Приватна Венера - Сторінка 26

Вони можуть стежити за вами, з допомогою телефону або прямо, чи не встановили ви з кимось контактів.

І не тільки через це, але він волів про інше їй не казати.

— А тепер, Лівіє, відпочивайте. Дякую.

— О, я така рада, що мені пощастило зробити задумане,— відповіла вона з дитячою радістю в голосі.

Лише кладучи трубку, Дука помітив у квадратному, голому, а все ж такому затишному передпокої Лоренцу, її боязкий погляд.

— Іди спати, заспокойся.

— А хто це? — заспокоїтись вона не могла, вона була в курсі, Дука розповів їй усе, історія була страхітлива.

— Лівія. Ми знайшли того чоловіка.

— І що ж тепер ти збираєшся робити?

Він відчув докори сумління, бо сестра мала рацію: хіба це не ідіотизм — замість підшукати добру роботу, лізти в це багно?

— Може, вийде, може, не вийде, але я хочу одного: щоб ти заспокоїлася й ішла спати.

Лоренца почервоніла — говорити з нею таким тоном, та ще при Давіде. Вона глипнула на брата, може, хотіла сказати щось у відповідь, але скорилася авторитетові старшого й повернулася до своєї кімнати.

— Потрібен путівник по Мілану,— сказав Дука хлопцеві й пішов до вітальні, не набагато більшої за передпокій. Тут серед інших меблів так званого раціонального стилю — вибір його батька, який сподівався цим догодити синові,— стояла ще й маленька шафа з книжками та журналами минулих літ, зародок бібліотеки, загиблої в той самий день, коли син три роки тому опинився за гратами. Тут густим шаром лежав порох, бо Сара не лишала матері часу на прибирання в домі, але тут лежав також і путівник по Мілану, книжечка з гарним топографічним планом. Путівник трохи застарів, але ним ще можна було користуватися. Повернувшись до кухні, Дука розстелив на столі план, розглянув схему вулиць. Вулиця Еджідіо Фоллі, ось вона, на віддаленій околиці міста, за парком Ламбро. Ця вулиця далі переходила в дорогу, яка вела до Мельцо.

— Вони стали дуже обережні,— сказав Дука.

— Чому? — спитав Давіде.

— Не зважуються більше влаштовувати свої фотоательє в центрі міста. Як і великі підприємці, вони теж децентралізуються. За найменшого сигналу тривоги вскакують в автомобілі — і вже їх тільки бачили.

— А що нам робити тепер?

— Я, саме над цим думаю.

Але це було не так, основну лінію давно вироблено, Дука, тільки вдавав, ніби міркує, аби самому повірити, що не діє стрімголов. Це було не так.

Якби він був лояльнішим громадянином, то мав би зараз зателефонувати до Карруа, передати інформацію про фотографа й попросити діяти самому. Але він, мабуть, не лояльний громадянин, це засвідчувала і його довідка про судимість.

— Все-таки дивно,— сказав Дука. — Якби в батька Лівії Уссаро не боліли зуби, вона не пішла б до аптеки і, можливо, всі наші чатування скінчилися нічим.

— Тепер нам треба щось робити,— сказав Давіде; йому вже нетерпеливилось, і він навіть не помічав, що вже вдруге домагається того самого.

— Авжеж,— відповів Дука. — На велосипеді їздити вмієте?

— Та нібито.

— А тепер подивімося, о котрій годині сходить сонце.

Він мав довіднйчка, і то дуже гарного, там подавалося багато корисних відомостей, наприклад, що сонце на цьому тижні сходить о п'ятій тридцять дві.

— Це означає, о п'ятій уже досить видно, ви зможете вирушити о пів на п'яту.

— А куди я маю їхати?

— У напрямку вулиці Еджідіо Фоллі, аби побачити, що то за кооператив "Улісс" і чого він так далеко. Поява там машини може викликати підозру.

— А де взяти велосипед?

— Позичимо в швейцарового сина. Він розбудить батька, і той мені його дасть, правда, дещо здивується, але цей чоловік добре до мене ставиться, і я навіть знаю чому.

На кухні панувала чудова тиша глупої ночі, ніби всі позасинали і навіть речі сплять — порожні пляшки від пива, пляшка з віскі, теж готова стати порожньою, соски й ріжки Сари на поличці шаплика, накритого серветкою. Але, звичайно, не спала Лоренца, хоча й вона не могла цього зрозуміти.

— А потім? — спитав Давіде.

— Бачите, Давіде,— почав пояснювати Дука,— якщо вони стали такі обережні, ми теж повинні бути обережними. Зараз я поясню, що нам треба робити. Перед другою годиною дня Лівія має викликати таксі й поїхати до того ательє фотореклами. Ми поїдемо за нею назирці. Але припустімо, що хтось інший, ще обережніший, рушить слідом за Лівією, щоб переконатися, чи вона не приведе за собою друзів, таких, як ми. І той помітить, що ми їдемо слідом за Лівією, і тоді спіймаємо облизня. Ясно?

Яснісінько, як Божий день, відповів самим поглядом Давіде.

— Отже, нам треба супроводжувати Лівію, але непомітно. Тобто, ми вирушимо раніше, їхатимемо за сотню метрів поперед неї і приїдемо завчасно,— пояснював він далі. — Але це тільки з певного погляду. Уявіть собі розташування: спершу ми, у "джульєтті", потім Лівія в таксі, а потім, можливо, той, хто пантруватиме за нею. Поки ми їхатимемо містом, серед транспорту, то зможемо підтримувати такий порядок слідування, оскільки тому спостерігачеві буде незрозуміло, що ми з Лівією заодно: ми ж бо попереду неї. Зате коли прибудемо, то опинимося серед відкритого чи майже відкритого поля. — Дука показав масив зелені на топографічному плані. — І о цій порі наша єдина машина, вельми ймовірно, викличе підозру. Якщо ж прибудемо заздалегідь до того "Улісса", нам доведеться висісти з автомобіля, і якщо запаркуємося там дочасно, то станемо надто помітними перехожими. Ось чому спершу ви повинні поїхати туди велосипедом.

До хлопця почало доходити.

— Проведете огляд місця злочину,— повів далі Дука. — З'ясуєте, де саме розташовано кооператив "Улісс". Ви повинні підшукати там дві речі: місце, щоб сховати машину якомога ближче від фірми та дороги, але так, щоб із самої фірми нас не побачили. І другу, крім вулиці Фоллі, дорогу, яка б теж вела туди. Або принаймні з'ясувати, що нема ні зручної схованки для машини, ні другої дороги. %

Запала тиша, вже хвилин з десять не чути було шурхоту шин автомобілів за вікнами. Була вже десь друга година, чекати ще залишалося багато, і вони не спали, як не сплять вояки перед вирішальним боєм.

— Мій батько був відлюдьком,— промовив Дука до хлопця,— у нього тут лишилося кілька колод карт. Умієте фати в скопу?

Так. Скопа вдвох — не дуже весела розвага, але треба ж чимось зайнятися.

З

Лівія вийшла з дому й упіймала таксі. Наближалася друга година пополудні, вуличний рух починав ущухати — о цій порі люд воліє обідати.

— Вулиця Еджідіо Фоллі,— сказала вона водієві.

У дзеркальце вона бачила, як досадливо скривився таксист. Хоч яку адресу назви таксистові, йому ніколи не догодиш: чи багато радості — поїхати на вулицю Еджідіо Фоллі або на вулицю Боргонья? І, мабуть, у тому щось є.

Рушивши вулицею Плініо, таксист минув вулицю Ейстакі, проспект Абруцці, виїхав на вулицю Ное й дістався до вулиці Пачіні. Тут Лівія ще раз подивувалася спритності Давіде, зрештою вже відомій їй: "джульєтта" неухильно рухалася попереду, весь час була в полі її зору. Супроводжувати якусь машину, їдучи поперед неї,— це річ непроста за вуличного руху великого міста, а Давіде робив це блискуче.

Незважаючи на спеку й нервове напруження, якого вона не могла позбутися, Лівія завважила ще одну обставину: її супроводив ще один автомобіль. У цьому відкритті не було її великої заслуги: вона помітила цей автомобіль одразу ж на своїй вулиці Плініо, бо він рушив разом з їхнім таксі, до того ж це був гарний автомобіль, "мерседес-230", його барва дуже подобалась Лівії, бронзова з сіро-брунатним відливом, наче кава з молоком. Потім вона побачила ту машину на вулиці Ное, потім на площі Піола, і ось тепер на вулиці Пачіні. В люстерко, яке Лівія тримала в руці, раз у раз підфарбовуючи губи, було видно, як невідступно їде за таксі "мерседес", навіть не дуже турбуючись про те, що на це звернуть увагу.

Інструктаж, одержаний від Дуки Ламберті, передбачав такий випадок. "Якщо помітите за собою хвіст, зупиніть таксі біля газетного кіоска й купіть газету".

— Будь ласка, зупиніться перед отим кіоском,— сказала вона водієві, який, заспокоївшись, уже не гримасував, а просто зупинив машину на розі вулиці Теодозіо. Лівія вийшла й з утіхою відмітила, що недалеко Позаду зупинився й "мерседес". Але радість пригасла, коли Лівія побачила "Джульетту", яка швидко зникала в глибині вулиці Теодозіо. Вона знала, що синьйор Ламберті і Давіде не кинуть її напризволяще, і все-таки занервувала. Купивши журнал мод, Лівія знову сіла в машину.

На вулиці Порпора таксист спитав:

— А який номер на вулиці Фоллі?

— Це в кінці, за митницею. Таксист кивнув головою.

— Але дивіться, ви повинні оплатити мені зворотну дорогу.

— Звичайно, не турбуйтеся.

Так само позираючи в люстерко, Лівія так само добре бачила "мерседес", хоча тепер він тримався трохи далі.

— Тут вулиця Фоллі закінчується, ми вже в чистому полі,— сказав таксист. — Куди тепер?

Глупота пасажирів завжди його дивувала: ніколи не знають, куди їм їхати.

— Трохи далі, там великий будинок ліворуч.

Шлях ішов серед оброблених полів, і на його довгому відтинку не було ніяких споруд,— таке враження, ніби ти опинився в чистому полі.

— Отой он? — допитувався причепа водій.

Будинок уже було видно, синьйор Ламберті докладно описав дорогу й кооператив "Улісс", описав так, як йому розповів Давіде після поїздки туди велосипедом.

— Так, саме він.

Позаду, як підтверджувало люстерко, так само маячив "мерседес". Страх минув, Лівія знала, де зараз синьйор Ламберті і Давіде, вони десь близько, зовсім поряд. Недалеко від висотного будинку сіро-голубого кольору, зведеного самотою посеред оброблених полів завдяки якійсь будівельній афері, ледь видніла за гаєм стара сироварня. Туди від шляху була сотня метрів, десь там, серед зелених чагарів, у холодочку, причаїлася "джульєтта", десь там були її друзі з непоказним, але добрим біноклем, у який вони могли чудово бачити будинок "Улісса" з усіма його поверхами та обшир поля навкруг, такий зелений та сонячний і водночас сповнений тривоги.

— Оце тут? — спитав таксист, зупиняючись, хоча ніякого сумніву бути не могло: серед поля це була єдина споруда, сіро-голуба вежа на тринадцять поверхів, величезна й фантастична, зовсім самотня, чимось схожа на монументальні храми ацтеків, зведені в дикій сельві. Це був житловий будинок, у якому ніхто чи майже ніхто не жив, хоча всі квартири були розпродані, і був він завершений і напханий усім потрібним для життя.