Quo vadis - Сторінка 53

О carissima! carissima!

Сказавши це, підніс руки догори, ніби закликаючи небо в свідки своєї любові, й Лігія, підвівши на нього сяючі очі, сказала:

– І тоді я скажу: "Де ти, Каю, там і я, Кая".

— Ні, Лігіє! — вигукнув Вініцій, — присягаюся тобі, що ніколи жодна жінка не була такою шанованою в домі чоловіка, як ти будеш у моєму.

Якийсь час ішли мовчки, щастя переповнювало їм груди, закохані одне в одного, схожі на двоє божеств і такі красиві, ніби їх разом із квітами породила весна.

Спинилися врешті під кипарисом поблизу входу до будинку. Лігія притулилася до його стовбура. Вініцій же знову почав прохати тремтячим голосом:

— Накажи Урсові піти до Плавтіїв, забрати твої речі й іграшки дитячі та принести до мене.

І вона, спалахнувши як троянда або як ранкова зоря, відповіла:

— Звичай велить інше…

— Я знаю. Заносить їх услід за нареченою пронуба[268], але ти зроби це для мене. Я заберу їх на свою віллу в Анції, й вони нагадуватимуть мені про тебе.

Тут склав руки й почав благально повторювати як дитина:

— Помпонія повернеться днями, тож зроби це, diva, зроби, carissima моя!

— Нехай Помпонія зробить, як захоче, — відповіла Лігія, спалахнувши ще дужче при згадуванні "пронуби".

І знову замовкли, коли любов почала їм забивати подих. Лігія стояла, обпершись плечима об кипарис, обличчя її біліло в його тіні, мов квітка, очі були опущені, груди часто здіймалися, і Вініцій мінився на лиці та блід. В полудневій тиші вони чули биття своїх сердець і в насолоді взаємній той кипарис, миртові кущі та плющ альтанки перетворювалися на сад любові.

Але Міріам показалася в дверях і запросила їх полуднувати. Сіли тоді між апостолами, ті ж дивилися на них із радістю, мов на молоде покоління, що після їхньої смерті мало зберігати й сіяти далі зерна нового вчення. Петро переломлював і благословляв хліб; на всіх обличчях був спокій, і якесь величезне щастя, здавалося, переповнює всю цю оселю.

— Дивись, — врешті сказав Павло, звертаючись до Вініція, — невже ж ми вороги життя й радості?

Той же відповів:

— Бачу, твоя правда, бо ніколи не був я таким щасливим, як серед вас.

Розділ XXXV

Увечері того ж дня Вініцій, проходячи повз Форум додому, помітив при в'їзді в Тускуланську вулицю позолочені ноші Петронія, які несли восьмеро віфинців, і, зупинивши їх знаком руки, наблизився до фіранок.

— Бажаю тобі приємних і солодких снів! — гукнув зі сміхом, дивлячись на заспане обличчя Петронія.

— Ах, це ти! — сказав, прокидаючись, Петроній. — Так! Задрімнув, бо ніч провів на Палатині. Тепер ось вибрався, щоб купити собі щось для читання до Анція… Що чути?

— Ходиш по книгарнях? — спитав Вініцій.

— Так. Не хочеться робити безладу в бібліотеці, тому на дорогу роблю особливі запаси. Здається, вийшли нові речі Музонія та Сенеки. Шукаю також Персія[269] й одне видання еклог Вергілія[270], що його немає в мене. Ох, який же я втомлений, і як болять руки від знімання сувоїв зі стержнів… Бо коли я нарешті в книгарні, цікавість бере, хочеться побачити й те, й інше. Був я в Авіруна, в Атракта в Аргілеті, а перед тим іще в Сосіїв на Сандальній вулиці. Присягаюся Кастором! Як мені хочеться спати!..

— Ти був на Палатині, отже, я тебе спитаю, що чути? Або знаєш що? Одішли ноші та коробки з книжками, і ходімо до мене. Поговоримо про Анцій і ще про щось.

— Гаразд, — відповів Петроній, висуваючись із нош. — Мусиш же знати, що післязавтра вирушаємо до Анція.

— Звідки ж мені знати?

— На якому ти світі живеш? Значить, я перший повідомляю тобі новину? Так! Будь напоготові післязавтра вранці. Горох із маслиновою олією не допоміг, хустка на товстій шиї не допомогла, і Міднобородий охрип. Позаяк така справа, зволікати не можна. Проклинає Рим і його повітря на чому світ стоїть, радий би його з землею зрівняти або знищити вогнем, хочеться моря йому якнайшвидше. Каже, що ті запахи, які вітер несе з вузьких вуличок, заженуть його в могилу. Сьогодні в усіх храмах здійснюються великі жертвопринесення, щоб до нього повернувся голос, — і біда Рима, й особливо сенату, якщо швидко не повернеться.

— Не було б тоді за чим їхати до Ахайї.

— Хіба ж у нашого божественного імператора тільки один талант? — відповів, сміючись, Петроній. — Виступив би на олімпійських іграх як поет зі своїми віршами про пожежу Трої, як візник, як музикант, як атлет, ба навіть як танцюрист, і забрав би у кожному разі всі вінки, призначені для переможців. Чи знаєш, чому ця мавпа охрипла? Ось учора захотілося йому зрівнятися в танці з нашим Парісом, і танцював нам історію Леди, при цьому спітнів і застудився. Весь був мокрий, липкий, мовби щойно витягнутий із води вугор. Міняв маски одну за одною, вертівся веретеном, махав руками, наче п'яний матрос, — гидко було дивитися на це товсте черево й на тонкі ноги. Паріс навчав його два тижні, але уяви собі Агенобарба в образі Леди чи бога-лебедя! Оце лебідь! Нема чого казати! Але він хоче публічно виступити з цією пантомімою — спершу в Анції, потім у Римі.

— Засмучувалися люди вже тим, що співав публічно, та лише подумати, що римський імператор виступить як мім, ні! Цього, мабуть, Рим не витерпить!

— Любий мій! Рим усе витерпить, а сенат ухвалить винести подяку "отцю вітчизни".

За хвилину додав:

— А чернь іще й пишається тим, що імператор її — блазень.

— Скажи сам, чи можна було дужче спадлючитись?

Петроній здвигнув плечима.

— Ти собі сидиш удома у своїх роздумах то про Лігію, то про християн, тож, мабуть, не знаєш, що сталося кілька днів тому. Адже Нерон публічно одружився з Піфагором. Виступав як наречена. Здавалося, що це вже міру безумства перебрано, чи не так? І що скажеш: прийшли викликані фламіни й урочисто одружили. Я сам був при цьому! І я можу багато чого стерпіти, одначе зізнаюся, подумав, що боги, якщо вони є, мусили б дати якийсь знак… Але імператор не вірить у богів і має рацію.

— Отож є в одній особі верховним жерцем, богом і атеїстом, — сказав Вініцій.

Петроній засміявся:

– І справді! Не спало мені на думку, а це ж поєднання, якого світ досі не бачив.

І, зупинившись, сказав:

— Бо треба ще додати, що цей верховний жрець, який не вірить у богів, і цей бог, який кепкує з богів, боїться їх, як атеїст.

— Доводом є те, що сталося в храмі Вести.

— Що за світ!

— Який світ, такий імператор!

— Але це довго не триватиме.

Так, розмовляючи, ввійшли вони в дім Вініція, який весело наказав подавати вечерю, а потім, звернувшись до Петронія, сказав:

— Ні, любий мій, світ мусить відродитися.

— Ми його не відродимо, — відповів Петроній, хоча б тому, що в часи Нерона людина, як метелик: живе при сонці милості, а при першому холодному повіванні гине… хоч би й не хотів! Присягаюся сином Майї! Нерідко задаю собі запитання: яким дивом отакий Луцій Сатурнін міг дожити до дев'яноста трьох років, пережити Тиберія, Калігулу, Клавдія?.. Та досить про це! Чи дозволиш мені послати твої ноші за Евнікою? Перехотілося мені спати, і маю намір повеселитися. Накажи, щоб до вечері прийшов цитрист, а потім побалакаємо про Анцій. Треба про це подумати, і особливо тобі.

Вініцій розпорядився, щоб послали за Евнікою, та сказав, що стосовно перебування в Анції не збирається морочити собі голову. Нехай морочать її собі ті, хто не вміє жити інакше, як у променях імператорської милості. Світ не зійшовся клином на Палатині, особливо для тих, хто щось інше має у серці та в душі.

І мовив це так недбало, з такою жвавістю й так весело, що все це вразило Петронія, тож, подивившись за хвилину на нього, сказав:

— Що з тобою діється? Ти сьогодні такий, яким був тоді, коли ще носив золоту буллу на шиї.

— Я щасливий, — відповів Вініцій. — Запросив тебе навмисно, щоб тобі це сказати.

— Що з тобою сталося?

— Щось таке, від чого б не відступився за всю римську імперію.

Сказавши це, сів, обперся на поруччя крісла, підпер голову рукою й заговорив з усміхненим обличчям і сяючими очима:

— Чи пам'ятаєш, як були ми разом в Авла Плавтія й там уперше ти побачив божественну дівчину, яку сам назвав ранковою зорею і весною? Пам'ятаєш ту Психею[271], ту незрівнянну, ту найпрекраснішу з дівиць і з ваших богинь?

Петроній дивився на нього з таким здивуванням, ніби хотів перевірити, чи з головою у того все гаразд.

— Про кого ти говориш? — запитав урешті. — Певна річ, що пам'ятаю Лігію.

І Вініцій сказав:

— Я її наречений.

— Що?..

Але тут Вініцій підхопився й гукнув вільновідпущеника.

— Нехай раби стануть тут переді мною, всі до єдиної душі! Хутко!

— Ти її наречений? — повторив Петроній.

Але не встиг отямитися від здивування, як величезний атрій Вініційового дому закишів людьми. Бігли задихані діди, літні чоловіки, жінки, хлопчики, дівчата. З кожною хвилиною атрій заповнювався щільніше: в коридорах, які називалися "фауціями", чулися голоси рабів, які перегукувалися різними мовами. Врешті поставали всі шерегами біля стін і між колонами, Вініцій же, стоячи біля імплувію, звернувся до вільновідпущеника Демаса з такими словами:

— Хто вислужив у цьому домі двадцять років, має завтра з'явитися до претора, де отримає волю; хто прослужив менше, отримає по три золоті монети й подвійну порцію їжі протягом тижня. До сільських ергастулів послати наказ, аби скасовано було покарання, знято в людей кайдани з ніг і годовано їх достатньо. Знайте, що настав для мене щасливий день, і я хочу, щоб у домі панувала радість.

Вони протягом хвилини стояли мовчки, ніби вухам власним не вірячи, потім усі разом піднесли руки догори і закричали:

— А-а! Володарю! А-а-а!..

Вініцій змахом руки відпустив їх, і, хоч мали охоту дякувати й падати йому в ноги, розійшлися поспіхом, наповнюючи дім щастям од підвалів до даху.

— Завтра, — сказав Вініцій, — накажу їм іще вийти в сад і накреслити перед собою знаки, які захочуть. Тих, хто накреслить рибу, звільнить Лігія.

Але Петроній, що не здатний був довго чому-небудь дивуватися, отямився вже й запитав:

— Рибу? Ага! Пам'ятаєш, що говорив Хілон: це знак християн.

Потім простягнув руку до Вініція і сказав:

— Щастя є завше там, де його людина бачить. Нехай Флора[272] сипле вам квіти під ноги протягом довгих літ. Зичу тобі всього, чого сам собі зичиш.

— За що тобі дякую, бо думав: будеш одраджувати, — і це, знаєш, був би втрачений час.

— Я, одраджувати? Аж ніяк.