ось чому, тільки-но побачивши знімки, я одразу стривоживсь, а коли дізнався, що сфотографованих дівчат уже немає живих, зрозумів: тут діяла велика банда. Маленькі гендлярі не вбивають або вбивають дуже рідко, зате великі організації діють без жалю...

Його лекцію урвав плач малої Сари в сусідній кімнаті.

— Вже майже перша,— сказав Дука. — Зараз вона вип'є двісті грамів молока, із заплющеними очима, майже не прокидаючись, одночасно зробить піпі, а потім аж до шостої чи сьомої ранку не подасть ознак життя. Мені завжди здавалося, що ця форма рослинного життя найцивілізованіша. Нецивілізова-ність, принаймні для роду людського, починається, по-моєму, з початком розумової діяльності...

Він не докінчив свою сентенцію: раптом задзвонив телефон. Дука стривожено підвівся і вийшов у передпокій, до телефону.

— Слухаю.

У трубці озвався голос Лівії:

— Я знайшла його.

2

Не треба було особливої інтуїції, щоб зрозуміти, кого знайшла Лівія: синьйора А.

— Хіба Давіде не відвіз вас додому? — спитав Дука.

Давіде об одинадцятій удруге відвіз її додому і, перш ніж поїхати, зачекав, поки вона ввійде і зачинить під'їзд. То де ж вона знайшла синьйора А? На сходах свого будинку?

— Так,— промовила Лівія гарним погідним голосом,— Давіде мене привіз був додому, але потім мені довелося знову вийти.

— Чому?

— Татові стало погано, в нього страшенно розболілися зуби, заспокійливого в домі не знайшлось, тому я подалася до аптеки.

— Зрозуміло.

— Таксі не було, о цій порі всі вони вартують перед кінотеатром. Я рушила пішки на площу Обердан, там аптека відчинена цілу ніч.

— Але це далеченько від вашого дому.

— Вибору не було. В аптеці виявився тільки один синьйор. Коли я побачила його, то подумала, що саме такий тип і має бути "нашим" синьйором. Я купила болезаспокійливе і вийшла...

Лівія Уссаро діяла нешаблонно. До одинадцятої працювала з Давіде, а коли зустріла цікавого синьйора, вирішила продовжувати роботу сама.

— Він пішов за мною назирці. — Лівія нічим його не заохотила іти за нею, вона вдала з себе лише простодушну здобич, саме те, чого він шукав.

— Не проминайте жодної подробиці.

— Вийшовши з аптеки, я зупинилася край тротуару, щоб пропустити машини. Тут він і сказав мені, що в таку жароту всі страждають від головного болю.

— А ви?

— Я не відповіла, лише ледь усміхнулася, навіть трохи знудьговано.

Чудово. Потім Лівія Уссаро перетнула бульвар Буенос-Айрес і попростувала на стоянку таксі, це саме навпроти. Стоянка виявилася, звичайно, порожньою, ніхто ніколи не застає на стоянці машин, окрім хіба тих випадків, коли вони не потрібні. Синьйор А ґречно йшов назирці, не озиваючись і словом, ніби й не йшов слідом за нею, ніби йому теж треба було перетнути вулицю, а коли побачив Лівію на стоянці, вдав, ніби це його приємно здивувало.

— Боюся, вам доведеться довгенько чекати,— сказав він.

Лівія знову усміхнулася, мовчки, але вже не так знудьговано, синьйор А сказав їй ще щось, і нарешті вона рушила за ним, згодилася, щоб він її підвіз. Він запропонував це дуже ґречно, і дівчина сіла в його темно-голубу "фламінію"

— Номер, Лівіє. — Номер машини. Якби там було з двадцять цифр, воіи все одно запам'ятала б його, записувати не мала потреби.

— Дуко, може, я дурна, але я не зуміла поглянути на номер. Здавалося, Лівія ось-ось заплаче.

Вона не зуміла роздивитися номер автомобіля, розвідниці забракло найелементарнішої підготовки.

— Дуко, таблички з номерами розміщені спереду і ззаду автомобіля, але сідати доводиться збоку, там, де їх немає. — Дівчина виправдувалася несміливо, без усякої надії, ніби вважала себе вже приреченою. — Я ввесь час намагалася знайти нагоду, щоб глянути на табличку, але це було неможливо, він постійно тримав мене в машині, я не могла вийти й глянути на табличку, не викликавши при цьому підозри, я цього не могла, просто не могла, та й годі.

Роздосадуваний, розпашілий Дука майже сердито заперечив:

— Але коли він відпустив вас і поїхав геть, ви могли побачити табличку ззаду, поки автомобіль рушав.

— Ні, ні, такої змоги не було. Він довів мене до самого під'їзду й чекав, коли я ввійду, і зробив так не лише з джентльменства. Я змушена була зачинити по собі двері, тільки-но ввійшла, і відчинила їх одразу, коли почула, що він рушає, але автомобіль був уже далеко, а вулиця погано освітлена.

— То що ж ви дізналися про нього? — спитав Дука вже майже спокійно.

— Фотографії...

Синьйор А повіз Лівію до парку Ламбро, власне, не до парку, де о такій порі стає трохи небезпечно, а на затишну вуличку по сусідству. Нічого особливого ні було, вони вдовольнилися тим, що порозмовляли. Це була дружня розмові, синьйор А задавав багато запитань, багато, але скромних, спитав, скільки '-А років, з яких вона країв, чи заручена, чи вдоволена своєю роботою вчительки, навіть якщо зараз і не працює за фахом. Він сказав, що культура жінки — це те, що найбільше збуджує чоловіка, дозволив собі трохи її попестити, а потім щиро визнав: в силу природних речей, з віком з'являються певні відхилення, які важко виправити. Звичайно, якби йому було двадцять років, посміхнувся синьйор А, все було б зовсім інакше, але тепер щастить збадьорити себе лише тоді, коли споглядає фотографії гожих жінок, звичайно, не дуже вдягнених, навіть без нічого. Вона повинна вибачити, але голизна на знімку на нього діє більше, ніж реальна голизна, особливо, коли вік познайомиться й попередньо трохи поговорить з дівчиною. Знімки голих жінок у спеціальних журналах лишають його байдужим, оскільки він ніколи не зустрічавсь із зображеною на фото.

а йому було б дуже приємно мати, наприклад, гарну серію її знімків, після того, як він побачив таку любу й привабливу особу й поговорив з нею. Само собою зрозуміло, таких фотографій у неї не може бути, але це перешкода незначна, її легко усунути. Він має друга, надійного друга, вправного фотографа, до якого вона могла б звернутися. На віддяку він, синьйор А, був би радий, якби вона прийняла п'ятдесят тисяч лір. Навіть заспокоїв її: ніхто про це не довідається, зрештою, вона може позувати з притіненим обличчям. Це навіть у його інтересах — приховувати власну слабкість, яка свідчить про старечу неміч. Лівія відповіла: їй це не подобається, їй не подобалось і все те, що вона збиралася з ним робити, вона б не хотіла більше цього робити, якби не матеріальна скрута. Синьйор А похвалив Лівію за цей намір і побажав їй, щоб вона знайшла добру роботу, а потім гарного хлопця і одружилась, адже кілька фотографій не змінюють нічого, еге ж?

Зрештою він дав їй адресу свого друга-фотографа, накинувши ще двадцять тисяч лір.

— Назвіть мені цю адресу,— сказав Дука нетерпляче. Хлопцеві, який стовбичив у дверях відчиненої кухні, він кивнув підійти і записати.

— Ательє "Фотореклама",— продиктувала Лівія.

— Ательє "Фотореклама",— повторив Дука, а Давіде записав.

— Кооператив "Улісе", у кінці вулиці Еджідіо Фоллі, за митницею,— продиктувала далі Лівія.

— Кооператив "Улісс", у кінці вулиці Еджідіо Фоллі, за митницею,— повторив Дука, й Давіде записав і це. — А коли ви маєте туди піти?

— Він сказав — з другої до третьої години дня, оскільки в інший час його друг-фотограф працює поза ательє,— промовила Лівія.

Ця пора була обрана недарма: міланці саме дрімали вдома, міланці, знеможені задухою, не могли дрімати на вулиці, в трамваях, у кабінетах, на фабриках, ця пора була тихіша й затишніша за всяку нічну годину.

— А тепер особливі прикмети,— Дука кивнув Давіде записувати далі. — Зріст?

— Принаймні метр сімдесят п'ять, вищий за мене, а в мене метр сімдесят. — Лівія додала простодушно: — метр сімдесят на підборах.

— Зріст метр сімдесят п'ять. Комплекція?

— Кощавий, піджак висів як на вішалці.

— Колір шкіри?

— Трохи смаглявий. Носить вусики, тоненькі-тоненькі, сиві, майже білі.

— Волосся?

— Сиве, майже біле, з залисинами, але ще густе, він відпустив його довге й дбайливо зачісує.

— Очі?

Лівія завагалася.

— Темні, але якого саме кольору — не змогла визначити.

— Ніс?

— Мржна сказати, орлиний, але з натяжкою.

Не дуже орлиний; треба передати ці дані Маскаранті, хай замовить "портрет" художникам. Уся надія була на фотографа: якщо пощастить його взяти, він назве імена своїх спільників, у тому числі й синьйора А. А взяти його уявлялося тепер цілком реальною річчю.

— Лівіє!

— Що?

— Не втрачайте пильності.

— Гаразд.

— Зоставайтеся вдома, поки я зв'яжуся з вами.

— Гаразд.

— Не відповідайте на телефон самі. Якщо дзвонитимуть, хай трубку візьме хтось із родичів і відповість, що вас немає.

— Гаразд.

— Дверей самі не відчиняйте, пошліть когось іншого, і, якщо запитають про вас, хай теж відповідають, що вас нема.

— Гаразд.

— Звичайно, цієї ночі всі будуть цілі-здорові, але завтра і в наступні дні я дзвонитиму кожну годину, щоб перевірити, чи не сталося чогось.

— А що може статися?

— Думаю — нічого, але, зважаючи на Досвід минулого року, ми повинні поводитися дуже обачно.