Про славних жінок - Сторінка 17

Зігнувшись навпіл, поглянула Лукреція на батька і чоловіка й повалилася, вмираючи; невдовзі й душа вилетіла з безкровного тіла.

Нещасливою була її врода, і тому її невинність, яку ніколи неможливо перехвалити, потрібно настільки возносити славними співами, наскільки суворо вона спокутувала насильне безчестя. Адже своїм вчинком Лукреція не тільки відновила свою чесноту, над якою поглумився молодик ницим вчинком, але й спричинилася до свободи Римської республіки.[95]

49. Тамірис, цариця скіфів

Тамірис була царицею скіфів.[96] Цей народ населяє безлюдну місцевість під холодним небом Рифейських та Гіперборейських[97] гір і тому знається тільки поміж себе. Невідомо, ані ким були батьки Тамірис, ані ким був її чоловік. Щодо її знатності, то відома вона лише одним: тим, що правила цим диким і непереможним народом у часи, коли Кір володів царствами в Азії.[98]

Краще запізнати Тамірис допоможе нам ось що. Кір запалився бажанням захопити скіфське царство – мабуть, більше задля вгамування своєї слави, аніж задля розширення імперії: адже чув, що скіфи – бідний лісовий народ, але ніхто з великих царів ще ніколи їх не завойовував. Тож захопившись таким прагненням, повів своє військо на Тамірис, царицю-вдову.

Тамірис довідалася про його наміри. Незважаючи на те, що вся Азія і майже увесь світ боявся Кіра через розмах його походів, Тамірис не шукала сховку, як перелякана жінка, не засилала послів, не випрошувала договору про мир. Навпаки, зібравши військо, сама його очолила. І хоча могла чинити опір на кордоні, все ж дозволила Кірові з усім військом перейти ріку Аракс й увійти в межі країни. Розумна жінка вважала, що набагато легше буде вгамувати запал Кіра у глибині країни, аніж ззовні.

Довідавшись, що Кір проник в глиб країни, Тамірис вислала третину війська на чолі зі своїм єдиним, ще зовсім юним сином[99] і наказала вступити в бій. Кір, зваживши недоліки місцевості та звичаї скіфів, про які багато чув, і знаючи, що наближається юнак з військом, вирішив перемогти не битвою, а обманом. Тож, вдаючи втечу, залишив у таборі багато вина, якого скіфи ще не знали, повно вишуканої їжі та всіляких солодощів.

Юнак, увійшовши в покинутий табір наче переможець, заповзявся веселитися з утечі ворога, який нібито запрошував скіфів не до бою, а до гостини; тож вони почали пригощатися невідомими стравами і напоями і згодом, зовсім забувши про військовий порядок, поринули в сон. Коли вони мирно дрімали, Кір напав на них і винищив усіх: загинув і юнак. Після того, впевнившись у перемозі, він попрямував далі в глиб країни.

Тамірис, довідавшись про загибель свого війська, сильно тужила за єдиним сином, адже й так була вдовою. Але не впадала у сльози, як зазвичай роблять жінки, а навпаки, вгамувавши їх гнівом та прагненням помсти, з рештою війська, застосувавши ту ж саму хитрість, через яку, як довідалася, загинув її син, хоча й не залишала табір, повний вина, зважилася перехитрити ворога, незважаючи на його винахідливість. Добре знаючи місцевість, вдавала, що втікає: коротким шляхом завела ненаситного переслідувача поміж голих засніжених стрімких вершин, звідки не було вороття. Тоді вона й накинулася на ворога, позбавленого навіть найменшої можливості на порятунок між вузьких та крутих гірських урвищ, і знищила майже все військо. Навіть сам Кір не зміг втекти: його кривава смерть вдовольнила вдовиний гнів.

Тоді Тамірис дала вказівку відшукати поміж трупів тіло Кіра. Відтявши йому голову, наказала кинути в шкіряний міх, повний крові її воїнів, і тоді, наче влаштовуючи гідне поховання гордовитому цареві, мовила: "Напийся крові, якої був спраглий".[100]

Що ще можу сказати? Про Тамірис не знаємо нічого іншого, крім цього вчинку: настільки він славний, наскільки величною була імперія Кіра.

50. Леена, повія

Вважаю, що Леена була грекинею; хоча вона й була далеко не чеснотною, але з дозволу чеснотних матрон і відомих цариць я хотів би зарахувати її до славних жінок. Адже, як було сказано раніше, до славних жінок я обіцяв зараховувати за будь-який вчинок, а не лише за скромність.

До того ж, ми настільки залежні від чесноти, що прославляємо не лише те, що засіяне в чудовому місці, але й висвітлюємо все, що лежить під покривалом ганебності. Адже чеснота всюди цінується: торкаючись злочину, вона забруднюється не більше, аніж сонячний промінь, торкаючись нечистот. Якщо часом помічаємо, що чеснота вкорінюється у серці, перейнятому нечестивими справами, то повинні так засуджувати ці справи, щоб не принизити похвалу чесноти, адже вона настільки є дивовижнішою і гіднішою в таких серцях, наскільки ми вважали її непритаманною для них.

Тому не завжди потрібно нехтувати згадками про повій, а навпаки, якщо вони заслужили згадку навіть за якийсь почесний вчинок, то необхідно щонайширше і щонайповніше їх вихваляти. Адже чеснота, яку віднаходимо в цих жінок, змушує червоніти розбещених цариць: їхня малодушність виправдовує сумнівне розкошування повій. Також очевидно, що величний дух не завжди поєднується з високими титулами; хто прагне чесноти, ніколи її не збезчестить: Леену справді варто зараховувати до числа славних жінок – адже те, на що вона зважилася одного разу, заслуговує великої хвали.

Тож Леена, віддаючись ганебному заняттю, негідним ремеслом добилася того, що ніхто не знає, ані звідки вона походить, ані де її батьківщина. Ще коли Амінта правив Македонією,[101] сталося так, що Армоній і Аристон, юнаки знатного роду, вбили Гіпарха, жорстокого тирана – чи то задля звільнення батьківщини від покори безчесному правителю, чи то спонукувані якоюсь іншою метою. Леену разом з іншими схопили наступники правителя, підозрюючи у причетності до вбивства, оскільки вона злягалася з бунтівниками. Жінку жорстоко катували, аби довідатися імена змовників. Але розпусниця благочестиво зважала на святе і шановане почуття дружби: щоб, виборовши собі прощення, не накликати помсту на інших. Спочатку дуже довго не відповідала на жодне запитання, з дивовижною стійкістю володіючи собою. Згодом, коли катування стали жорстокішими, а сила тіла почала занепадати, мужня жінка занепокоїлася, що з упадком сили ослабне також її рішення. Тоді, зібравши всю могутність, зробила так, щоб разом із силами втратила й можливість говорити: сильним укусом перекусила собі язика і виплюнула його. Так одним, але неймовірним вчинком вона позбавила катів надії тортурами добитися відповіді.

Тож хто скаже, що Леена потрапила в бордель не завдяки злочину долі? Очевидно, не знали її ті, хто говорить, що жінки не розкажуть лише того, чого не знають.

Авжеж! Дуже часто розмаїте багатство будинку і надмірна турботливість батьків доводить дівчат до слизького майбутнього. Якщо їхню небезпечну легковажність не стримувати гіркими вуздечками, якщо матері не будуть постійно і неустанно їх пильнувати, то врешті вони послизнуться – навіть без поштовху. А якщо їх падіння спричинене розпукою через втрату незайманості, то вже ніяка сила його не поновить.

Тому я вважаю, що Леена послизнулася через гультяйство, а не через свою погану натуру: доходжу до такого висновку, роздумуючи про її мужню витримку на тортурах. Вважаю, що спочатку своєю мовчанкою, а потім відкушеним язиком ця жінка могла заслужити не меншу славу, аніж Демосфен заслужив блискучими промовами у своїй країні.

51. Аталія, цариця Єрусалима

Лютий норов Аталії[102] зробив її значно славнішою в Сирії та Єгипті, аніж був Давидів рід. Численні вбивства і кров її родичів, що лилася всюди, додали до її імені не менше гіркої слави, аніж царські діадеми додали їй знаменитості.

Була вона донькою Ахаба,[103] царя Ізраїлю, і цариці Єзабели, непутящої жінки; побралася з Йорамом, сином Йосафата, ізраїльського царя. Після смерті Йосафата і Озія, його старшого сина, якому мало перейти законне право на престол, царем Ізраїлю, всупереч очікуваному, коронували Йорама: він хотів, щоб його дружина була царицею. Коли помер батько Ахаб, престол одразу ж зайняв Йорам, брат Аталії, що додало чимало блиску до її слави. З плином часу Аталія зазнала багато незгод. Коли помер її чоловік, на престол зійшов син Окозіяс, відтоді жінка почала всебічно сяяти царською славою.

Коли ж Окозіяс відійшов на той світ від удару стріли, грізна жінка запалилася прагненням влади. Тоді й вигадала злочин, про який не можемо не згадати, і зібрала весь свій дух для його здійснення. Забувши про жіночу ніжність, не тільки не оплакувала свого загиблого сина, а навіть забезпечила причину для ще більших сліз – якби мала жіноче серце. Ще земля була мокра від крові її сина, як Аталія пішла з мечем на всіх нащадків Давида, і не заспокоїлася доти, доки всі хлопчики не загинули від кровожерного меча. Один-єдиний Йоас, малесенький синочок царя Окозіяса, уникнув смерті, бо Аталія його не знайшла. Йосаба, донька царя Окозіяса, сестра небіжчика Озія, таємно забрала хлопчика до будинку свого чоловіка, понтифіка Йоада, аби врятувати його і виховати.

Зухвала жінка завдяки крові стількох підступно вбитих людей зважилася посісти трон, який вона власноруч звільнила, щоб керувати цілим царством.

Чому ж дивуємося Атреєві, Діонісієві, Югурті – чоловікам із жорстоким характером, коли чуємо, що вони, спонукувані прагненням влади, заступають на керівні посади ціною життя оточуючих? Чи не бачимо, що задля цієї ж мети жінка винищила все царське потомство, не пощадивши навіть своїх близьких?

Неймовірно виблискували царські діадеми Аталії, однак пурпур пролитої крові був значно помітніший, аніж царські відзнаки. Оскільки вона мечем зігнала свою жорстокість на невинних душах нащадків Давида, тож могла відчути злість всіх інших до її близьких. Якби вона захотіла, то могла б легко побачити свого брата Йорама, царя Ізраїлю, котрий лежав у землі Набаот, стікаючи кров'ю, що лилася з безлічі ран, покинутий собакам; а також матір Єзабелу, яку в царських одежах скинули з високої вежі під ноги перехожим і так затоптали ногами, розтерли копитами і колесами возів, що тіло цілком перетворилося на болото, і не залишилося жодного сліду від нещасної; а також сімдесят своїх братів, убитих впродовж однієї години біля міста Самарія, і їхні відтяті голови, настромлені на палі довкола міста Єрусалим як найбільший доказ неймовірно злого вчинку; а також могла бачити смерть інших родичів, з яких ніхто не уникнув меча вбивці.

Але врешті, щоб жінка, винна у величезних кровопролиттях, не залишилася непокараною, по семи роках панування Аталія сама стала свідком того, як з допомогою вищого понтифіка Йоада її онук Йоас, якого вона хибно зараховувала до числа вбитих, силою зіпхнув її з царського престолу.