Quo vadis - Сторінка 60

А сумую безмежно, і, що найдивніше, коли далеко від Лігії, здається мені, що нависла над нею якась небезпека. Не знаю яка і не знаю, звідки прийти могла, але передчуваю так її, як передчувають грозу.

— За два дні беруся добути для тебе дозвіл покинути Анцій на такий термін, який захочеш, Поппея спокійніша якась, і, наскільки мені відомо, нічого від неї не загрожує ні тобі, ні Лігії.

— Сьогодні ще запитала, що я робив у Римі, хоча мій від'їзд був таємним.

— Можливо, наказала стежити за тобою. Тепер, одначе, й вона мусить зі мною рахуватися.

Вініцій зупинився і сказав:

— Павло говорив, що Бог часом застерігає, але не дозволяє вірити в прикмети, тож борюся проти цієї віри і не можу себе перемогти. Скажу тобі, що сталось, аби зняти з душі тягар. Сиділи ми з Лігією поруч такої ж тихої ночі, як зараз, і мріяли собі про майбутнє. Не можу тобі передати, якими були щасливими та спокійними. Й раптом почали ричати леви. У Римі це річ звична, але відтоді не маю спокою. Видається мені, що була в тім ніби загроза, ніби віщування біди… Знаєш, що тривозі не піддаюсь я легко, та тоді сталося так, що вона заповнила всю темряву ночі. Це було дивно й несподівано, що тепер відлуння того ричання постійно звучить у вухах і постійний неспокій у серці, мовби Лігія потребувала мого захисту від чогось страшного… хоча б од тих самих левів. І терзаюся. Дістань для мене дозвіл на виїзд, бо інакше поїду без дозволу. Не можу тут сидіти, повторюю тобі, не можу!

Петроній засміявся.

— Ще не дійшло до того, — сказав, — щоб синів консульських або їхніх дружин було віддано левам на аренах. Може спіткати вас якась інша смерть, але не така. Хто знає, зрештою, чи це були леви, бо тури германські, загалом, не гірше від них ричать. Щодо мене, я сміюся з прикмет і долі. Вчора ніч була тепла, і я бачив: зорі падали, як дощ. Не одному від такого видовища стало моторошно, але я подумав собі: якщо серед них є і моя, то мені принаймні товариства не забракне!..

Помовчавши хвилину й подумавши, сказав:

— Зрештою, бачиш, якщо ваш Христос воскрес, то може й вас обох захистити від смерті.

— Може, — відповів Вініцій, поглядаючи на всипане зорями небо.

Розділ XLI

Нерон грав і співав гімн на честь Володарки Кіпру, до якого сам написав поезію та музику. Був цього дня в голосі й відчував, що музика його справді хвилює присутніх, а відчуття це тільки додало сили звукам, які з себе видобував, і так розгойдало його власну душу, що дійсно співав натхненно. Насамкінець зблід сам від щирого зворушення. Вперше в житті не захотів слухати похвал. Протягом хвилини сидів із руками, обпертими на цитру, і з похиленою головою, потім підхопився і сказав:

— Втомлений я, і мені потрібне повітря. Настройте тим часом цитри.

Сказавши це, обгорнув шию шовковою хусткою.

— Ви ходіть за мною, — сказав, звертаючись до Петронія та Вініція, що сиділи в кінці зали. — Ти, Вініцію, подай мені руку, бо щось бракує сили. Петроній же мені говоритиме про музику.

Потім вийшли разом на вимощену алебастром і посилану шафраном терасу палацу.

— Тут вільніше дихається, — сказав Нерон. — Душа моя зворушена і смутна, хоч бачу: з тим, що вам на репетиції проспівав, можу виступити публічно і що це буде тріумф, якого ніколи ще не знав жоден римлянин.

— Можеш виступити тут, у Римі та в Ахайї. Серце моє й розум у захваті від тебе, божественний! — відповів Петроній.

— Знаю. Ти занадто лінивий, аби змушувати себе вимовляти похвали. І щирий, як Туллій Сенеціон, але ліпше за нього розумієшся на цьому. Скажи мені, що ти думаєш про музику?

— Коли слухаю поезії, коли дивлюся на квадригу, якою ти правиш у цирку, на прекрасну статую, прекрасний храм або образ, відчуваю, що осягаю бачене мною в цілісності й що в моєму захваті міститься все, що ці речі можуть дати. Але коли слухаю музику, особливо твою, розкриваються переді мною все нові красоти й нова насолода. Женуся за ними, хапаю їх, але перш ніж устигаю сприйняти, напливають усе нові й нові, зовсім як хвилі морські, що йдуть із безкінечності. Отже, скажу тобі, що музика як море. Стоїмо на одному березі й бачимо далину, але другого берега побачити неможливо.

— Ах, який ти глибокий знавець! — сказав Нерон.

Якийсь час ходили в мовчанні, тільки шафран шурхотів тихо в них під ногами.

— Ти висловив мою думку, — врешті сказав Нерон, — і тому я говорю завше, що в усьому Римі ти один здатен мене зрозуміти. Так і є. Це саме і я думаю про музику. Коли граю та співаю, бачу такі речі, про існування яких у моїй державі або у світі я й не знав. Ось я імператор, і світ належить мені, можу все. Одначе музика відкриває мені нові царства, нові гори та моря, й нові насолоди, яких не знав досі. Найчастіше не вмію їх назвати, навіть розумом осягнути — відчуваю їх тільки. Відчуваю богів, бачу Олімп. Якийсь неземний вітер віє на мене; помічаю, як уві млі, якісь неосяжні колуси, але спокійні й такі ясні, як схід сонця… Увесь Сферос навколо мене музикує, і скажу тобі… (тут голос Нерона задрижав щирим здивуванням), що я, імператор і бог, почуваюся тоді мізерним як пилинка. Віриш цьому?

— Так. Тільки великі артисти можуть почуватися мізерними поряд із мистецтвом…

— Сьогодні — ніч щирості, тож розкрию перед тобою душу, як перед другом, і скажу тобі більше… Думаєш, я сліпий або позбавлений розуму? Чи думаєш, я не знаю, що в Римі виписують на мурах образи для мене, що називають мене матеревбивцею й жінковбивцею… що мають мене за потвору й нелюда тому, що Тигеллін випросив у мене кілька смертних вироків для моїх ворогів… Так, любий, мають мене за потвору, і я знаю про це… Мене переконують, що я жорстокий у такій мірі, що я сам задаю собі часом запитання, чи не є нелюдом… Але вони не розуміють того, що вчинки людини бувають іноді жорстокими, а людина при цьому може не бути жорстокою. Ах, ніхто не повірить, а може, й ти, мій любий, не повіриш, що в хвилини, коли музика гойдає мою душу, я почуваюся таким добрим, як дитина в колисці. Присягаюся тобі зірками, які над нами світять, що говорю щиру правду: люди не знають, скільки доброго є в цьому серці та які я сам бачу в ньому скарби, коли музика відчиняє до них двері.

Петроній, який не мав ані найменшого сумніву, що Нерон у цю хвилину говорить щиро і що музика дійсно може видобувати різні шляхетніші схильності його душі із-під брил егоїзму, розпусти і лиходійства, сказав:

— Тебе треба знати так близько, як я. Рим не вмів тебе ніколи поціновувати.

Імператор обперся міцніше на руку Вініція, ніби хилячись під тягарем несправедливості, й відповів:

— Тигеллін мені говорив, що в сенаті шепочуться: Діодор і Терпнос, мовляв, ліпше грають од мене на цитрі. Відмовляють мені навіть у цьому! Але ти, хто говорить завше правду, скажи мені щиро: вони грають ліпше від мене чи так само добре, як я?

— Аж ніяк. Ти маєш ніжніший дотик до струн, і водночас у ньому більше сили. В тобі відчувається артист, у них — умілі ремісники. Ясна річ! Спершу слухаючи їхню музику, ліпше розумієш, хто ти є.

— Якщо так, нехай собі живуть. Не здогадаються ніколи, яку ти їм цієї хвилини зробив послугу. Зрештою, коли б я їх стратив, мусив би взяти на їхнє місце інших.

– І люди говорили б до того ж, що з любові до музики винищуєш у державі музику. Не вбивай ніколи мистецтва заради мистецтва, божественний.

— Як ти відрізняєшся від Тигелліна, — відповів Нерон. — Але, бачиш, я, власне, в усьому артист, і позаяк музика відкриває переді мною простори, про існування яких не здогадувався, країни, якими не володію, насолода і блаженство, яких не зазнав, тож не можу жити звичайним життям. Музика мені говорить, що надзвичайність існує, тому шукаю її всіма силами влади, яку боги вручили мені. Часом видається мені, що, аби дістатися тих олімпійських світів, треба зробити щось таке, що жодна людина досі ще не зробила, треба перевершити людське поголів'я в добрі або в злі. Знаю також, що люди засуджують мене, що я безумствую. Але я не безумствую, тільки шукаю! А якщо безумствую, то від нудьги та від нетерпеливості, що знайти не можу. Я шукаю — розумієш мене? — і тому хочу бути більшим, ніж людина, бо лише таким чином я можу перевершити всіх як артист.

Тут притишив голос, аби Вініцій не міг його чути, і, приклавши вуста до вуха Петронія, зашепотів:

— Чи знаєш, що я передовсім тому скарав на смерть матір і дружину? Біля брам незнаного світу я хотів принести найбільшу жертву, на яку здатна людина. Мені думалось, що потім щось станеться і що якісь двері відчиняться, за якими побачу щось невідоме. Хай би воно було дивовижніше або страшніше за людське уявлення, лише було б незвичайним і великим… Але тієї жертви не було достатньо. Щоб відчинити емпірейські двері, треба, очевидно, більше — і нехай так станеться, як твердять пророкування.

— Що ти збираєшся вчинити?

— Побачиш, побачиш раніше, ніж думаєш. Тим часом знай, що є два Нерони; один той, яким його знають люди, другий — артист, якого знаєш тільки ти і який, знищуючи, наче смерть, або шаленіючи, наче Вакх, робить це тому, що його пригнічують паскудство та нікчемність звичайного життя, й хотів би їх винищити, хоча б довелося застосувати вогонь або меч… О, яким же буде цей світ низьким, коли не стане мене!.. Ніхто ще не здогадується, навіть ти, любий, який я великий артист. Але власне тому страждаю, і, щиро тобі кажу, душа моя буває часом така смутна, як ці кипариси, що чорніють перед нами… Важко людині нести тягар найвищої влади та найвищого таланту…

— Співчуваю тобі, імператоре, всім серцем, і зі мною співчувають земля та море, не рахуючи вже Вініція, який тебе в душі боготворить.

— Був і він мені завше приємним, — сказав Нерон, — хоча служить Марсові, а не музам.

— Він передовсім служить Афродіті, — відповів Петроній.

І раптом вирішив одним махом залагодити справу племінника, а водночас усунути будь-яку небезпеку, що могла йому загрожувати.

— Він закоханий, як Троїл у Крессиду[301], — вів далі. — Дозволь йому, володарю, поїхати до Рима, бо зачахне тут. Чи знаєш, що лігійська заручниця, яку ти йому подарував, знайшлася, і Вініцій, від'їжджаючи до Анція, залишив її під опікою такого собі Ліна? Не згадував тобі про це, позаяк ти складав свій гімн, а то є річ, важливіша за все.