Про славних жінок - Сторінка 16

Була вона донькою Нумітора, видатного царя з династії албанських правителів.

Коли Рея була ще маленькою, склалося так, що Амулій, молодший брат Нумітора, засліплений прагненням влади, порушив народний закон і силою позбавив Нумітора влади. Однак жорстоко повестися з Нумітором перешкодило йому почуття братерства: він вдовольнився лише тим, що вислав брата якнайдалі в сільську місцевість і полишив на самоті, усунувши його від справ. Лавза, малого сина Нумітора, жорстоко і підступно прибрав як наслідника престолу, однак зберіг Ілію, яка була ще маленькою дівчинкою. Але щоб у неї не було навіть найменшої надії на заміжжя і на потомство, віддав її до дів-весталок, змусивши сповідувати довічну дівочість.

Коли ж вона доросла до старшого віку, Венера з невідомої причини запалила її почуття: Рея скуштувала чоловічих обіймів, і розплата не забарилася. Завагітнівши, одночасно породила Ромула і Рема, засновників міста Рима. За цей злочин, дарма що жінка була царської крові, давній закон і царський наказ велів закопати її живцем, а дітей кинути напризволяще. Заледве тіло встигли закидали землею, видатні вчинки її синів піднесли ім'я жінки до найвищих вершин слави, а також зробили шанованим для нащадків те, що жорстокий правитель намагався зруйнувати, прикриваючись святим законом.

Подумки уявляючи собі цей випадок, бачу святі одежі та плащі монахинь, якими вони постійно прикривають потаємне кохання, і не можу не сміятися з безумства деяких людей. Адже є й такі, що з жадібності відбирають частину приданого у своєї доньки чи, прикриваючись віруванням, силою віддають своїх маленьких або навіть уже старших донечок до монастирських келій – не знаю, як правильніше сказати: закривають чи засуджують. Говорять, що присвячують дівчину Богові, аби її молитвами покращити свої власні справи та щоб заробити почесне місце після смерті для себе самого.

Наскільки це смішно і глупо! Адже не відають, що жінки на дозвіллі служать Венері та жахливо ненавидять публічних блудниць, прагнучи перебратися зі своєї келії у їхні кімнатки. Споглядаючи мирські вінчання, різні одежі та прикраси, танці та дні святкувань, розуміють, що самі ніколи не матимуть усього цього; тому й гірко плачуть, що входять у це життя незаміжніми. Подумки проклинають свою долю, душі батьків, свій одяг та келії. Ніде інакше не шукають вони втіхи для своїх сердець, як у вимислюванні способу вирватися зі своєї клітки чи хоча б провести туди коханців, прагнучи потай здобути вдоволення, оскільки відкрите подружжя їм заборонили.

Саме такими є (не скажу, що у всіх, однак у більшості) молитви до Бога, що возносяться у висоти – на хвалу тим, хто вкинув дівчат у карцер. Які нещасні батьки, родичі та всі ті, хто вважає, що інші можуть стерпіти те, чого вони, нещасні, не змогли і від чого самі втекли. Дуже часто вони оплакують ганебний перелюб, безчесне народження, покинутих онуків чи умертвлення їх нечуваними способами, принизливе вигнання чи втечу своїх доньок. І врешті слід згадати про збезчещення незайманих дівчат, яких можуть пов'язувати подружжям пожадливі батьки.

Нехай немудрі зважать: якщо вони не хочуть міряти чужі сили своїми, то Богові не слід з примусу присвячувати необізнаних та зовсім юних дівчаток, а навпаки: їх необхідно щонайпильніше замолоду виховувати в батьківському домі, напоюючи чеснотою та порядними звичаями. І лише як зростуть, діятимуть незалежно і керуватимуться розумом, нехай тоді добровільно, а не з примусу приймають на себе ярмо довічної дівочості. Однак я думаю, що таких буде небагато; але краще, нехай буде мало, аніж великою кількістю розпусниць принижувати святість Бога.

46. Гая Кирилла, дружина царя Тарквінія Приска

Гая Кирилла була, як я гадаю, жінкою з римським або етруським корінням, хоча я не знайшов жодної відомості про її походження. Давні джерела засвідчують, що була вона коханою дружиною Тарквінія Приска, римського царя.[88]

Будучи жінкою з надзвичайними розумовими здібностями, дружиною царя, і проживаючи в царському домі, Гая не розтрачувала свій час у бездіяльності. Поринувши у мистецтво вовнопрядіння (а воно було на той час, наскільки мені відомо, поважаним заняттям), здобула таку вправність і майстерність, що слава донесла її ім'я аж до наших днів; не бракувало їй уваги від народу і за життя. Римляни, ще не зіпсовані азійськими розкошами, вважали її дивовижною і чудовою жінкою. Народний декрет постановляв, щоб усіляку нову наречену, яка входила в будинок свого нареченого, насамперед запитували її ім'я; у відповідь кожна мала відповісти – "Гая", наче приймаючи цим печать майбутньої господарності.

Хоча це може видатися незвичним для гордого новітнього духу, але я не сумніваюся, що розумні люди, зважаючи на тогочасну простоту, розглядатимуть це як чудовий і дуже похвальний приклад жінки.

47. Сапфо, дівчина з Лесбосу, поетеса

Сапфо[89] була дівчиною з міста Митілени, що на острові Лесбос; ніяких більше відомостей про її походження не дійшло до нащадків. Але як тільки поглянемо на її мистецтво, то зможемо відновити дещо з того, що відібрала вічність: очевидно, що народили її поважні та славні батьки, адже приземлений дух не може творити поезію – принаймні ніхто з простолюду цього не робив.

Хоча невідомо, коли жила Сапфо, однак її талант був настільки потужний, що у свій квітучий красою вік вона не вдовольнилася однією прозою; спонукувана великим душевним вогнем і незмірною життєдайною силою, наполегливими студіюваннями вона піднялася крутими схилами на вершину Парнасу і там у щасливому пориві поєдналася з Музами, які радо її прийняли. Походжаючи лавровим гаєм, Сапфо дійшла до Аполлонової печери, викупалася в Кастальському джерелі,[90] знайшла плектр[91] Феба. Зустрівши хор святих німф, не вагаючись, торкнулася ним кифари й добула пісню, і була вона такою, що видалася неймовірно складною навіть для найдосвідченіших чоловіків.

Що ще сказати? Її мистецтво сягнуло таких висот, що поезія Сапфо, відома у древніх рукописах, славиться аж до сьогодні. Їй воздвигнули й присвятили бронзову статую, зарахували до числа видатних поетів: ані діадеми правителів, ані інфули[92] понтифіків, ані лаври тріумфаторів не перевершать такої слави.

Однак, якщо можна цьому вірити, наскільки Сапфо була щасливою в мистецтві, настільки була нещасливою в коханні. Чи то через жарт, чи через красу, чи через іншу принаду припав їй до серця якийсь юнак, і заполонила її ця непереборна хвороба; але той не поділяв її почуттів. Говорять, що Сапфо, важко переживаючи його вперту незворушність, складала слізні вірші. Я вважав, що це елегії, оскільки матеріал відповідає цьому віршеві, однак згодом дочитався, що поетеса, порушивши усталену форму строфи, винайшла нову, що відрізнялася розміром від інших, яку й до сьогодні називають сапфічною, від її імені.

Але що тут скажеш? Залишається звинувачувати Піеридів,[93] які могли зрушити скелі Огігії, коли Амфіон грав на лірі, однак не могли розтопити серце юнака, коли співала Сапфо.

48. Лукреція, дружина Коллатина

Лукреція, провідний зразок римської скромності та найсвятіша окраса давньої стриманості, була донькою Лукреція Спурія Триципітина, славного римського громадянина, і дружиною Тарквінія Коллатина, який був сином Еґерія, покійного брата Тарквінія Приска. Невідомо, чи Лукреція вирізнялася з-поміж римських матрон гарними рисами обличчя або вишуканими манерами.

Коли Тарквіній Гордий[94] тримав місто Адрею в облозі, Лукреція перебувала в будинку свого чоловіка поблизу Коллація, містечка, що неподалік від Рима. Облога затягнулася надовго; одного разу молодики царського походження, між яких був і Коллатин, обідали у військових таборах; через надмір випитого вина зав'язалася розмова про чеснотність їхніх дружин. Звичайно, кожен почав понад усе вихваляти свою подругу. Тож постановили, щоб уночі, швидко скочивши на коней, помчати й поглянути, що ж поробляють їхні дружини, які нічого про це не підозрювали, у той час, коли чоловіки воюють; так мали наочно переконатися в їхній добропорядності.

У Римі всі чоловіки застали своїх дружин, коли ті розважалися в товаристві своїх подруг. Тоді, повернувши коней, подалися до Коллатина; там вони побачили Лукрецію в скромному вбранні, яка разом зі своїми служницями пряла пряжу. Так усі дійшли згоди, що вона найбільше заслуговувала похвали. Коллатин радо прийняв усіх друзів у своєму домі. Секст, син Гордого, під час гостини кидав безсоромні погляди на благочестиву і бездоганної краси жінку. Запалавши зловіщим вогнем, він таємно надумав силою заволодіти такою красою, якщо не зможе отримати її іншим шляхом.

Тож палаючи безумством, одразу за кілька днів по тому Секст таємно залишив табір і подався вночі до Коллація. Оскільки він був родичем чоловіка, Лукреція гостинно і люб'язно прийняла його. Дочекавшись, поки весь дім порине в тишу, і переконавшись, що всі міцно сплять, Секст добув свого меча і проник у спочивальню Лукреції. Розповівши, хто він такий і чого хоче, пригрозив жінці смертю, якщо та почне голосити або не підкориться його волі. Однак побачивши, що жінка не пристане на його вимогу, бо не боїться смерті, вдався до підступної хитрості: сказав, що вб'є її разом з якимось прислужником, а всім розповість, що вона вбила і себе, і прислужника, бо їх застали на перелюбі. Заціпеніла жінка, почувши його слова, затремтіла, налякавшись такої непристойної неслави; боячись, що загинувши в такий спосіб, зовсім не матиме свідків, щоб очистити свою заплямовану невинність, знехотя віддала своє тіло перелюбникові.

Секст, вдовольнивши нечестиву жагу, подався своєю дорогою, вважаючи себе переможцем. Страждаючи від такої жахливої наруги, тільки-но засіріло, Лукреція тут же послала за Триципітином, своїм батьком, Брутом, родичем Коллатина, якого досі вважали безумним, за іншими родичами і за своїм чоловіком. Як тільки вони прибули, гірко плачучи, розповіла їм все по порядку, що заподіяв їй Секст цієї ночі. Коли родичі намагалися втішити нещасну заплакану жінку, вона вихопила кинджал, якого заховала під одягом, і сказала: "Хоча я звільняю себе від гріха, все ж не звільняю від покарання: щоб надалі жодна жінка не жила безчесно, як зробила Лукреція".

Щойно прозвучали ці слова, кинджал простромив невинні груди.