Quo vadis - Сторінка 57

О Лігіє, як добре жити й кохати! Старий Менікл, управитель на моїй віллі, посадив на луках під миртами цілі галявини ірисів, і коли я дивився на них, згадав дім Авла, ваш імплувій і ваш сад, у якому я, бувало, сидів коло тебе. Й тобі ці іриси нагадуватимуть рідний дім, тому я певен, що полюбиш Анцій і мою віллу. Відразу після приїзду довго розмовляли ми з Павлом під час сніданку. Говорили про тебе, потім він почав мене навчати, я ж слухав його довго і скажу тільки те, що, коли б навіть так умів писати, як Петроній, ще б не зміг висловити тобі всього, що пройшло через мої думки та душу.

Я не сподівався, що може бути на світі ще таке щастя, така краса і спокій, про які досі люди не знають. Але все це я бережу для розмови з тобою, коли першої ж вільної хвилини прискачу до Рима. Скажи мені, як може земля терпіти разом таких людей, як апостол Петро, як Павло з Тарса й імператор? Запитую тому, що вечір після повчання Павла я провів у Нерона, і знаєш, що там чув? Спершу він сам читав свою поему про руйнування Трої, потім почав нарікати, що ніколи не бачив палаючого міста. Заздрив Пріамові та називав його щасливим тому, власне, що міг спостерігати пожежу та загибель рідного міста. На це Тигеллін сказав: "Скажи слово, божественний, візьму смолоскип, і ти, ще цієї ночі, побачиш палаючий Анцій". Але імператор назвав його дурнем. "Куди б, — сказав, — приїжджав дихати морським повітрям і зміцнювати цей голос, яким обдарували мене боги і який я, як кажуть, заради народного блага маю оберігати? Хіба не Рим шкодить мені, хіба не від випарів Субури та Есквіліну посилюється моя хрипота і чи палаючий Рим не явив би у сто разів величнішого і трагічнішого видовища, ніж Анцій?" Тут усі почали говорити, якою нечуваною трагедією був би образ такого міста, що підкорило світ, перетвореного на купу попелу. Імператор заявив, що тоді його поема перевершила б пісні Гомера, й почав говорити, як відбудував би місто і як майбутні століття мусили б дивуватися його творінню, перед яким змаліли б усі інші творіння людські. Тоді п'яні співтрапезники заволали: "Зроби це! Зроби!" Він же сказав: "Мусив би мати вірніших і більш відданих мені друзів". Я, визнаю, слухаючи це, занепокоївся зразу, бо в Римі ти, carissima. Сам сміюся тепер із того побоювання й думаю, що імператор і августіани, хоч які вони шалені, не відважились би на таке безумство, та одначе, бачиш, як людина боїться за своє кохання, все-таки хотів би, щоб дім Ліна стояв не на вузькому завулку в кварталі, де мешкають чужоземці, на який би в такому разі щонайменше зважали. Для мене самі палаци палатинські не були б помешканням, достойним тебе, і хотів би також, аби тобі не бракувало нічого з тих прикрас і зручностей, до яких із дитинства звикла. Переселися в дім Авла, Лігіє моя. Я багато тут про це думаю. Коли б імператор був у Римі, звістка про твоє повернення могла б, звичайно, дійти через рабів на Палатин, звернути на себе увагу й викликати переслідування за те, що наважилася вчинити всупереч волі імператора. Але він іще довго пробуде в Анції, і, перш ніж повернеться, раби перестануть про це балакати, Лін і Урс можуть поселитися з тобою. Зрештою, живу сподіванням, що, поки Палатин побачить імператора, ти, моя божественна, мешкатимеш уже у власному домі в Каринах. Благословенний день, година та хвилина, коли ти переступиш мій поріг, і якщо Христос, якого я навчаюся шанувати, зробить це, нехай буде благословенним і його ім'я. Служитиму йому і віддам за нього життя і кров. Погано сказав: служитимемо йому обоє, поки вистачить пряжі життя. Кохаю тебе й вітаю всією душею".

Розділ XXXIX

Урс черпав воду в цистерні і, витягаючи на мотузку здвоєні амфори, співав упівголоса дивну лігійську пісню, водночас поглядаючи радісними очима на Лігію та Вініція, що серед кипарисів у садочку Ліна біліли, як дві статуї. Жоден подих вітру не торкався їхнього одягу. Лягали сутінки, золотаві й лілові, вони ж серед вечірнього спокою розмовляли, тримаючись за руки.

— Чи нічого поганого статися не може, Марку, через те, що покинув Анцій без дозволу імператора? — запитала Лігія.

— Ні, люба моя, — відповів Вініцій. — Імператор оголосив, що усамітниться на два дні з Терпносом і складатиме нові пісні. Часто він так робить і тоді ні про що інше не знає й не пам'ятає. Зрештою, що мені імператор, коли я біля тебе й дивлюся на тебе. Занадто вже сумував, і в останні ночі покинув мене сон. Не раз, коли здрімну від утоми, прокидаюся раптом з відчуттям, що над тобою нависла небезпека; часом снилося, що украдено розставлених мною коней, які мали мене перенести з Анція до Рима і на яких я примчав цією дорогою так швидко, як ніколи жоден імператорський гонець. І довше вже без тебе витримати я не міг. Занадто кохаю тебе, люба, найдорожча моя!

— Знала, що приїдеш. Двічі Урс на моє прохання бігав у Карини й запитував про тебе в твоєму домі. Лін сміявся наді мною, Урс теж.

Дійсно, було видно, що вона його чекала, — адже замість звичайного темного одягу мала на собі легку білу стулу, із красивих складок якої руки її та голова виглядали, як первоцвіти зі снігу. Кілька рожевих анемон прикрашали її волосся.

Вініцій припав устами до її руки, потім вони всілися на кам'яну лаву серед дикого винограду і, тримаючись за руки, мовчки поглядали на призахідне сонце, останні промені якого відбивалися в їхніх очах.

Чарівність тихого вечора поступово опановувала їх.

— Як тут тихо і який прекрасний світ, — сказав притишеним голосом Вініцій. — І ніч надходить надзвичайно ясна. Почуваюся таким щасливим, яким ніколи в житті не був. Скажи мені, Лігіє, що це таке? Я ніколи не припускав, аби могла бути така любов. Думав, що то тільки вогонь у крові та хіть, а тепер тільки бачу, що можна кохати кожною краплиною крові й кожним подихом, і водночас відчувати такий солодкий і безмежний спокій, ніби душу твою заспокоїли сон і смерть. Це для мене щось нове. Дивлюся на цей спокій дерев, і здається мені, що він і в мені. Тепер тільки розумію, чому і ти, і Помпонія Грецина такі розважливі… Так!.. Це дає Христос…

А вона, притулившись своїм красивим обличчям до його плеча, сказала:

— Мій Марку любий…

І не могла мовити більше. Радість, вдячність і відчуття, що тепер тільки вільно їй кохати, відібрали в неї голос і натомість наповнили очі слізьми зворушення. Вініцій, обійнявши рукою її тендітне тіло, пригорнув до себе, потім сказав:

— Лігіє! Нехай буде благословенна та хвилина, коли вперше почув його ім'я.

Вона ж відповіла тихо:

— Кохаю тебе, Марку.

Знову затихли обоє, схвильовані, неспроможні вимовити жодного слова. На кипарисах згасли останні лілові полиски, й сад засріблився від місячного серпа.

Через якийсь час Вініцій заговорив:

— Я знаю… Тільки зайшов сюди, тільки поцілував твої любі руки, прочитав у твоїх очах запитання, чи осягнув божественне вчення, що ти його сповідуєш, чи прийняв хрещення? Ні! Ще не охрестився, але знаєш, квітко моя, чому? Ось Павло мені сказав: "Я тебе переконав, що Бог прийшов у світ і дав себе розіп'яти заради його спасіння, та з джерела благодаті нехай омиє тебе Петро, що першим простяг над тобою руки і першим тебе благословив". Та й я теж хотів би, щоб ти, найдорожча моя, була присутня на моєму хрещенні, а хрещеною матір'ю була Помпонія. Через це досі нехрещений, хоч вірю в Спасителя і в його солодке вчення. Павло мене переконав, обернув у вашу віру, та хіба могло бути інакше? Як би я міг не повірити, що Христос прийшов у світ, коли так говорить Петро, який був його учнем, і Павло, якому він явився? Як же міг не вірити, що був Богом, якщо він воскрес? Адже бачили його і в місті, й біля озера, і на горі, і бачили люди, чиїм устам не властива олжа. Я вже тоді в це вірив, коли слухав Петра в Остріані, бо собі вже тоді сказав: на всьому світі будь-яка інша людина могла збрехати, лиш не ця, що говорить: "Я бачив!" Але вчення вашого я боявся. Мені здавалося, що воно відбирає в мене тебе. Я вважав, що немає в ньому ні мудрості, ні краси, ні щастя. Сьогодні ж, коли я його пізнав, яким би я був, аби не хотів, щоб на світі панувала істина, а не брехня, любов, а не ненависть, добро, а не лиходійство, вірність, а не запроданство, жалість, а не помста? Хто ж знайдеться такий, який би цього не волів і не бажав? Адже ваша віра цьому навчає. Інші вчення бажають також справедливості, але тільки одне ваше робить серце людське справедливим. І, крім того, робить його чистим, як твоє і Помпонії, і робить його вірним, як твоє і Помпонії. Сліпим був, коли б цього не бачив. І якщо до того ж Господь Христос обіцяв життя вічне та блаженство таке нечуване, яке тільки всемогутність Божа може дати, то чого ж людині ще бажати? Коли б я спитав у Сенеки, чому він радить бути доброчесним, якщо неправда більше щастя приносить, не зміг би дійсно нічого переконливого відповісти. Але я знаю тепер, чому слід бути доброчесним. Бо добро і любов ідуть од Христа, і ще тому, щоб, коли смерть мені закриє очі, здобути блаженство, здобути себе самого і тебе, найдорожча моя… Як же не полюбити й не прийняти вчення, що водночас відкриває істину та скасовує смерть? Хто б не віддав перевагу добру над злом? Я думав, що це вчення вороже щастю, а тим часом Павло переконав мене, що воно не тільки не відбирає нічого, але ще додає. Все це ледве вміщається в моїй голові, та я відчуваю, що це так, бо ніколи не був таким щасливим і не міг бути, навіть якби тебе примусово забрав і мав у своєму домі. Щойно ти мені сказала: "Кохаю тебе", і цих слів не видобув би я з тебе всією могутністю Рима. О Лігіє! Розум говорить мені, що це вчення божественне й найліпше, серце те відчуває, а таким двом силам хто зуміє протистояти?

Лігія слухала його, дивлячись на нього своїми блакитними очима, що нагадували при місячному сяйві містичні квіти й так само зарошені, мов квіти.

— Так, Марку! Правда! — сказала, міцніше притуляючись головою до його плеча.

І в цю мить почувались обоє безмежно щасливими, бо розуміли, що, крім любові, поєднує їх іще якась інша сила, водночас добра й нездоланна, через яку сама любов стає чимось невичерпним і непідвладним змінам, розчаруванню, зраді й навіть смерті. Серця їх переповнила цілковита впевненість: хай там що, вони не перестануть кохати й належати одне одному.