Quo vadis - Сторінка 59

Траплялися хвилини, що міг знищити навіть і Тигелліна, та волів ліпше висміювати його й виставляти перед усіма його невігластво й посередність. Сенат у Римі відпочивав — півтора місяця жодного смертного вироку не було винесено. І в Анції, і в місті розповідали чудеса про витонченість, якої досягла розпуста імператора та його фаворита, кожне воліло, одначе, бути під владою імператора витонченого, ніж озвірілого в руках Тигелліна. Сам Тигеллін сушив голову та вагався, чи визнати себе переможеним, бо імператор неодноразово виголошував, що в усьому Римі та серед його придворних є тільки дві душі, здатні порозумітись, і два істинні елліни: він і Петроній.

Вражаюча спритність останнього утвердила людей у переконанні, що його вплив переважить усі інші. Не усвідомлювали вже, як імператор без нього зміг би обійтися, з ким би міг розмовляти про поезію, музику, перегони і в чиї очі дивився б, намагаючись переконатися, що його твори насправді є досконалими. Петроній же, зі звичною своєю безтурботністю, здавалося, не надавав ніякого значення своєму становищу. Бував, як завжди, повільний, лінивий, дотепний і скептичний. Частенько складалося враження в людей, що він знущається з них, із себе, з імператора та з усього світу. Іноді наважувався гудити у вічі імператора і, коли інші думали, що заходить далеко або просто готує собі згубу, він умів осуд повернути враз таким чином, що виходило на його користь, чим викликав загальний подив і переконання, що немає ситуації, з якої не вийшов би з тріумфом. Якось, приблизно через тиждень після повернення Вініція з Рима, імператор читав у вузькому колі уривок зі своєї "Троїки", коли ж завершив читання й затихли схвальні вигуки захвату, Петроній, відповідаючи на запитливий погляд імператора, сказав:

— Негодящі вірші, варті того, щоб кинути їх у вогонь.

У присутніх серця перестали битися від жаху. Адже Нерон з дитинства не чув ніколи ні з чиїх уст такого вироку: тільки обличчя Тигелліна засвітилося радістю. Вініцій натомість зблід, гадаючи, що Петроній, який не напивався ніколи, цього разу п'яний.

А Нерон запитав медовим голосом, у якому дрижало глибоко уражене самолюбство:

— Чим же вони негодящі?

І Петроній розійшовся:

— Не вір їм, — заговорив, показуючи рукою на присутніх, — вони нічого не тямлять. Питаєш, чим негодящі ці вірші? Якщо хочеш правди, то скажу: добре це для Вергілія, добре для Овідія[295], добре навіть для Гомера, але не для тебе. Тобі не можна таких писати. Пожежа, яку ти описуєш, не досить палає, твій вогонь не досить пече. Не слухай лестощів Лукана. Його за такі вірші визнали б генієм, але не тебе. І знаєш чому? Бо ти видатніший за них. Кому боги дали стільки, скільки тобі, від того більше можна вимагати. Але ти лінуєшся. Волієш спати по обіді, ніж старанно працювати. Ти можеш створити річ, про яку світ досі не чув, і тому в вічі тобі кажу: напиши ліпші!

І говорив це ніби знехотя, ніби з насмішкою, і в той же час буркотливо, та очі імператора застелила імла блаженства і він сказав:

— Боги дали мені трохи таланту, але дали, крім того, більше — істинного знавця та друга, лише він уміє говорити правду в вічі.

З цими словами простяг свою пухку, вкриту рудим волоссям руку до вивезеного з Дельф золотого канделябра, щоб спалити вірші.

Але Петроній вихопив їх, перш ніж полум'я діткнулося папірусу.

— Ні, ні! — вигукнув. — Навіть такі негодящі належать людству. Залиш їх мені.

— Дозволь мені в такому разі відіслати їх тобі в футлярі за моїм вибором, — відповів Нерон, обіймаючи його.

І за мить вів далі:

— Саме так. Маєш рацію. Моя пожежа Трої не досить яскраво горить, мій вогонь не досить пече. Гадав, одначе, що коли зрівняюся з Гомером, то цього вистачить. Деяка несміливість і невисока думка про себе перешкоджали мені завше. Ти ж мені розкрив очі. Але чи знаєш, чому вийшло так, як говориш? Ось коли скульптор створює фігуру бога, він шукає зразка, я ж не мав його. Не бачив ніколи палаючого міста, й тому в описі моєму бракує правди.

— Тож скажу тобі, що треба все-таки бути великим артистом, аби це зрозуміти.

Нерон замислився, за мить сказав:

— Скажи мені, Петронію, чи жалкуєш за Троєю, що згоріла?

— Чи жалкую?.. Присягаюся кривим чоловіком Венери, нітрохи! І скажу тобі чому. Ось Троя не згоріла б, якби Прометей не подарував людям вогонь і коли б греки не оголосили Пріаму війну; коли б не було вогню, Есхіл[296] не написав би свого "Прометея", так само, як без війни Гомер не написав би "Іліади", а я волію, щоб існували "Прометей" та "Іліада", ніж якби збереглося містечко, ймовірно, жалюгідне й брудне, в якому тепер принаймні сидів би якийсь прокуратор[297] і докучав би тобі чварами з місцевим ареопагом.[298]

— От що значить говорити розумно, — відповів імператор. — Для поезії та мистецтва можна і треба жертвувати всім. Блаженні ахейці, що надали Гомерові матеріал для "Іліади", і щасливий Пріам, який бачив загибель вітчизни. А я? Я не бачив палаючого міста.

Настало мовчання, що його невдовзі порушив Тигеллін.

— Адже я тобі говорив, імператоре, — мовив він, — накажи, і спалю Анцій. Або знаєш що? Якщо тобі жаль цих вілл і палаців, накажи спалити кораблі в Остії, або збудую біля підніжжя Альбанських гір дерев'яне місто, яке ти сам підпалиш. Хочеш?

Але Нерон кинув на нього погляд, повний зневаги.

— Я маю дивитися на палаючі дерев'яні сараї? Ти зовсім заслаб розумом, Тигелліне! І бачу до того ж, що не дуже поціновуєш мій талант і мою "Троїку", позаяк вважаєш, що яка-небудь інша жертва була б для неї завелика.

Тигеллін знітився, Нерон же згодом, наче бажаючи змінити тему, додав:

— Літо надходить… О, який зараз у цьому Римі сморід!.. Однак на літні ігри доведеться туди повертатися.

Раптом Тигеллін сказав:

— Коли вирядиш августіанів, імператоре, дозволь мені на хвилину залишитися з тобою…

Через годину Вініцій, повертаючись із Петронієм з імператорської вілли, сказав:

— Мав через тебе хвилину тривоги. Гадав, що сп'яну ти загубив себе безповоротно. Пам'ятай, жартуєш зі смертю.

— Це моя арена, — відповів недбало Петроній, — і мені приємно відчувати, що я на ній найліпший гладіатор. Бачив же, як усе скінчилось. Одішле мені свої вірші в футлярі, який (хочеш битись об заклад?) буде страшенно розкішним, але цілковито позбавленим смаку. Я накажу моєму лікареві тримати в ньому проносні засоби. Я зробив це і для того, що Тигеллін, бачачи, як такі речі мені вдаються, захоче неодмінно наслідувати мене, і уявляю собі, що станеться, коли він спробує жартувати. Це буде так, як коли б піренейському ведмедеві заманулося пройтись по канату. Реготатиму, як Демокріт[299]. Аби, звичайно, хотів, я зумів би, може, знищити Тигелліна і стати замість нього префектом преторіанців. Тоді був би під моєю рукою сам Агенобарб. Але мені ліньки… Волію жити, як живу, і навіть з віршами імператора.

— Що за спритність, яка навіть з огуди може зробити лестощі! Але чи справді ці вірші такі погані? Я в цьому не тямлю.

— Не гірші за інші. Лукан має в одному пальці більше таланту, але і в Міднобородого щось є. Й передовсім безмежна любов до поезії та музики. Через два дні маємо бути в нього, щоб слухати музику до гімну на честь Афродіти, що сьогодні або завтра завершить. Будемо у вузькому колі. Тільки я, ти, Туллій Сенеціон і молодий Нерва. А стосовно віршів, то мої слова, що користуюся ними після учти, як Вітеллій пір'ям фламінго, це неправда!.. Бувають іноді яскраві. Фрази Гекуби зворушливі… Вона скаржиться на муки пологів, і Нерон зумів знайти вдалі вирази, може, тому, що сам народжує в муках кожний вірш… Мені його часом жаль. Присягаюся Поллуксом! Що то за дивна мішанина! Калігулі бракувало п'ятої клепки, але не був, одначе, таким диваком.

— Хто передбачить, куди може зайти шаленство Агенобарба? — сказав Вініцій.

— Ніхто. Можуть іще статися такі події, що людям протягом багатьох століть од самої думки лише про них ставатиме дибом волосся на голові. Але власне це цікаво, це кумедно, і, хоч я нерідко нудьгую, як Юпітер Аммонський[300] у пустелі, думаю, що за іншого імператора нудьгував би ще дужче. Твій юдей Павло красномовний, це визнаю, і якщо такі люди проповідуватимуть це вчення, наші боги мусять не на жарт побоюватись, аби з часом не опинитися на горищі. Щоправда, коли б, приміром, імператор був християнином, усі ми почувалися б у більшій безпеці. Але твій пророк із Тарса, застосовуючи свої доводи до мене, не подумав, бач, що невпевненість у завтрашньому дні для мене якраз і становить спокусу життя. Хто не грає в кості, не програє багатства, і все-таки люди грають у кості. Є в тому якась насолода та можливість забутися. Знав я синів вершників і сенаторів, які добровільно ставали гладіаторами. Я, ти говорив, жартую зі смертю, так і є, але роблю так, бо мене це тішить, а ваші християнські чесноти знудили б мене, як проповіді Сенеки, першого ж дня. Тому красномовство Павла було витрачене марно. Він мусить розуміти, що такі люди, як я, не визнають цього вчення ніколи. Ти — інша справа! Із твоїм характером можеш або ненавидіти саме слово "християнин", або стати християнином. Я визнаю, що вони мають рацію, позіхаючи при цьому. Ми шаліємо, котимося в прірву, щось незнане насувається на нас із майбутнього, щось провалюється під нами, щось помре біля нас, згода! Та вмерти ми зуміємо, а тим часом не хочеться ускладнювати собі життя і служити смерті, перш ніж вона забере нас. Життя існує для себе самого, не для неї.

— А мені тебе жаль, Петронію.

— Не жалій мене більше, ніж я сам себе. Колись тобі було з нами непогано, і, воюючи у Вірменії, ти сумував за Римом.

— Я й тепер сумую за Римом.

— Так! Бо покохав християнську весталку, що мешкає на Затибрі. Я цьому не дивуюсь і тобі не дорікаю. Дивуюся більше тому, що, незважаючи на це вчення, яке, за твоїми словами, є морем щастя, і на любов, яка має бути незабаром увінчана, смуток не сходить з твого обличчя. Помпонія Грецина вічно смутна, ти, відтоді як став християнином, перестав усміхатися. Не переконуй же мене, що це радісне вчення! З Рима ти повернувся ще смутнішим. Якщо ви так по-християнськи кохаєте, то — присягаюся золотими кучерями Вакха! — не буду наслідувати ваш приклад.

— Тут зовсім інше, — відповів Вініцій. — Я тобі присягаюся не кучерями Вакха, а душею мого батька, що ніколи за давніх часів не відчував навіть присмаку такого щастя, що ним дихаю тепер.