Quo vadis - Сторінка 55

Хода, що складалася з людей, які обережно й зосереджено несли різноманітні предмети, нагадувала урочисту процесію, а схожість стала ще виразнішою, коли понесли музичні інструменти імператора та двору. Видно було арфи, лютні грецькі, гебрайські та єгипетські, ліри, формінги[280], цитри, сопілки, довгі гнуті труби та кимвали. Дивлячись на це море інструментів, які сяяли на сонці золотом, бронзою, коштовним камінням і перлами, можна було подумати, що Аполлон чи Вакх зібралися в подорож по світу. Показалися чудові колісниці, повні мальовничих груп акробатів, танцівників і танцівниць із тирсами в руках. За ними їхали раби, призначені не для домашніх послуг, а для хоті: хлопчики й малі дівчатка, яких шукали по всій Греції та Малій Азії, — з довгим волоссям або кучерями, забраними в золоті сітки, вони схожі були на амурів, із прекрасними обличчями, що були вкриті товстим шаром косметики з побоювання, аби ніжну шкіру не обпалив вітер Кампанії.

Потім знову рухався преторіанський загін велетенських сікамбрів, бородатих, світловолосих і рудих, із блакитними очима. Прапороносці, звані "імагінаріями", несли перед ними римських орлів, таблиці з написами, статуетки германських і римських богів і, нарешті, статуетки та погруддя імператора. З-під шкур і солдатських панцирів виглядали руки, засмаглі й сильні, як воєнні машини, здатні володіти важкою зброєю, яка належала цьому роду війська. Земля, здавалося, вгинається під їхніми рівномірними, важкими кроками, вони ж, ніби усвідомлюючи свою силу, яку могли спрямувати навіть проти самого імператора, поглядали зневажливо на вуличну чернь, очевидно забувши, що чимало з них прийшли до цього міста в ланцюгах. Але цих було не так багато, головні ж бо преторіанські сили лишилися в таборах на місці, щоб пильнувати за містом і тримати його в покорі. Коли пройшли, повели запряжних тигрів і левів Нерона, щоб, коли йому закортить наслідувати Діоніса, було кого впрягти в колісницю. Вели їх індуси та араби на сталевих ланцюгах із нашийниками, таким чином уквітчаними, що здавалися вінками з квітів. Приручені досвідченими бестіаріями звірі дивилися на натовпи своїми зеленими, ніби сонними очима, часом підводячи величезні голови, втягуючи з шумом у ніздрі людський дух, облизуючись довгими, гнучкими язиками.

Потяглися ще імператорські колісниці та ноші, більші й менші, золоті або пурпурові, інкрустовані слоновою кісткою, перлами та оздоблені блискучим коштовним камінням; за ними знову малий загін преторіанців у римських позолочених обладунках, який складався з самих італійських солдатів-добровольців[281], за ними йшли натовпи вишукано вбраної двірської челяді та хлопчиків, і, врешті, їхав сам імператор, про наближення якого сповіщало здалеку ревище натовпів.

Серед тісняви перебував і апостол Петро, що захотів раз у житті побачити імператора. Супроводжувала його Лігія, із закритим цупкою тканиною обличчям, і Урс, чия сила становила для дівчини опіку серед цих безладних, розгнузданих натовпів. Лігієць узяв один з каменів, призначених для будівництва храму, і приніс його апостолові, щоб той, ставши на камінь, міг ліпше за інших бачити. Народ спершу ремствував, позаяк Урс розсував усіх на своєму шляху, мов корабель прорізає хвилі, але коли самотужки підняв камінь, що його четверо найміцніших силачів не могли зрушити з місця, нарікання змінилися здивуванням і криками: "Macte!"[282] Але тим часом під'їхав імператор. Сидів у колісниці з наметом, яку везли шестеро білих ідумейських огирів[283] із золотими підковами. Намет на колісниці навмисно з двох боків був розкритий, аби натовпи могли бачити імператора. Могло там вміститися кілька людей, але Нерон, воліючи, щоб увага зосереджувалася на ньому, їхав через усе місто сам, маючи біля ніг двох карликів-виродків. Одягнений був у білу туніку та в аметистову тогу, що кидала синюватий блиск на його обличчя. На голові мав лавровий вінок. Од часу виїзду до Неаполіса значно погладшав. Обличчя його розпливлося; під нижньою щелепою звисало подвійне підборіддя, від чого рот його, що був завжди занадто близько до носа, тепер, здавалося, опинився під самими ніздрями. Товста шия, як завжди, була обгорнута шовковою хусткою, поправляв її щохвилини білою пухкою рукою, порослою на згинах рудим волоссям, — нагадувало воно криваві плями, та імператор не дозволяв епіляторам видаляти його, позаяк йому сказано, що супроводжується це появою дрожу в пальцях, який заважає грати на лютні. Безмежне марнославство було написане, як завше, на його обличчі в поєднанні з утомою та нудьгою. Взагалі було це обличчя страшне й водночас блазенське. Їдучи, вертів головою на обидва боки, часом примружуючи очі й чутко прислухаючись, як його вітають. Зустрічали його бурею оплесків та криками: "Привіт тобі, божественний! Цезарю, імператоре, привіт, звитяжцю! Привіт, незрівнянний, сину Аполлона, Аполлоне!" Слухаючи ті слова, посміхався, та часом пролітала ніби хмарка по його обличчю, бо римський натовп був насмішкуватий і, самовпевнений у такій кількості, дозволяв собі познущатися навіть над великими тріумфаторами, такими, яких дійсно любив і шанував. Усім було відомо, що колись при в'їзді Юлія Цезаря до Рима натовп кричав[284]: "Громадяни, ховайте жінок, бо їде лисий розпусник!" Але потворне самолюбство Нерона не терпіло ані найменшого осуду, ні дотепів, тим часом у натовпі серед окриків хвалебних іноді чулося: "Міднобородий!.. Міднобородий! Куди везеш свою вогненну бороду? Чи боїшся, що Рим од неї спалахне?" І ті, хто це кричав, не знали, що в їхньому жарті криється страшне пророцтво. Імператора не занадто гнівили такі голоси, тим паче що бороди не носив, бо давно приніс її в золотому футлярі на вівтар Юпітеру Капітолійському. Але інші, ховаючись за стосами каменів при будованому храмі, кричали: "Matricida! Нерон! Орест! Алкмеон[285]!" або "Де Октавія?", "Зніми пурпур!" — а Поппеї, що їхала зразу за ним, кричали: "Flava сота!"[286] — так прозивали вуличних дівок. Музикальне вухо Нерона вловлювало й такі окрики, і тоді підносив пальцями до ока свій виполіруваний смарагд, мовби намагаючись побачити й запам'ятати тих, хто це вигукує. Так вийшло, що погляд його зупинився на апостолі, що стояв на камені. Може, хвилину двоє цих людей дивились один на одного, і нікому ні з цього розкішного почту, ні з тих незліченних натовпів не спало на думку, що дивляться один на одного в цю мить два володарі землі, з яких один зникне невдовзі, мов кривавий сон, другий же, той старий у хламиді злидаря, прийме у вічне володіння і світ, і місто.

Тим часом імператор проїхав, а зразу за ним вісім африканців пронесли розкішні ноші, в яких сиділа ненависна народові Поппея. Вбрана, як і Нерон, у тогу аметистового кольору, з товстим шаром косметики на обличчі, нерухома, замислена й байдужа, мала вигляд статуї якогось божества, водночас красивого і злого, що її несуть у процесії. Тягнувся за нею слідом знову цілий двір слуг — жінок і чоловіків, а також вервечка повозів з різними предметами побуту та вбранням. Сонце вже далеко відійшло від полудня, коли почався рух августіанів — хоровод розкішний, блискучий, що мінився, мов змія, і нескінченний. Ледачий Петроній, якого вітали доброзичливо натовпи, забажав пересуватися разом зі своєю богоподібною рабинею в ношах. Тигеллін їхав на колісниці, яку везли малі конячки, прикрашені білим і пурпуровим пір'ям. Всі бачили, як він сходив із колісниці та, витягаючи шию, придивлявся, чи скоро йому імператор дасть знак, аби до нього пересідав. Серед інших натовпи вітали оплесками Ліциніана Пізона[287], сміхом — Вітеллія, свистом — Ватинія. До Ліцинія та Леканія, консулів, поставилися байдуже, але Туллій Сенеціон, якого любили невідомо за що, як і Веста, дістали схвалення черні. Придворних було сила-силенна. Здавалося: все, що є в Римі багатого, розкішного або знаменитого, виїздить до Анція. Нерон ніколи не подорожував інакше як тисячею повозів, і кількість тих, що супроводжували його, майже завжди переважала кількість солдатів у легіоні[288]. Показували одне одному й Доміція Афра, і дряхлого Луція Сатурніна; бачили там Веспасіана, який іще не вирушив у свій похід до Юдеї, звідки він повернеться тільки заради імператорського вінця, і його синів, і молодого Нерву[289], і Лукана, і Аннея Галліона[290], і Квінціана[291], і безліч жінок, відомих своїм багатством, красою, розкішним життям і розпустою. Погляди цікавих переносилися зі знайомих облич на збрую, на колісниці, на коней, на химерні строї придворних слуг, серед яких були вихідці з усіх народів світу. В тій повені розкоші й пишноти незрозуміло було, на що дивитися, й не тільки очі, але й розум туманів од того золотого блиску, од тих пурпурових і фіолетових барв, од миготіння коштовного каміння, од сяяння бісеру, перлів, слонової кістки. Здавалося, що саме сонячне проміння розсипалося в цій розкішній безодні. Й хоча в натовпі не бракувало бідняків із запалими животами й голодом ув очах, видовище це розпалювало в них не лише бажання розкоші та заздрість, але наповнювало водночас блаженством і гордістю, породжуючи відчуття тієї могутності й невичерпності Рима, яку створював йому і перед якою схилявся світ. Дійсно, в усьому світі не було нікого, хто смів би подумати, що ця могутність не протримається багато століть, не переживе всі народи і щось може їй на землі вчинити опір.

Вініцій їхав у кінці почту, побачивши апостола й Лігію, яких не сподівався побачити, зіскочив із колісниці та, привітавши їх із сяючим обличчям, заговорив квапливо, як людина, що має обмаль часу:

— Ти прийшла? Не знаю, як тобі маю дякувати, о Лігіє!.. Бог не міг би мені послати ліпшої прикмети. Ще раз вітаю тебе на прощання, та прощаюся не надовго. По дорозі розставлю коней парфянських і кожного вільного дня буду біля тебе, поки не випрошу собі дозволу повернутися. Бувай здорова!

— Бувай здоровий, Марку! — відповіла Лігія й потім додала тихіше: — Нехай тебе веде Христос і відкриє твою душу словам Павла.

Він же, порадівши щиро, що їй не байдуже до того, чи скоро він стане християнином, відповів:

— Ocelle mi! Нехай так станеться, як говориш. Павло воліє їхати з моїми людьми, але він зі мною і буде мені вчителем і товаришем… Відкинь покривало, радосте моя, щоб тебе ще побачив перед розлукою.